Спокусливець-змій, коліщато гадюки,
хвиляста потвора, біжучий вогонь —
сопілка охрипла, і отвір широкий
затулюю листям пониклих долонь.
Мотузки окравок чи зашморг на горло,
з смертельною іскрою гнуте жало,
ти знаєш, чому розповзається чорно
по жилах смола й вичахає тепло?
Раніше прийшла ти у світ і дізналась,
що рух по поверхні — це рух вглибину,
сопілка для тебе жалібно співала,
рівняючи тіло на всю довжину.
Хвилясто за пазуху ти заповзала
і грілась, і гріла отруйний жальник,
і помста в устах визрівала оспало,
роздвоював мову солодкий язик.
Причаєна поруч, завмерла до часу,
чекаєш нагоди, щоб пломінь-жало
роздвоїть, а розум отрута погасить,—
і ти просичиш, що в почині було
єдине тепло…
Прийди, прихились, притулися до серця,
останнє тепло до краплини віддам…
І навзнак упав, і, як тінь, розпростерся:
під серцем сичала хвиляста вода.