Леся Українка

Спогад з Євпаторії

Море стелиться чорним, важким оксамитом,

небо чорне і хмарне тяжіє вгорі,

тільки де-не-де, мов передсмертним останнім привітом,

промовляє зоря до зорі.

Невидимками крадуться чорні ворожії хвилі,

тихо, тихо, мов хитрих злочинців гурти,

і причаїли гомін, і скрили всі гребені білі,

ледве дишуть… підкрались і вдарили зразу в борти,

потрясли корабель наш і з реготом геть відкотились…

Знову тиша і знов темна сила таємно чига…

Від вогнів вартових дві дороги на морі зустрілись:

смуга мертво-зелена й криваво-червона стяга.

Ледве мріє, мов привид, далекеє соннеє місто,

ні вогнів, ані гуків музики до моря не шле.

Тихо так, наче вимерло в світі навколо все чисто,

тільки море зосталось, а в ньому щось чорне і зле.

Чи се ж та «країна світла

і прозорої блакиті»,

де колись я забувала,

що десь є негода в світі?

Світло зникло, небо змеркло,

і блакить укрили хмари,

від минулого зостались

невиразні, смутні мари.

Де ж ти, наша люба Stella Maris ясна?

Ти колись нам слала

доріженьку світла, вабила нас красна,

долю віщувала.

Де той білий човник, що по тій дорозі

з нами плив «на чисте»?

Де те все поділось, що тоді нам мрілось, –

ясне, урочисте?

Білий човник, може, десь тут на причалі

тихо спочиває,

Stella Maris, може, завтра без печалі

цілий світ осяє,

тільки те, що мрілось, не питай, де ділось,

не питай… немає…

А тоді: «Нас було тільки двоє,

хвилі скрізь коло нас коливались,

і такі ми самотні обоє

серед того простору здавались.

Я дивилась на тебе, мій брате,

що гадала, не вимовлю зроду,

чим було тоді серце багате,

поховала я в тихую воду».

Я дивлюсь на сю чорну безодню.

Де то спить моя думонька, де?

Де б не спала, навіки пропала,

так, як любе життя молоде!..

27.07.1904