Тече-перетіка туман
через вершини з долу в діл,
і відвологлий вже бур’ян
не шелестить, не чути й бджіл…
Прощальну нить пряде цвіркун,
свердлується на серці камінь,
терпке повітря, як тютюн,
у горлі димом закипає.
Навіщо оббирать мене —
і так убогого — до нитки.
Тепла все менша з кожним днем,
життя солодке тане швидко…
О світе, немічний і я,
супроти часу безпорадний, —
вже не струмок, а течія
несе, несе за листопадом…
Як потопельник, за листок
хапаюся, за павутину,
за хворостину, за димок,
та за пожовклу тінь пташину…
У жменях осіда іржа,
у роті — цвяхи чи тернини…
і висловити важко жаль,
що храм нерукотворний гине…
Вкриває порох кістяний
долівку, лави та стільницю,
і тінь проходить із стіни
прозоро-зжовкла, блідолиця…