О четвертій сторожі нічній,
коли тоншає мідь і стають полохкішими губи,
у фортечнім вікні
Ти посвітич запалюєш, люба,
і тонку павутину спускаєш униз по стіні,
щоб здійснить в таїні це єднання, йменоване шлюбом.
Ой, ну що ті віки та замки заржавілі —
із твоєї руки волокно заметілі
простягнулось, як міст, до мойого вікна,
де така глибина, така повінь нічна,
що дивуєшся, як твоя плоть уціліла…
Тихо, покрадьки йду — чатівник не дрімає,
в мідногорлу трубу цілу ніч заглядає.
Що він бачить? Чи сон: хтось по стінах фортечних
прямовисно іде. Це уже небезпечно…
Він видмухує жар щомерщій з горловини,
і мигочуть мечів язики по щілинах,
крик росте, загасає ставник на вершині,
пада крапля униз на тонкій павутині…
Так із ночі у ніч… Підіймаєшся з мерхлого днища,
аби падать униз і підноситись вище та вище.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »