(З циклу «Відлуння війни»)
Повноголоса, наче води,
колись була, кохана, й ти;
в очах світивсь широкий подив,
вуста не знали гіркоти.
Що ж сталось — звідки стільки солі
на віях і на язиці?
Роз’їдений уже і голос,
і замість хліба — сіль в руці.
Хто нам розважив дні і ночі:
це уломив, те — доточив?
Хто сіллю вщертував нам очі
і зір крізь неї заломив?
У промені вузькому видно
і білий попіл, і пітьму,
у кринці — жар, у скрині — злидні,
людей, що тонуть у диму…
Повітря цвяхами прошите,
в одвірках кулі, як сучки…
Ми ж — пересіюєм на сито
полову ячну й лушпайки.
Для когось смерть — для нас обіди:
вже стогне дерево криве,
і пахне коливом в сусідів,
і голосіння вуха рве.
У голосі вузькому чути
оскарження, клятьбу, «амінь»,
заліза скрегіт, стукіт лютий
і крик прийдешніх поколінь.
Язик шукає дрібку солі,
і лиже, лиже прісне скло,
сіль на обличчях, сіль — навколо…
Ой скільки в нас її було.
Але ж і є… І на долонях,
і на вустах, на лицях — сіль…
Гукну: — Любове! — І солона
луна вертає звідусіль.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »