Спраглі очі відкривають день.
Зелений простір і вервечка птахів,
а попереду білий метелик стелі.
Брате!
Сьогоднішній вітер приніс пам’ять про тебе —
з якого поля?
Водить мати по грядці скруху:
щось не сходить пісок вже тридцяту весну…
Золотий молочай
гріє стежку далеку,
спучнявіла вода у відрі по вінця —
а тебе немає!
Лиш побрижена шибка
цідить світло, як сито,
пересохла мостина — для крику твойого —
зойкне, ох і зойкне під чужою стопою.
І треба ступать мені вдвічі твердіше,
вдвічі міцніше в’язати вузли,
двічі шляхи переходить — за тебе і себе.
Двічі мужнішим, брате!