Обличчям віддзеркалюючи хмари,
стояла ти, і свічки недогарок
в руці світивсь — і капав парафін,
і безшелесно простирадла стін
до тебе нахилялись, щоб сповить…
Повіки затремтіли, і в цю мить
прорвалось небо, і в його проломі
угледіла обличчя вже знайоме:
там була ти, а тут лише відбиток,
що зітканий із кровоносних ниток,
посмикував руками, очі рвав
туди, угору, звідки хтось гукав
не голосом, а здвоєним відлунням,
під небо піднімалась піна трав,
насичуюсь полум’ям латунним.
На хвилях трав підносилась і ти,
вірніш, твоє швидкоминуще тіло,
а твій відбиток вічністю світивсь,
ввіходив в очі світлом білим-біло…
Із всесвіту, з безмежжя, з глибини,
з минувшини те світло йшло потужно —
його на повні груди всі сини
і дочки всі роздмухували дружньо.
Потуга та складалась з поколінь,
що наче жар роздмухували «ма-мо!»,
щоб висвітлить всепоглинальну тінь
і світлом вщертувати чорну яму.
Струмує світло — тане парафін,
виповнюючи почорнілу жменю,
і проступають на полотнах стін
обличчя незабутні, достеменні…