Не надивитись, ані вжитись,
не вкоренитись, ні вхопить,
ні навпростець, ні полем битим
по перемірять, не пройти.
Таке ти, полечко життєве,
така ти, доленько земна,
що день по дневі, день по дневі
п’ю безмір навхилки до дна.
І не нап’юсь, не погамую
своєї спраги і вогню,—
піском повзу, стовпом вихрую,
голкую серце на стерню.
Не перейду, не перебуду,
не присмолюсь, не припаду,
хоч розіб’ю об камінь груди,
хрестом примерзну на льоду.
Та вилущить, як насінину
з стручка, і кине до ріллі
холодний дух, лиха година,
аби пізнав ще й глиб землі.