Вивертає вітер крону
срібним сподом догори.
У корінні сік холоне,
медом виступа з кори.
Камінь вивернувся сподом
і обличчя оголив,
капає смола з колоди,
що засклила лет бджоли.
…Спас медовий, яблуковий,
лик безсмертний на піску,
проступає крапля крові
на кожнісінькім листку,
і зі споду кожне слово
має вимітку чітку.
Медвяний панує спокій,
тануть хмари, наче віск:
рани й тріщини глибокі
воском затяглися скрізь…
Липнуть губи і долоні
до повітря, до речей:
всюди видно слід червоний —
пляма в грудях, ой пече!
Удихнув її в легені
разом з духом медвяним —
і на пам’яті зеленій
видно відблиск вогняний.
Виверни угору сподом,
вітре, і її мерщій.
Глянь, то віск чи грудка льоду?
Та ні здряпини на ній…
Тільки пляма проступає
калинова, вогняна,
ширшає вона, палає,
глибина ж її — страшна.