Шовковий смуток надвечірній
повітря синє прорідив,
і простелився дим покірно
уздовж води…
І непомітно, ледь сирітно
трава при річечці росла,
і тиха радість цьоголітня
дзвеніла на струні стебла.
І власна тінь твоя сягниста
згиналась ламко вдалині,
де сіялась роса зерниста
по сизоперій площині.
Слова зливались у мовчання,
відлунки танули, мов сніг,
і радість змішана з печаллю,
ділилась порівну на всіх.