Щось не збагну, чи поле стало меншим,
чи ліс далекий ближче підступивсь?
Чи я не той! І вже отак не вперше:
ступаю вгору — падаю униз.
Навикле око змін не помічає:
все той же ліс і лінія снігів,
і небо — те ж. Але мотив печалі
на бадилині вимерзлій бринів.
Коловся лід, і тріщина тоненька
мережила повітря крижане,
стискалось серце, наче цвях в обценьках —
і радість тиха обняла мене.
Чи рік додавсь, чи, може, віднялося
тепла від тіла, пильності з очей,
чи холодом волосся налилося
і голову схиляє до плечей.
І що не крок, то — сходинка донизу:
ось-ось заступиш обрій і впадеш
в безодню неба, в безвість вічно сизу,
прорвавши сплети снігових мереж.
І слідкома летітиме відлунок,
і грудка снігу спину дожене,
і глибина, як вічний поцілунок,
вуста, розняті вигуком, замкне.