Леся Українка

To be or not to be?..

Стій, серце, стій! не бийся так шалено.

Вгамуйся, думко, не літай так буйно!

Не бий крильми в порожньому просторі.

Ти, музо винозора, не сліпи

Мене вогнем твоїх очей безсмертних!

Дай руку, притули мене до свого лона.

Тобі я віддала усе, що мала,

Подай мені великую пораду.

Дивись: навколо нас великі перелоги,

І дикі пущі, і високі кручі,

І темні, тихі води. Подивись:

Шляхів нема, а тільки де-не-де

Поплутані стежинки йдуть на безвість.

Он люди – мало їх – орють ті перелоги,

Он з пущі ледве чутно стук сокири,

З високих круч луна орлиний клекіт,

Лиш тихі води все стоять мовчазно,

І тільки часом камінь з круч зірветься,

Впаде і кане в темні, тихі води, –

Розійдеться і зникне круг тремтячий.

Скажи мені, пораднице надземна,

Куди мені податись у просторі?

Чи маю я здійняти срібло-злото

З своєї ліри і скувати рало,

А струнами сі крила прив'язати,

Щоб тінь не падала на вузьку борозну,

Зайняти постать поряд з тими людьми,

Орати переліг і сіяти, а потім –

А потім ждати жнив, та не для себе?

Чи, може, кинутись туди, у пущу,

І в диких нетрях пробивать дорогу

З сокирою в руках і з тонкою пилою,

Поки який гнилий, великий стовбур

Впаде й задавить серед хащів темних?

Чи, може, злинути орлицею високо,

Геть понад кручі, у простор безмежний,

Вхопити з хмари ясну блискавицю,

Зірвати з зірки золотий вінець

І запалати світлом опівночі?

А що, коли те світло миттю згасне,

Як метеор, і темрява чорніше,

Страшніше здасться, ніж була раніш?

А що, коли не стане в мене сили,

Вогонь обпалить крила й я впаду,

Неначе камінь, що зірвався в кручі,

Туди, у темні води, в глибину,

В холодну тишу, і недовго буде

Тремтіти круг на площині води?

Мовчиш ти, горда музо! тільки очі

Спалахнули вогнем, барвисті крила

Широким помахом угору здійнялись

І сплеснули… О чарівнице, стій!

Візьми мене з собою, линьмо разом!

10.09.1896