Тебе ліпили протяги в степу,
дух облягала трав’яна сорочка,
видющою відчувши плоть сліпу,
ти розірвала кокон сповиточка…
Мороз торкнувся лезами зіниць
і під лекало темряву обрізав,
щоб, лежачи в заметі горілиць,
відчула форму, скроєну з заліза, —
і тісноту, і самоту в собі,
і глибину, аби життя прийняти…
і серцевинний породільний біль,
коли пектиме інший світ — відтятий…
Розріз, розрив, розщеплення… злиття,
гнучкий метал і нещадиме лезо —
заздалегідь сформоване життя,
та дух його виповнює старезний…
Це він вчепився пальцями в поділ
і босо по долівці чеберяє,
і дивиться захоплено на стіл,
як мати паляницю розтинає…
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »