Така вже моя в цій дільбі ділениця:
окравок дороги, сухар, патериця,
і мріять життя проминанням, собою,
закрившись від вітру і спеки горою.
При возі чужому, в припрязі своїй
щодалі від дому іди, даленій…
І назирцем, слідма за мною в тропі
два камені сунуть горбаті, тупі.
Вминаючи слід мій, рівняючи путь,
за мною, куди не ступнув би, ідуть.
Попереду кем’ях летючий гуде,
на крок проломивши повітря тверде,
щоб хвилю наступну ти бачити міг.
В пробоїну круглу б’є струменем сніг,
і крик пробивається, голос чужий:
— О друже далекий, мені поможи!
Але ж не ступнути ні глибше, ні далі.
В теперішнім часі так, ніби в проваллі.
Праворуч стіна і ліворуч стіна,
і назирцем суне журба кам’яна.
Така вже судилась мені ділениця —
в минулім лишиться, якщо зупиниться,
а бігти при колесі завше чужому,
за крок від землі й снігового пролому.
За кидь від чужої біди і рятунку,
за краплю єдину смертельного трунку.