Давно вже збігла хвиля жовтопінна
і рій бджолиний в простір закотивсь,
упали соняхи поштиво на коліна…
немов землі удосталь напились.
А сонце їм потилиці лиш гріє —
куди ж поділись золоті вінки?
Ось ізурку скоро візьме вже Марія
і виб’є з голови усі думки…
І вилузає в пелену до бубки,
на вітер пустить срібні лушпайки,
щоб знали, як показувати зубки
та ще й сукать порожні кулаки…
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »