Шляхів нікому неналежність,
очей навстіжна жагота:
обмежить обрієм безмежність,
щоб розпізнать свої літа.
Вгадавши мітку на відтинку,
душа мандруюча спішить
допити через соломинку
солодку мить, солодку мить.
І прагне спрагло увібрати
комаху, тріщину, листок,
аби комусь переказати
земний заучений урок.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »