Тривалість буднів та нудьгу
переживаю неремстиво…
Іржу зішкрябавши із губ,
всміхаюсь металево, криво,
бо й цвяха прямо не забив —
життя ізкособочив,
тих відцуравсь, кого любив,
літа мов перескочив;
на цьому березі стою,
де дерева безлисті,
а жив потойбіч, як в раю,
сумлінно і пречисто…
У промені, в проміжку днів,
між паузами в часі
я жив, і вічність розумів,
і братом був комасі…
Камінчик стійкості навчав,
траву ж — терпінню й мови,
води набравши в рот, мовчав —
життя було медовим…
Хребет під дерево рівняв,
простерши в небо руки.
Хто мені пам’ять розірвав,
хто обірвав сполуки?
Бог гніву? А чи власний чин,
коли волів збагнути,
чому раюю я один,
і ким навік забутий?
Нарешті був почутий клич —
і я ребра позбувся…
— Хоч жил мені тепер не смич! —
Найменню тісно в вусі…
— Поділений, самітен знов, —
стою по цей бік літа,
де стала мідним дротом кров
і жил не розігріти.
І твердне усмішка крива,
відбивши думку гнуту,
і покривилися слова,
аби не міг гукнути
ні спогаду, ні двійника…
З ребра не сотворити
тебе, суття… І рве рука
отвердлий рот сердито…