1.

Ще досить простору між сосон зсутенілих
і тиші гострої, щоб зранить сонне тіло.
Ще неба досить, щоб його зчорнить,
ще так далеко та осудна мить,
що все тобі здається геть можливим:
минеться сум, і будеш ти щасливим,
запахне м’ята, чебрик зацвіте,
і ти перо ще знайдеш золоте…

2.

Крайнебо тут під самою стопою,
і м’яти жмут холодної з тобою,
язик струмка, приречений на схлип,
тебе гука ступнуть рішуче вглиб.
Куди ще глибше, коли ти в усьому:
нема й піщинки, що була б окремо,
в усьому ти, як дух, як серцевина,
і множишся на все ти похвилинно.