Що ми знаємо про вічність
чи про обшири чуттів?
Дні змарновані потічні,
а робочі дні — густі.
Справді, з чого її солод
і чому він нетривкий,
звідки носять світло бджоли —
краплі знань — у стільники?
І вбирає нас навіщо
простір безліччю зіниць,
ще й печатає навічно
в стільниках лунких криниць?
Все це чиниться взаємно,
незбагненно повсякчас…
Розчиняємось щоденно
в світі ми, а світ — у нас…
Та одне лиш незникоме,
нерозчинюване, ні:
безконечний крику промінь,
радість праці навесні.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »