Стоять, немов після посвятства,
дерева, світлі, мовчазні,
і щедро роздають багатства
сухій осінній стороні.
Я і собі підставив жмені —
хай капле золото й бурштин…
Але летять скарби повз мене,—
рука ж, пожадливо-нужденна,
вхопила декілька жарин;
і, відсахнувшись, біль струсила,
і, мов згадала давні дні,
труснула дерево щосили —
вогні посипались рясні.
І губи, спалені в гарячці,
прошелестіли:— Часе мій…
Хоч по пропаленій позначці
мої урази зрозумій…—
Та не страшна вогню пороша:
цілуючи вогонь, збагнеш,
що все чистішою виносиш
щоразу душу із пожеж.
Бо в чистім полум’ї згорає
все, що прибилося за рік.
І ти до тесаного раю
доступишся й жбурнеш в засік
оплавок срібний, олов’яний
чи жужелицю із долонь…
Але чому нестерпні рани,
де цілував тебе вогонь?