Ти важко підняла повіки —
цвіла соняшникова жовть,
і перейшла моя сопілка
в живу калиновую плоть.
І я вже мав нову обслону —
джмелиним гулом наливавсь,
не знаючи, що до полону
взаємного так кличе нас.
О вічна ваба оплодування, —
що охмелила навзаєм;
переступивши грань кохання,
я впився у єство твоє.
Пізнавши солодість нектару
і глибину самовіддач,
не знав, що затаїв покару
твій росяноподібний плач.
Не знав, що упаду в сльозину,
змочивши зайві крила так,
що втрачу навічно рослинну
любов… і до нектару смак.
Та ще пилок на жовтих лапках
так плутав неквапну ходу,
що я застиг, як чорна крапка
на сонячнім твоїм виду.
І та сопілка, що настільки
зачарувала нас в ту мить,
живу протягувала гілку, —
щоб в пісню знов заворожить.