Мов птичий заплідок — жовток утягую у себе.
І дух, і сміх, і рух, і крок,
і біль твій — в цямри ребер.
Краду з очей я світла мить — зашпилюю, мов голку,
у своє серце — хай дзвенить, гуляє хай осколком.
І непритомна моя плоть, і стислось «я» у крапку
так, наче сотворили її лише на згадку…
І непомітний у юрмі, так, наче кимсь забутий,
мовчу, бо звуки всі німі, на язиці — отрута…
Штовхають, топчуть, мелють, труть
і шарпають на клоччя…
Лише осяде каламуть — знов сяєш непороччям.
І риска світла у тобі, немов сталева голка…
Мовчи, не рухайсь — світлий біль
роздвоїть губи зойком…
Не рухайся, не розчиняйсь, не променись, не треба…
До краплі іскорки стискайсь, до зникнення у небі…
Пітьма… Розплющусь — і нема
нікого… Сам як палець.
Лиш голка голку перейма і серце мені жалить.
І вже нашпилений на біль
(на грудях крапля крові)
кружляєш в небі голубім,
а тінь же — нерухома.