«Людина рідко коли задоволена чимось, що не є досконалим...»
«Кожен убиває те, що любить...»
Оскар Вайлд

Цей день заповідався стати звичайним весняним днем, який пашів прийдешніми літніми канікулами, післяурочним футболом на шкільному спортмайдан чику, швидкоготованими уроками, аби встигнути до вечірнього телефільму і ще трішки перед сном занури тись у чергову книжку з фантастики, і життя було до волі непогане в той час, і попереду була ціла вічність.
Щоправда, Тарас не надто любив свою зовніш ність. Чорнявий, воронкуватий, він мав надто пряме волосся, яке не слухалося жодної зачіски, був-таки захудий і, часами роздивляючися себе у дзеркалі, зі тхав, збираючись із завтрашнього дня зайнятися спор том усерйоз, накачувати м'язи, щоранку махати ган телями, які йому на день народження купив батько. Але назавтра все було як завжди. Єдине Тараса ті шило, що у дванадцять років він ще має час і коли виросте, то поздоровшає, набере сил і м'язів, і тоді -
І тоді...
І тоді сталося таке, що пішов дощ, про футбол годі було мріяти, надто близьких друзів Тарас не мав
аби з кимось йому хотілося сидіти і просто тереве нити. Цього вистачало і в школі. Майже всі учні з їхнього класу, та навіть школи, жили із самого на родження у найближчих до школи висотних будин ках, всі ходили у той самий дитячий садок перед школою, а Тарасів будинок містився так, що з вікон їхньої квартири на одинадцятому поверсі було ви но і дитсадок, і школу, і спортмайданчик перед нею.
Не випадково Русанівку називають «спальним ра йоном» Києва. Промисловосте тут ніякої нема, район невеликий, це фактично острів, довколо якого канал, що з обох боків вбігає у Дніпро.
З одного вікна Тарасової квартири відкривався краєвид просто на Дніпро, Труханів острів і далі — на дніпровські схили й бані Печерської Лаври. Вліт ку всі купалися в Дніпрі просто перед будинком на набережній, і кращого місця для життя Тарасові, зда валося, й бути не може.
Тут він і жив завжди.
В отой особливий день, коли йшов дощ, Тарас, пообідавши, сів перед телевізором й узявся перемика ти програми одна за одною, — аж утрапив на джазо вий концерт із закордонним виконавцем і затримався.
Він раптом почув музику. Завжди любив музику, Дослухався до пісень чи популярних мелодій.
Але тут Тарас почув.
Почув, як звучать різні інструменти і, попри ек зотичного соліста Дюка Еллінгтона, почув, як зву чить кожен інструмент окремо.
У нього був шок.

Найбільше, однак, йому сподобався барабанщик.
Тарас вдивлявся в рухи того, хто сидів за ударними інструментами, і раптом йому захотілося сидіти саме там і рухатися, як отой і...
Концерт закінчився. Тарас кинувся до телефону обдзвонювати знайомих — чи хтось має записи групи Дюка Еллінгтона.
Але вже, поки телефонував, пальці його руки починали вибивати ритм, ще не знаний йому якийсь новий ритм.

Малий альт
З Майєю його познайомив Льоня. Тарас скінчив школу, ще не маючи сімнадцяти, і вступив на механіко-математичний факультет університету майже без іспитів, бо вчився на відмінно. Одразу ж почав шукати музикантів і за кілька місяців уже створив свій маленький оркестр із першокурсників, серед яких знайшлися аматори. Інструменти в універі були — отож почалося.
Льоня грав на бас-ґітарі, вчився з Тарасом на одному курсі, і вони відразу ж заприятелювали — так, ніби зналися з дитинства.
Льоня був на два роки старший, розумівся на дівчатах, уже мав деякий досвід, отож у вузі швидко надбав собі приятельку з другого курсу. Його дівчина жила в гуртожитку, як і Льоня, і в них забуяв роман.
Тарас соромився своєї невинности, мріяв про інтимні справи і про кохання. Але окремо. У його свідомості секс і кохання якось не в'язалися в одне,
і йому часами хотілося просто викинути із себе природою витворювану в ньому чоловічу енергію не просто у повітря, а в живу плоть, яка мала б йому відповісти пристрастю і жагою. Тараса мучили важкі сни з мокрими результатами, відчуття власної недосконалосте, й забуття він знаходив на той час лиш у музиці, в ритмі.
Але Тарас мріяв і про кохання, про дівчину, яка би захопила його, але яка б захопилась і ним. Це було його мрією і страхом.
Він і досі був худий, хоч і виріс, усе ще сподівався поздоровшати, коли подорослішає, але щодалі, то цих сподівань було менше, і попри те, що на грудях в нього починали темніти цупкіші волосинки і голитися він почав справді, а не лише, як ще недавно, тільки для понту, відчуття того, що його може полюбити дівчина, яка йому сподобається, було зовсім непевним, бо ж і в школі, у старших класах, коли йому подобалась якась дівчина, він і підійти до неї не насмілювався, а коли підходив, то соромився, червонів і говорив дурниці, сам себе ненавидячи. І далі якихось випадкових зустрічей і незграбних розмов у нього справа не йшла, але й це тоді йому здавалося великим досягненням. А на все інше не було ні часу, ні умов.
Тараса ніхто ніколи не змушував вчитися. Він вчився добре сам, бо не любив відчуття непевности від невивчених уроків і сорому перед іншими, коли його викличе вчитель за те, що чогось не виконав. Простіше було вивчити і мати собі спокій.
Так само, коли він захопився музикою, то сам знайшов, де вчитися, і ходив старанно туди, і врешті
дістався й барабанів, а згодом досягнув того, що маленьку ударну установку таки купили йому по закінченні школи батьки, і він міг вправлятися вдома. І все це було його життям.
Та мрія про кохання лишалася мрією.
Аж коли одного разу після вечора, на якому вони грали, Льоня підвів до нього кругленьку маленьку блондиночку, яку звали Майя, і познайомив їх, попередньо сказавши Тарасові, що з ним хоче запізнатися симпатична дівчина.
Майя вчилася на одному курсі з приятелькою Льоні Ганею, і все було просто: жила в тому самому гуртожитку, де Льоня і Ганя, де Тарас зі своєю групою грав на танцях.
Потім грав магнітофон і вони танцювали. Тарас танцював цілий вечір з Майєю, а пізніше вони сиділи гуртом у Льоні в кімнаті, потім гуртом проводжали Тараса до таксівки.
Діставшись додому, Тарас уперше осягнув, що в нього з'явилася дівчина, і був з цього дуже радий. І заснув щасливо, і йому снилося кохання.
Тарас зустрічався з Майєю в університеті, ходив із нею в кіно і на каву, просто на прогулянки, проводжав її до гуртожитку. Й одного разу, прощаючися, поцілував її в обидві щоки, і вона подалася до нього, розм'якшена, але він, гейби перелякавшись сам себе і свого першого поцілунку з дівчиною, в яку був закоханий, побіг геть, щасливий як ніколи.
Відтоді він з нею почав цілуватися на прощання, при зустрічах також цілував її легенько і почував себе
при цьому мужчиною й кавалером; коли, засинаючи, думав про неї, у нього все виструнчувалося, й він думав, що може з нею одружитись, і, якщо так, то ще трохи погуляє, а тоді вирішить, і тоді можна почати з нею і ближчі взаємини, бо ж... Льоня трахався зі своєю Ганею постійно і легенько під'юджував Тараса, проте Льоня був людиною делікатною, і в їхній дружбі було мовчазно укладено угоду, що ніхто задалеко не залазить в інтимний світ іншого, кожен говорив сам, що хотів і скільки міг.
Тарас час від часу заторкував тему своїх взаємин з Майєю, але того, як він її любить і які має плани, не міг оповісти навіть Льоні, хоч це був єдиний його друг і доти нікого такого близького він не мав.
Надходило літо. Обов'язковою була так звана «практика» — себто відпрацювання на якомусь заводі, а восени, у вересні — в колгоспі.
Музичній групі «практику» дозволили замінити поїздкою на гейби комсомольські будівництва в Сибіру, де музиканти могли й заробити трохи, і виступати від імені комсомолу.
Це було круто. Вони щасливо поїхали. З Майєю розлучатися Тарас не хотів, але місяць — не так і багато, навіть два — теж не все життя. Врешті є листи, віра в кохання. Це назавжди.
Батьки відпочивали у серпні в Криму. Тарас після сибірських мандрів приїхав до них і ще два тижні купався, ніжився під південним сонцем. З квитками було непросто, і вони змогли повернутися лиш у перші дні вересня.
Тарасів курс був уже в селі: збирав там картоплю. Тарас довідався адресу і збирався їхати туди — аж зустрів на вулиці перед університетом знайомого хлопця з курсу, на якому вчилася Майя.
— Привіт, музиканте! Що робиш? Ходімо на пиво! Я запрошую. Оце приїхав спеціально з колгоспу, аби за практику бабки взяти. Зараз не візьмеш — завтра не дадуть. Знаю я їх. А ти чого не в колгоспі? їдеш завтра? І я завтра. А літо як? О, ну в тебе класно: Сибір, Крим, бабки... Кльово! А з тією, я розумію, ти зав'язав? Та правильно. Давно пора було! Тобі ніхто просто не говорив, бо ти молодий, шкода було. її Вовка Гнатенко з першого курсу трахає і в хвіст і в гриву, і вона за ним бігає, аж трясеться.
Та й зараз у колгоспі той бугай напився і мало не при всіх її за карк — ходімо, а то всі танці розгромлю. Ну, ти ж його знаєш, майстер спорту, штанга, боротьба і все решта. Бугай, одне слово, і не дуже й тупий, таки ж учиться і сесії якось складає. Але як нап'ється — мамо, ховайся!
Та вона йому смоктала мало не привселюдно, він на лавці розсівся, в затінку, а вона головою на його колінах лежить і сіпається.
Ми виходимо з того клубу, а вони там на лавці. Певна річ, ми ніби не бачимо, але всім усе видно. Дурнів немає!
Отож правильно, що ти з нею зав'язав. Я не знаю, чого вона тобі голову морочила. Певно, посварилася з Гнатенком, отож і захотіла чогось іншого.
Дурна баба. Якби вона була йому потрібна, він би тебе викинув геть на другий день твоїх залицянь.
1! так — потрахається, і все йому пофіг. Спорт, справи, друзі. А ти в кіно її водиш. А він сміється.
А в колгоспі, знаєш, усе прозоро, то вони вже й не дуже ховаються. Настав вечір — трахатися.
Та ще й хвалиться пацанам: я її потім раком на тій лавці поставив. Спершу відсмоктала, потім я трохи спочив, а вона крутиться, сракою колише, як кішка, коли в неї тічка. Ну, я її раком поставив на тій лавці і вгилив. Завивала так, що я думав — усе село почує; я сичу — тихо, — а вона кінчає раз по раз і вищить, як сучка. Класно трахається, але... все одно щось у ній не те...
Всього іншого Тарас не чув.
Йому здавалося, що він зараз зімліє. Він допив пиво. Весело попрощався з тим хлопцем і, зайшовши в парк навпроти університету, забився у віддалений куток, де сів під деревом і заплющив очі. Його нудило, серце билося шалено. Він відчував, як тремтять у нього руки. На очі наверталися сльози. Все ставало на свої місця. Усі непорозуміння. Вона не може якогось вечора, іншого — теж: у неї справи, вона має працю, вона втомилася, вона, вона, вона...
Той великий, сильний, старший, а ти сімнадця-тилітній, малий, худий, дурнуватий романтик, ідеаліст сраний, цілуватися щасливий, а далі...
Хто винний у тому що ми народжуємося такими а не іншими де Божа воля в нашому фізичному обличчі де гени поколінь наших предків де ми самі хто ми загублені у безмежному всесвіті тимчасові випадкові наслідки
пристрасти людей зведених випадком долі і все решта випадок ми піщинки в повітрі розвіяні вітром загублені у самих собі ми звірі тварини комахи всі так само і ми так само популяція продовження роду автоматично зомбі конвеєр хромосоми радіонуклідні кислоти сперматозоїди ваґіни яєчники все суміш нічогости ніякос ти дружними рядами в небуття дружними рядами (, буття і як метро ескалаторна стрічка де я хто я трохи вище і ти знищений трохи інакше і ти відкинутий любити бити бити бити
Тарас приїхав у колгосп із двома пляшками горілки, веселий і гейби врівноважений. Ставив на зустріч, на повернення. Льоня дивувався йому: приятель-бо раніше пив дуже мало або майже нічого. А тут... Увечері п'яний Тарас розповів приятелеві, що почув.
— Я не міг, — сказав Льоня, — я знав дещо, Ганя казала, але ти повинен був сам. Бо, може б, у вас щось склеїлось — а я тут...
— Плюнь, — потім казав Льоня, — вона тебе не варта, слово чести. Бабів скільки хочеш. Ось тут у колгоспі всі аж стрибають, тільки давай.
Наступного дня Льоня показав Тарасові молоду, дебелу, доволі симпатичну жінку, яка приїхала возом, на який хлопці вантажили ящики з картоплею.
Тарас поїхав з нею допомагати розвантажувати.
Домовилися на вечір.
Тарас випив для хоробрости й пішов до Тамари. її п'ятирічний син уже спав. Чоловіка вона вже не бачила три роки.
У сільській хаті пахло кисло і задушливо. Тамара поставила вечерю. Пляшку приніс Тарас.
Врешті він лежав біля неї все ще в підштанцях. Він почув її важке дихання і повернувся до неї, лягаючи на неї і водночас стягаючи підштанці.
Ніч минула бурхливо. З короткими перервами на сон.
...Все, що накопичилося за роки чекання пристрастей і непевностей, усі сумніви і тривоги, усі жадання тіла, страхи й агресії, бажання і гіркота обманутого кохання, пошук, забуття і втеча у потойбічний світ, який відкривається, як інший вимір, і осягнення потойбічности у власному тілі, і космос іншого тіла, і світ нового життя, і прощання з дитинством, і біль, і туга і біль, і радість, і прірва... де я...
— Ого, — сказала Тамара вранці. — А був такий ніби несміливий, сором'язливий. А такі чорти в тобі водяться! І стільки їх!!!

До мінор.
Голос ламається надходить час першої маїенької смерти тебе вже не буде ти будеш іншим тіло буде керувати тобою не лише розум ти будеш слухати поклик плоті ти вмираєш аби народитися мамо я вмираю мамо що робити я набуваю крил я їх боюся мамо мамо куди я лечу що це зі мною чому люди такі злі мамо хто я... розбивається звук об стіну чужої пристрасти струна зчужіла бракує нот нечутний звук зламаної душі шепіт стін втома скрипки і легенький відгук барабанів ти так вона так вони так він так ти так так так так всі люди так так так все воно так
так так а якби вийти на соло буде битий тік так тіц тік так тік так хіба можна вийти на соло на малому альті він сам не звучить хіба що на вступі хіба щ0 ноту його почуєш у снігах затовченої чистоти своєї хіба що звук його відгукнеться в дитячих забутих іграшках хіба що в крові вир пристрастей не переб 'є того першого і чистого звуку блакиті неба і моря невиннос-ти духу вічна нечутна нота незахмареної душі... не віддай...

Великий Альт
Олег жив у Тараса вже другий рік. З Олегом почалося з того, що коли він закінчував інститут, то грав у Тараса в оркестрі на саксофоні і мав виїжджати до свого Луцька, бо ж не був киянином. А тут саме підвернулися гастролі одні, потім інші, й Тарас запропонував йому поки що перебути в нього.
Навдивовижу, попри різницю у віці, вони зжилися легко.
Іншого слова, аніж розуміння, люди не вигадали для дружби, — коли воно є, то позасвідоме, а нема — то не стулиш і не поясниш.
У якійсь розмові на початках Олег зацитував Бай-ронового «Прометея», і Тараса це вразило, хоч потім з'ясувалося, що це єдиний вірш Байрона, який Олег знав, і взагалі на літературі він не дуже розумівся, але Тарас колись випадково з'ясував, що народився в один день із Байроном. Потім виявилося, що й Олег народився в той самий день. Олег про Байронів день
народження не знав і про Тарасів теж. Це звучало містично і лірично, хоч і наївно.
Але коли хочеш щось бачити саме так, то знаходиться численна кількість доказів на користь баченого. Інша справа, що можна було б знайти докази і протилежного характеру. Таке трапляється після жагучого кохання і сумного розчарування з наступним розлученням.
Так вони й жили якийсь час, і все було гаразд.
— От цікаво було б, — мовив якось Олег, — якби море було не паралельне до суші, а стояло вертикально. Тоді треба було б плавати обережно, аби не випасти на сушу. Як запливеш далеко й безоглядно, і не озирнешся, і випадеш, — то заб'єшся.
Вони сиділи в компанії і квасили, всі розреготались, а Тараса це пройняло: треба ж так дивитися на світ!
Іншого разу, вже живучи в Тараса, Олег видав свої дослідження над словами — у слові «любити» є слово «ти» і слово «бити», а от що таке «лю»? А в слові «дружити» є слово «жити» і слово «другий» — отже, «др;тий раз жити»? Але тоді «друг» означає «другий»! А хі о ж перший? Жінка? А якщо жінка — друг, то вона — друга? А чи перша вона, коли не друг?
Присутність Олега, якось Тарас це усвідомив, змушувала Тараса зізнаватися собі самому в таких речах, у яких він ніколи раніше собі не признавався. Тарас гейби ставав раз по раз перед собою цілком оголений. Закриваючись від стороннього світу, він закривався й від себе.
Але Олегова присутність ніколи не була повною він був поруч, але не раз Тараса проймало відчуття, щ0 він тут — і водночас, навіть при найінтимніших розмовах, часткою себе існує десь поза кімнатою, в якій вони сиділи.
Вирішилися врешті й інтимні справи, й доволі зручним способом. Тарас, завжди маючи якусь чергову коханку, звик, безумовно, до свого парубочого життя, і на початку потреба якось рахуватися з хлопцем, що живе в тебе в помешканні, була, та й неабияка.
Тарас випадково познайомив Олега з Оксаною. Та мала двох дітей від різних чоловіків, у тридцять п'ять виглядала, однак, чудово. Заможні батьки поїхали за кордон і лишили їй трикімнатну квартиру на Печерську. Оксана була чудовою журналісткою, компанійською бабою, до того ж на цей час вільна. На Олега вона поклала око відразу, і попри його двадцять два між ними зашпортала така любов, що Олег не з'являвся по першому разі два дні, а потім не раз ночував у Оксани.
Тарас навіть дещо несподівано для себе приревнував Олега, коли той щез надовго, пірнувши в жіночі обійми.
І хоч Тарасові не бракувало жіночих пестощів, мав багато праці й безліч знайомих, — він спіймав себе на відчутті егоїзму власника і навіть вжахнувся цьому. Олег мав би побути там якийсь час, а потім вертатися на Русанівку, бо... Отут Тарас не міг навіть домислити логічно, чому, власне, Олег повинен бігти на Русанівку. І лише згодом, усе те перемелю-
ючи, збагнув. Він, Тарас, почувався самотнім, попри всі свої численні любовні історії. А Олег став часткою його хати і гейби його родини.
Відколи батьки повернулись до Львова, розмінявши своє помешкання і лишивши Тарасові маленьку однокімнатну квартиру на шістнадцятому поверсі, він спершу почувався дико щасливим, бо ж урешті мав власний простір, міг замкнути двері і бути зовсім сам. Але з бігом часу, через кілька років, йому ставало не раз сумно. Слід було одружуватись, але ж всі якось не пасували, не складалося. Одна справа — ліжко, а інша — з кимось жити. Так летів час.
І коли з'явився Олег, то...
Так минуло ще два роки.
Всяка радість прагне вічности. Коли тобі хтось стає близький, ти хочеш його бачити. Зараз і завжди. І твій поганий настрій від зустрічі стане кращий, а хороший піднесеться до рівня щасливої миті, і не важить, про що говорити чи що робити. Просто бути поряд — і цього досить.
Оксана поїхала з дівчатками на море.
А Олег втрапив на молоду дівчину, що працювала секретаркою у торговельній фірмі.
Олег уже давно комплексував, що Оксана старша, а він і виглядав хлопчиськом, і взагалі йому хотілося чогось іншого, відколи він уже спізнав за два роки всіх наук старшої коханки.
Тарас глянув на Мілу — і обімлів. Секс із неї пер, це було очевидно. Але ж решта... На Тарасову думку, вона пройшла вже Крим і Рим, і тавра на ній не було
де ставити, але Олег закохався. У Міли була своя квар тира, і тут почалася друга серія.
Якщо про Оксану Тарас усе знав, то тепер Олег нічого не розповідав, хіба що в дуже загальних рисах
І ревнощі у Тараса забуяли гейби до жінки, щ0 його зрадила. Сказати ж щось тут просто ніяк не випадало, й Тарас лишався у своїх дурних гризотах сам із собою.
Аж повернулася Оксана, і внезабарі з'ясувалося, що відбувається.
Оксана телефонувала Тарасові щодня, інколи двічі чи тричі, й розпитувала, що з Олегом. Вона була пере конана, що це ненадовго і що Олег до неї повернеться
І Тарас, в глибині душі розуміючи, що він не мас так робити, розповідав їй про Олега все, що знав, обговорюючи його нове кохання, розмірковуючи з Ок саною — так, ніби чухав улюблену болячку.
Оксана клялася, що ніколи Олег про ці розмови не довідається.
Так минуло з півроку, і потім за якихось обставин Олег застав Мілу з іншим, і роман поламався. Олег страшенно мучився і на якийсь час у них з Тарасом вернулася колишня близькість.
Та якось до Олега озвалась Оксана, і він пішов до неї. Вернувся на Русанівку через три дні.
Холоднуватий і зосереджений, не схожий на себе — завжди веселого базіку.
Але врешті його натура взяла своє, і він признався, що Оксана розповіла йому все про її розмови з Тарасом за його спиною.
Це була катастрофа, повороту з якої гейби не було.
Тарас виправдовувався, але сам почував, що це звучало непереконливо.
Олег за кілька днів переїхав до Оксани і прожив з нею майже три роки.
Він із часом пішов із Тарасової групи і грав у інших оркестрах. Потім поїхав на стажування до Німеччини.
Коли Олег повернувся, водночас розійшовшись із Оксаною, їхні стосунки відновились, вони бачилися час від часу, проводили разом вечори, ділилися домашніми справами, а згодом й інтимними. Врешті лишились великими друзями. Але той колишній рівень взаємин налагоджувався поволі, гейби рана заживала довго — і врешті загоїлась. Але рубець лишився. І болів він час від часу саме Тарасові, а не Олегові, який усе, здавалося, забув, пробачив з часом. Але Тарас собі не пробачив.
Якось вони вибралися до Олегових батьків до Луцька, а звідти на село під Луцьком, до Олегового діда.
Дід Влодко — так його всі називали — був особою незвичайною. Невисокий, жилавий, сивуватий, трохи вузькоокий, ніби китаєць, він замолоду через це наражався на кпини, а з віком важко було зрозуміти, куди власне він дивиться, коли не дивиться прямо на співбесідника.
Дуже релігійний, дід Влодко на всі життєві питання мав чітку відповідь: на все воля Божа, й людина її лише виконує. А від того, як вона її виконує, залежить її життя.
«Хто з ким має бути, однаково буде, а хто не допасовує комусь, то й так не буде. Ви маєте бути разом, бо так вам Бог послав, і так буде, — казав він Тарасові й Олегові ніби між іншим, — бо ви несете один одному добро. А інакше би розійшлися давно».
Хлопці перезиралися, кожен замислювався, дивуючись, бо ж дід Влодко нічого про їхні справи не знав, лиш говорив як завжди, — ніби знав якусь більшу істину, — просто і виразно до моторошности.
Його дружина давно померла, він жив сам, мав сад, город і пасіку. З усім давав собі раду сам у свої вісімдесят. Вряди-годи ставав страшенно занудним через прискіпливість до дрібниць. Оскільки село було неподалік міста, то навідувався до Олегових батьків постійно, але якось утрапив у халепу, вихід з якої знайшов у спосіб неймовірно простий, але шокував ним усіх родичів і знайомих.
Зібрався він якось до міста. Щоб не чекати автобуса, треба було пройти п'ять кілометрів дорогою до електрички, якою за п'ятнадцять хвилин був би в місті.
Попоравшись, у певну годину він вийшов з хати. і за ним ув'язався сусідський песик, якого дід голубив і пестив у себе в дворі.
Дід Влодко йшов шляхом, відганяючи пса, але той не відставав і доплентався за ним до самої станції.
Дід до поїзда, пес за ним. І дід Влодко, лаючи собаку, пішов назад у село, відводячи пса додому. Не зміг його лишити.
— Але ж то був чужий собака? Він би й так добрався б до хати назад! — дивувався Тарас.
— А якщо би ні? — відказав дід Влодко.
Він мружився і дивився ніби й на гостей, але насправді кудись усередину себе, а чи й далі, в якісь потаємні глибини глибин, з яких і мав на все відповідь
— Пес-бо йшов зі мною з любови. А Бог це і є любов. Чи ж я міг його зрадити? Як би я себе потім почував у місті, коли б зрадив Боже створіння, яке віддавало мені свою любов? Треба віддавати частку себе тим, хто тебе любить, бо то Божа благодать — любов. Не так того багато в житті. Чи людина, чи тварина — маєш те цінувати, і дякуй Богові, що тебе удостоїв він часткою себе, своєї любови...
Тарас багато думав над цим. Власне, над собою.
Смішно втручатись у чужу пристрасть, сліпі емоції, в бажання. Будь-яка логіка пасує перед навалою пристрасти.
Годі із собою справитись, коли тебе пройняло, а вже не свою пристрасть не змінити повік. Сама зміниться, коли час надійде.
Як непросто від чогось відмовлятися, коли потік життя лишає тебе осторонь, викидає на знайомий вже острів самотности...
Всяке почуття вимагає своєї моральносте. У ній сила.
Любити не означає намагатися змінити людину — просто треба приймати її, якою вона є. І тільки.
Хочеш любити мене — люби мого собаку...

Фа мінор.
Важке похмілля понеділковий ранковий блюз сумна мелодія власного заглиблення в те чого насправді не існує у повітрі мара фата морґана людина яка є чи нема сон про тебе тінь учорашнього дня від-
звук минулого року пам 'ятаєш коли пам 'ятаєш як і ламані перші дитячі дружби твоя лялька украдена сусідським хлопчиком ти думав дружба це вічне святе інакше не буває школа кепкування приятелів які щойно довірливо говорили про своє дисонанс між: щирістю і неправдою егоїзм любови власність ревнощі крик ножа забудь прокинься пристрасть і смерть поруч мужність бути собою віддай усе віддай голий прийшов на світ сам-один голий підеш сам-один віддай усе віддай...

Райд
Світлана з'явилася в його житті так, ніби її при вела доля. Тарасові було вже тридцять три. Всі його приятелі давно поодружувалися, мали вже дітей-шко лярів, а йому все не виходило на вдале, всі були якісь не такі. Він уже не раз думав — може, забагато хочу, може, хочу неможливого? І сам за себе вже непокоївся, але як доходило до одруження — брав його зсередини гейби мороз, і тема завмирала.
Світлана закінчила аспірантуру з історії мистецт ва, мала захищати дисертацію, а наразі працювала редактором музичної програми на радіо. На музиці розумілася чудово, прийшла якось до них у музгрут і ніби всім сподобалась, окрім Олега, який на цей час вже розлучився з першою дружиною і знову гра разом з ними.
— Це не та людина! — сказав він жорстко. — Т; як хочеш. Дивись. Я ж що? Я ж свого часу сам теб. не слухав. Просто кажу, що бачу.
У не, були густі хвилясті рудуваті коси. у двадцять сім вона була ще незаймана і хотіла принца на білому коні, а час минув, і їй треба було заміж і Тарас, у своїх тридцять три вже знаний музикант композитор і популярний у мистецьких колах парубок, був для неї найкращою парою.
І вона для нього також.
Незадовго вони лягли в ліжко, і почався період новий для Тараса, бо й сам він розумів, що Світлана дуже йому пасує, а він їй, і всі чекають, аби вони одружилися.
Думка Олега його зачепила, але не переконала: роман буяв.
У Світлани була чудова фігура, і в ліжку вона була для Тараса найкращою парою. Геть як гітара, не раз думав він, задивляючись на тонкий стан Світлани, на її тугі стегна, тендітні плечі і тугі перса: просто диво та й годі... Ще й розкута, й отак одразу все розуміє — з півруху, і відчуває, і дає відчути. Оце так-так!
Десь тоді Тарасові вперше подумалося, що все життя — це ритм насамперед. Усяка гармонія базується на ритмі.
Усякий секс — обов'язково ритм. Серце б'ється — також ритм. Обертається земля, сонце, місяць, планети і космос, усе живе, усе сутнє засноване на ритмі, започаткованому вищою силою. Бог є любов, але Бог є й ритм, отже, любов є ритм, почуття двох' людей, пошук гармонії зі світом через іншу особу, пошук ритму...
Минуло кілька місяців.
У Світлани було чудове, хоч трохи й химерне, почуття гумору. Тарас не поступався їй у цьому, і вони не раз реготали обоє годинами, хоч ніби й не було з чого.
— Чого ти так голосно смієшся? — зауважував Тарас.
— А що мені, плакати?
— Ти просто ревеш, як білуга!
— А хто це білуга?
— Якась морська потвора!
— А чого вона білуга? Вона що, біла?
— Не знаю. Може, вона зелена, у морі всі зелені!
— Це в кущах зелені, а в морі — сині!
— Тоді вона має називатися синюга! А в чорному морі — чорнуги, а в червоному — червонуги!
— А в Балтійському?
— Балдіжні!
— А в Карибському?
— Каракадлові!
— А в Тихому океані!
— Там всі сплять...
— А коли буря?
— Це всі разом пісяють... І так до нескінченности.
— Не грюкай тарілками, — казала Світлана.
— Вам, гагарам, недоступна насолода битв жиі тєвих...
— А хто така гагара? Це дружина Гагаріна?
— Ні, це його мама!
— А його тато був гагар?
— Це його дідусь був гагар, він заснував Гагри.
Все було ніби й добре, але в довірливих розмовах Світлана завжди критикувала інших. Якогось разу
Тарас це помітив і зробив їй зауваження, потім ще і ще раз.
Всі його приятелі і знайомі, в тому числі й спільні, були чимось погані. Той заздрісний, той дурний той п'яниця, а той просто юний ще і самозакоханий, і всі вони Тараса використовують, і взагалі все довкола погано, ніякого просвіту в майбутньому, всі прагнуть чогось недоброго, дбають тільки про себе... Вся біда в тому, що у Світланиних словах були й логіка, й правда, але, з другого боку, й ця логіка, і ця правда були якісь однобоко штучні, уявлені: так усе можна побачити тільки в одному кольорі. Влітку спека — погано, взимку холодно — погано, восени й навесні — дощ і вітер...
Інколи Світлана говорила мудро, і Тарас замислювався над її словами. Але говорила вона, попри все, тоном класної керівнички, що розповідає шестикласникам, як треба поводитися. І завжди після її гейби мудрих і логічних міркувань на душі Тарасові було важко.
— Найбільше дурить людей кіно, — одного разу повела розмову Світлана. — І справа не в сюжеті чи розвиткові подій на екрані, а в тому, що режисери вибирають на головні ролі гарних акторів, і ті грають, себто поводяться у фільмі так, як того несамохіть можна сподіватися з їхніх рис обличчя.
Гарна людина, або точніше, та, яка нам подобається, відрухово не викликає у нас сумнівів щодо
рис її характеру. І відтак ми чекаємо у житті відповід_ ности зовнішнього образу характерові. Так, як це нам пропонує кіно.
Юне дівча з прекрасною поставою і чудовим волоссям, чисті очі й невинна усмішка приємного під, літка, мужній герой, сильний і безстрашний — все це фікція, обман. Бо дівчинка може бути вередлива і зрадлива, підліток — жадібний, самозакоханий і хтивий, а герой — далеко не герой у житті, не шляхетний, невпевнений, з купою комплексів. І взагалі всі вони відвідують клозет, хочуть жерти і трахатися...
— Ну, це ж нормально, всі люди так влаштовані... — Тарас розгубився.
— Так, але ми бачимо в кіно лиш брехливий фасад. Фільми заповнені чоловіками-героями, а де вони в житті? Вони гадають, що вони вершники, а насправді сидять на дерев'яних кониках, як дітки у дитсадку, і не можуть їх перерости. Ще підліток подеколи може бути собою. Коли він закоханий і йому вдалося віднайти взаємність, то в нього поєднані кохання і секс відрухово. Хоча він ще не знає, що таке любов насправді. А так званий дорослий чоловік — переважно це утвердження через те чи те насильство. Він або кобель, і тоді в нього в голові -лиш залізти на когось і випустити із себе оте, шо тисне йому на мізки, або ж усе життя намагається довести, що він — х..., і доводить це скрізь і всім, а насправді самому собі...
— А я? — Тарас хотів спитати про жінок, але про себе вирвалося вперед, вже з образи.
- Ти? Та тобі завжди шістнадцять років. І буде так завжди, мабуть, у кожному разі довго. Підліток має в собі трохи від жінки, а це з часом щезає в чоловіків. А насправді їм дуже цього бракує для розуміння жінок. У тобі якраз лишився підліток. Це дуже вабить до тебе, але ж... Та ти сам знаєш, у тобі немає стабільности, чіткости, справжньої твердости. ти добрий, цікавий, талановитий...
— Але просто х...! Все зрозуміло! Чоловіки — лай-но, жінки — цяці, а я просто х..., і тому біжу на репетицію! Чао!
Внезабарі Тарас поїхав на гастролі, посварившись із Світланою доволі серйозно.
Все ж було шкода: він до неї звик, вона йому подобалася, та й інтим був у них дуже навіть непоганий.
Тарас написав їй листа із Сухумі, де вони з групою осіли на кілька тижнів. Намагався з'ясувати все, розказати, що йому не подобається.
Повернувшись, мало не одразу він побіг до Світлани в редакцію.
Вона сиділа за столом і, не повертаючи голови, ледь процідила йому: «Привіт».
— Я написав тобі листа, — мовив Тарас. — Я там намагався викласти суть проблем, які між нами виникають. Що ти на це скажеш?
— Просто якась маячня, — відповіла Світлана. — Не лист, а маячня. Не хочеш — не треба! Так і скажи!
— Ого! Знайшла баба у городі бумеранг! До побачення, — сказав Тарас. І на тому ця історія закінчилася.
їхнє розлучення Тарас пережив значно болісні, ше, ніж міг собі уявити.
Тарасові важко було вибиратися з почуття близь, кости, з відчуття щастя, яке коли його втратив, то побачив перед собою знову темне провалля, порож нечу, яку довго не могли заповнити випадкові обійми, хіба лиш гостріше даючи її відчути.
Раптове отверезіння після інтимної близькості, навіть сум не означає, що ця людина тобі потрібна. Це мить. Як і шал — теж мить. Те саме, лише з різними знаками. Все минає, але почуття живе лиш тоді, коли над усім простягнута веселка ніжности, коли, люблячи, не робиш темою себе, а в глибинах твоєї підсвіло мости живе ота, інша, єдина твоя людина, і коли спиш поруч, ковдру потягнеш не на себе, а навіть уві сні несвідомо вкриєш спершу її.

Ля мінор.
Довгий шлях марна дорога в нікуди собор ніжности зелений птах пристрасти відліт у вирій зима крапка сон у траві де ти хто ти чому так де ти хто ти сірий пил байдужої втоми безнадійна весна вчорашній чай тріснутий келих біла лють від неспроможно-сти допомогти собі жовте листя розхристаної осет провалля темні фіранки безсилля дитячий жаль розбите коліно танець журавля чорне озеро сірий пил...

Хай-хет
У Сухумі зовсім несподівано в Тараса виявились родичі. Ну, скажімо, не зовсім родичі, а свояки. Тарасова сестра утретє вийшла заміж за сухумського
грека і жила тепер у Сухумі, й коли Тарас зібрався в Сухумі на гастролі, мама написала йому про тих родичів. Тарас їм зателефонував, і вони зустрілися.
Хоч що кажи, а на Кавказі гостинність у всіх народів виняткова. У всьому світі народні звичаї зобо-в'язують вітати й шанувати гостя. Але що ближче до європейської культури, то більше калькулятивности в цьому, — це вже відомо. А на Кавказі, та й в Азії, двері розчиняються навстіж, усе, що має родина, — на стіл, бо гість — це радість у домі, це шана для господаря.
У кожному разі Георгій, чоловік Тарасової родички, не лише влаштував прийом для Тараса, але на другий день запросив до себе усіх п'ятьох музикантів, і все було чудово — вино, дружні розмови, жарти і потім співи.
— А ми маємо в родині також музиканта, — сказав посеред вечора Георгій. — Наш малий Костик співає, та й сам пісні складає про нас і про те, що бачить.
Чорнявий, як вороненя, дванадцятилітній Костас, а в побуті просто Костик, спершу дуже соромився, але за батьковим наказом вийшов посеред двору, на якому були виставлені столи, і заспівав. Тараса від несподіванки пройняло до сліз. Оце так голос! Дискант малого був пронизливо чистий, як безхмарне блакитне небо над морем. У тональності голосу були віра й надія, і якийсь навіть трохи надрив, і відчай, і біль...
Костик співав по-грецькому, і Тарас не розумів слів, але це було тієї миті неважливо. Георгій, однак, пошепки коротко переклав Тарасові зміст пісні:
«Довкола нас гори такі спокійні і незворушні, вони не змінюються, чому ж змінюються люди — люблять, а потім не люблять, приходять, потім не при ходять, вірять, потім не вірять... я хочу, як гори, бути і щоб були такими ті, хто зі мною, щоб завжди любили й вірили один одному, я буду такий, як гори бо я так мушу, я буду...»
Малий співав і дивився час від часу на Тараса гейби чекав на його реакцію.
Коли Костик скінчив співати, всі заплескали в долоні, а Тарас, захоплений почутим, встав, трохи підпилий, розчулений, підійшов до малого і поцілував його.
— Він має бути музикантом, він народжений для цього, — сказав Тарас Георгієві. — Йому треба вчитися, з нього люди будуть... Я готовий допомогти, як тільки зможу!
— Та треба вчитися, тільки ж непросто це, грошей у нас небагато, а щоб учитися, треба платити, у нас тут знаєте, як усе... Та й, правду кажучи, я радився з деякими знайомими, грамотнішими. Кажуть, голос у малого може пропасти — і невідомо, що далі, може, й не варто його в музиканти пхати...
— Але ж він ще й вірші сам пише, і сам музику підбирає.
— Тарасе, от ти музикант, особа культурна, може, й порадиш щось поважніше, а ми люди прості, освіти великої не маємо, ось я за кермом увесь час, а Наталя вдома, хата у нас, город, сад та ще ж і двоє малих, окрім Костика...
З того дня Костик ходив за Тарасом просто по п'ятах, на всіх концертах сидів тепер за кулісами, очікуючи музикантів, був щасливий як ніколи
Коли музиканти виїжджали, родина Георгія проводжала їх в повному складі. Прощаючись, Костик плакав не криючись, і Тарасові стислося серце: хто ж це за ним отак плакав, коли він кудись від'їжджав.
Минув час. Костик регулярно писав Тарасові лис-ти, оповідаючи коротенько про своє життя і навчання, й Тарас час від часу відписував йому. Але до Сухумі музикантам більше приїхати не вдалося. Натомість одного разу зателефонував Георгій і сказав, що в Костика якісь проблеми з нирками, і їм порадили консультуватися в Києві, і чи Тарас міг би...
Вони приїхали до Києва удвох — Георгій і Костик. Тарас пішов зустрічати їх на вокзал. Георгія він упізнав одразу, той не змінився за цих кілька років. А от Костика Тарас просто не впізнав би, якби зустрів на вулиці. Це вже був майже юнак, в кожному разі вже не той колишній хлопчик. Над верхньою губою вже була помітна темна смужка майбутніх вусів. У нього було довге волосся, по плечі, у рухах і в погляді його було щось таке, що навернуло Тараса до згадки про Мауґлі, який виріс у джунглях серед диких звірів, — сила і беззахисність водночас, дикість у своїй відрухо-вій первотворній красі і внутрішня тендітність.
Вони обнялися при зустрічі, і Тарас відчув в обіймах малого те, чого Костя не міг чи не вмів виразити словами. Соромився, не знав, з чого почати, як поводитися.
Але він був дуже радий бачити Тараса, це було очевидно.
Минуло два дні, й Георгій поїхав додому, лиши вши Костика в Тараса з тим, щоби малий здав усі аналізи й отримав рекомендації для лікування. До мовилися, що потому Тарас із Костиком приїдуть Сухумі разом, і Тарас загостює в них на кілька днів
Костик пішов із Тарасом на репетицію. Після того вони ще погуляли пару годин містом. Повернулисл додому, вечеряли і розмовляли. «Добре мені з ним просто і легко, — думав Тарас. — От такого б мені сина! Яким би я був щасливим! — Але ж для цього скільки треба вкладати в родину й дітей, щоби одно-го разу побачити отаким свого рідного хлопця».
Говорили про різне, переважно Тарас відповідав на Костикові питання. Про любов, про людські взаємини, про музику і почуття, про Тарасових жінок і його майбутнє, про дилетантські музичні Костикові вправи, про те, що і як можна робити далі.
Врешті Тарас скомандував спати, застелив Кос-тику на кухні на розкладачку і сам зібрався вкладатися, аж Костя покликав його:
— У мене чомусь сильно плечі болять, отам, за шиєю і трохи нижче, ніби зводить м'язи. Може б, ти мені потер чи помасував їх трохи...
Тарас посадив Костика на табуретку і взявся масувати його худенькі плечі й шию...
Щось говорив і далі. Як-от — від рук одних людей може йти позитивна енергія, а від інших — ніяка, або ж негативна. І дотик може бути дуже корисним -
від людини, яка тебе любить або дуже прихильна до тебе, - і доволі негативний, якщо людина, по суті для тебе ніяка. То ж треба відчувати людину, з якою ти поруч і до якої дотикаєшся. Подеколи слід навіть уникати ближчих контактів, хай би то був навіть лі-кар або хтось інший, близький чи потрібний. Але якщо почуваєш, що людина тобі чомусь не пасує... Ти зараз на переході, на межі, одній з найважливіших для особистосте, і в тобі добре і лихе змішується, гадаю, ти й сам усе відчуваєш, ледь замислишся, і перемогти себе в собі — найважливіше твоє завдання. Головне для тебе зараз — вижити. Підліток саме тепер вмирає в тобі й народжується дорослий. Яким ти будеш, яким станеш? Що лишиться в тобі назавжди від захопленого життям і музикою підлітка, що поглине потреба суспільного поступу, сексуального ствердження, що віддаси ти зі своєї душі заради задоволень і приємностей — а що збережеш, аби повірити назавжди у високу правду і щиру любов...
Раптом Костик зіскочив із табуретки і кинувся Тарасові в обійми.
— Зі мною ніхто ніколи так не розмовляв, як ти, і так до мене не ставився... Вдома всі зайняті, все інакше, друзів у мене близьких немає, з дівчатами — то все інакше... А з тобою почуваюсь, як із собою, мені так легко... Дякую тобі за все, дуже дякую... І... я в мене сьогодні день народження... Мені вже виповнилося шістнадцять років...
Тарас тримав ув обіймах малого і раптом відчув, як тепла хвиля розливається в його грудях, як запов-
нює його забуте вже відчуття щасливого наповнені іншою людиною, і промайнула в нього думка — поза тим, що говорив зараз йому майже у вухо Костик здається, я люблю його, треба ж, от і ще одна люди на в моєму житті, я таки люблю його...
Костик прожив у Тараса тиждень. Аналізи здав, усе було не так зле, як спершу передбачали.
Тарас проводив із Костиком увесь вільний час і зовсім не хотів, аби той вертався сам. Вони зібрались їхати в Сухумі таки вдвох.
Аж тут задзвонив Георгій і сказав, що в них війна і щоб малий негайно сідав у поїзд, бо що буде далі -невідомо, краще, щоб Тарас трохи зачекав, поки з'ясується, що і до чого.
Костик поїхав. Прощання була доволі драматичне, але все ж вони сподівалися невдовзі побачитись
Внезабарі, коли грузинські війська зайняли Сухумі, усіх греків завантажили на корабель і відправили до Греції. Родина Георгія опинилась у Тесалоніках. Костик написав звідти сумного листа. І Тарасові заболіло, як давно вже не боліло. Ледве щось знайшов, навіть просто отакого маленького щирого друга—й того життя забрало геть.
Костик спершу писав часто, надсилав книжки англійською мовою і ноти для ударних інструментів. Потім став писати зрідка. Якогось року приїхав, уже вісімнадцятилітнім, дорослішим і зовсім іншим. Все сколихнулося в Тарасові, але колишнє, — тепер це була інша людина. Костик привіз йому музичний центр, і це розчулило Тараса.
Костя приїжджав час від часу, він грав у якомусь клубі на бас-гітарі, працював паралельно в магазині музичних інструментів, запрошував Тараса в Теса-лоніки, і Тарас обіцяв, уже знаючи наперед, що на-вряд чи поїде, бо...
Врешті, й приїзди, і листи Костикові стали надходити зрідка і, хоч хлопець не щез назавжди з його життя, Тарас звикся з думкою, що той, якого ніби послала йому доля, розтанув як марево у далеких туманах південних морів.
Мі мінор. Щем за несталим незбутим втраченим до початку чи початок без кінця чи зустріч в іншому вимірі чи болить голова чи дзюрчить струмок чи дотик хижий наче звір чи сонячний зайчик чи отой вищий рівень дотику нитка в повітрі між двома людьми не помітна нікому крім двох зв 'язок інтуїцій духу почуття піднесення любов не знає слова ні... звук павутинки однієї долоні локатора розкритих обіймів німого крику у всесвіт волання і... спокою сонатного закінчення а потім блюз вічний блюз втрати... блюз утоми... блюз розлуки... блюз ніколи...блюз завтра... люблюз... люблюз... люблюз...

Бас
Тарас одружився доволі несподівано для самого себе. І він, і його друзі знали і вже звикли, що він є старим парубком, йому вже було тридцять чотири, Дівчата в його хаті водилися регулярно, хоч і без великої різноманітности. Він ні в чому собі не відмов-
ляв у сексуальних та інших розвагах, але ніяк не міг зважитися на остаточний крок, і дівчата його лиша ли, або вони розходилися по-доброму, і він заводив собі нову приятельку, так минали роки.
Марина з'явилась у нього майже випадково, писала про його групу для якоїсь газети і, врешті, прийшла по інтерв'ю до нього додому — так і залишилася.
Минуло два роки, Марині було вже під тридцять, Тарас із нею з'являвся тепер скрізь, і якось при застіллі Роман-саксофоніст раптом виголосив тост, щоби Тарас скорше одружився.
Чи то Марина підговорила Ромку, чи сам він вистрибнув по п'янці з такою ініціативою — це так і лишилося для Тараса загадкою, але він несподівано для себе тоді сказав: власне, а чому б і ні, правда, Марино? Прожили вони разом п'ять років. Спершу все було гейби чудово, але чимдалі гостріше поставала проблема дітей, більшого помешкання і... грошей. Тарас заробляв середньо, і не виглядало, що колись буде значно більше.
— Як ми будемо годувати дітей? Треба щось думати, — раз по раз заводила Марина вже банальну знайому пісню. — Олена Прекрасна вийшла заміж за Івана Дурня і стала називатись Олена Дурень...
— А любов? — сказав на це Тарас одного разу. — Я ж тебе люблю...
Марина усміхнулася. Сумно і спокійно.
— Це не мене ти любиш, а саму любов у собі. Ти любиш своє почуття до мене, а я лише його точку відліку, і тільки. Ти не гірший за когось, так люб
лять заледве не всі... Але мене — як мене — справді не бачиш і не... чуєш! Ось ти музикант. То спробуй прислухатися до моєї ноти в собі, моєї влас ної ноти. І не почуєш її. Певно, ти любиш музику і своїх друзів, — але це не вимагає від тебе поступитися своїм егоїстичним «я», відмовитися від бодай невеликої частки егоїстичного, щоби прийняти вповні когось іншого. Мене в тобі немає, Тарасе!
Марина була таки розумна жінка і справді освічена.
— А ти? — розгублено спитав Тарас. — Твої почуття до мене хіба інші?
— Я намагалась увійти в тебе, але ти мене не чув. Потім я думала, що якось-то буде, але «якось» не вдається, бо жодне «якось» насправді не триває дуже довго. Я приймала тебе вповні, але ти не чув цього. І врешті я повернулась у себе, назад. Зараз ми на однакових позиціях. Приязних, товариських, звичних. Але ж цього мало. Знаєш, кажуть — кохання було без пристрасти — розлука без печалі.
— Без пристрасти? — Тарас повів плечима. — Ну, знаєш! А от коли...
Далі вони помирились, і пристрасті негайно взяли своє, та ще й із якоюсь новітньою неочікуваною силою. Гейби щось доводили вони одне одному або від чогось втікали у бурхливе і по-юнацькому бездумно-чуттєве злягання.
Згодом усі теми, однак, починалися спочатку. Виходу, очевидно, не було. Врешті, одного разу вона сказала, що їй досить, в її віці всі мають дорослих дітей, а вона...
І вона забралася геть, повідомивши Тараса, що вагітна і що любов її насправді минула, і що вихову вати дитину вона буде сама, а не серед постійно п'яної компанії музикантів у безгрошів'ї і вічній нужді
Коли безгрошів'я стукає у двері, кохання вилітає у вікно.
Тарас і не намагався її втримати. Чим і як?
Йому боліло, коли Марина його полишила, — боліло значно більше, ніж він міг собі це уявити. Він не раз замислювався над тими її словами про любов, і лишилися вони в його пам'яті назавжди. Можливо, вона мала рацію, а можливо, і невловні, але вже їхні потяги йшли у різних напрямках і зустрічі наступної не передбачалося.
Чи любов може дати задоволення тому, хто любить, чого і як можна очікувати від того, кого любиш, і чи можна та чи треба очікувати, чи ні — це були «прокляті проблеми», які ставили Достоєвський, Ан-дре Жід і багато інших, на кого натрапляв у своїх пошуках Тарас, проте так і не вирішили їх.
Може, проблема саме в мені, а не в них? Може, це я не вмію любити, дати жінці те, що їй потрібно? Але ж вона завжди прагне, аби ти підкорився її жіночому і материнському, аби ти присвятив себе тільки їй і родині, а решту поставив виразно на друге місце!
Решта була часткою Тарасового життя, все ж таки більшого, ніж жінка... їх-бо було в Тарасовому житті чимало.
Але без кохання порожньо, бракує захоплення кимось, саме так, бракує стану нервового піднесення
від зустрічі, від телефонної розмови, від усього, що прямо чи побіжно зв'язано з цією людиною...
Що ж робити, як жити далі?
Роки пошуків і думок дали єдине — одномірної відповіді в словах немає. Хіба що в звуках, у музиці... Він згадав одного разу слова діда Влодка і ніби заспокоївся — хто має з тобою бути, той буде, а хто ні, то ніяк не втримаєш. Десь прочитав про енергетичне взаємодоповнення двох людей — як основу взаємин. Коли воно є, тоді народжується і любов, і розуміння. А коли ця енергетика порушується, то її насправді або не було, або ж було невповні.
Тарас намагався регулярно давати гроші на доньку. Марина з часом вийшла заміж, також не надто вдало, але якось їй велося. Донька підростала, раз по раз Тарас забирав малу до себе на день-два. Але й далі жив сам, не одружувався, хоч, як і раніше, подруги в нього були.
І так минало життя.

Ре мінор.
Лет в нікуди останні вежі кораблі у повітрі буря на морі на дні коралові рифи вчорашніх веселощів суцільна блакить за якою тонкий біль назавжди віддай мені мою забавку провалля чорна ліра сміх у безодні за обрієм чужа радість веселий мудрець фуґа невідомий принц і чужа принцеса князівна трав мелодія побитого пса вовк у лісі не вернутися хлопчик-мізин-чик дівчинка на горошинці не забути орел клює печінку ікар падає зламане крило лечу на одному вітер реве вітер ре-ре-ре мінор реве вітер ре-ве-ві-те-ре...

Сплеш
Кажуть, що гірше за те, коли про тебе пліткують, лиш те, коли про тебе взагалі ніхто не говорить і не згадує. У біді досить багато хто з приятелів щиро співчуває і готовий допомогти, так би мовити, щиро розділити з тобою прикрість. Але коли ти досягаєш чогось, маєш успіх, — як мало тих, хто справді щиро порадіє разом із тобою твоєму досягненню.
Я перестав розповідати про успіхи своїх творів за кордоном, бо завжди вже на середині розмови від своїх, навіть близьких колеґ-музикантів, чув, ледь вони дослухували те, що я оповідав: «А я, до речі, зараз збираюся на гастролі... там кудись, ну, в Австралію, або ще кудись». І це було аж ніяк не до речі й не до теми, а лише доводило, що моя оповідь тисне колегу, і я замовкав, а згодом і взагалі перестав оповідати про свої успіхи.
От хіба шо Олегові, з яким все ж таки все налагодилося. Ми вже у віці обоє і обоє пробачили все один одному. Але головне не втратилось, і йому я розповідаю все відкрито і щиро. Ну, і ще, певно, Ромкові. Цьому обережніше, але також майже все можна говорити. Він не позаздрить, він поцінує і порадіє. А інші?
Ну, звичайно ж, Наталка. Але це інше.
Скільки років ми отак з нею притиралися? Чи не з десяток. І хоч і далі живемо гейби на різних квартирах, але це ж умовно. В останні роки ми обоє збагнули, шо іншого шукати не будемо. Я можу поцінувати її відданість. Врешті, вона витримала іспит часом і, попри всі
мої забаганки, відходи і тікання, завжди лишалася тим портом, в якому для мене був прихисток.
Я її люблю.
Теж і з нею не було просто, і вона стрибала в різні боки. Але далеко від мене не відстрибнула. Вона теж вже, скажімо, не зовсім юна, хоч я набагато старший. Життя в неї склалося не дуже легко. Але видобулися з неї, однак, м'якість і теплота, уважливість і ласка, і пристрастність небуденна. То що ще треба чоловікові в літах? Та ще ж його і не тероризують — де був, а хто вона, а чому до тебе сьогодні не можна, а що ти робив учора ввечері? Нема питань. Взагалі нема питань.
А якби були? То чи я відповідав би на них? І чи взагалі хотів би терпіти ці питання? Напевно, рівень ставлення до іншого є й у цінуванні його самолюбства, і в умінні не дозволити собі несамохіть вивищити себе. Може, тут і є виша мудрість у спілкуванні з людьми? Тоді я її осягнув.
З жінками у певному сенсі простіше, бо вони рідко коли почувають оцю конкретність. Тілесний контакт багато що гасить. Але жінці теж треба давати відчути власну вагомість і важливість. Врешті, чоловік пізнає життя доволі рано, а жінка доволі пізно, і тут між ними і полягає глибинна різниця.
Якби ми всі знали колись про життя те, що знаємо тепер!..
Чи я тоді справді був спроможний на логіку, а жінки мої — ні?
Так отож?
Я ж нічого насправді не маю, живу доволі, сказати б, скромно. Квартира, яка була в мене — ота маленька, — така і є. Ну, написав я кілька композицій ну, виконують їх десь у Польщі й Угорщині, трішки у Франції й Англії. Копійка якась почала надходити.
Тільки й чую: добре тобі, ти вільний, у нас от родини, клопоти, а ти все по дівках вештаєшся, вже ось на пенсію скоро, а ти все «косиш» під молодого.
Нічого я не кошу, живу як можу, ото що книжки читаю і щось складаю, то хто кому боронить?.. Я працюю, і все тут. Певна річ — є результати, абиякі, але є.
Ну, послав доньку вчитися до Німеччини, то вона ж закінчила музичну школу з відзнакою, а в мене випадково виявилися знайомі в Дюссельдорфі, й отак-от пішло.
Марина постійно скаржиться на свого чоловіка і все запрошує мене кудись у ресторан посидіти, як колись бувало. Ну, я ж ніби й не проти. Можна й посидіти, але ж назад я не ходжу. Є такі фігури в шахах, що назад не ходять, от пішак — простий хід, але тільки вперед.
Минуло.
А те, що не одружувався, — навіщо? Однаково музикант — не для родини, якщо вже поважно говорити. Або для такої, в якій дружина докорінно його розуміє і приймає. Мабуть, це легше для класиків — тих, що грають у оркестрах класичної музики: вони мають в душі більше порядку.
А джаз — це свобода. Певно, знайшлася б і така, що витримала б... Але не хотів, аби витримала —
хотілося розуміння. А якщо немає повного, то навіщо половинки? І так можна жити, бо інакше однаково будуть скандали і сварки. Так і живу.
Самітник — далеко не найутішніша доля. Але коли приходить до тебе якась жінка саме тоді, коли ти її хочеш і вона тебе хоче, саме тебе, саме для цього, саме зараз, то все відбувається як у класному сейше-ні — піднесення, радість, настрій, і потім можеш щось таке написати, що...
Отака у мене зараз Наталка.
Врешті, все те, що я написав, на якомусь рівні мало за собою настрій, жінку, відчуття і почуття, нехай миттєвість, але найвищу.
Навіть біль — найвищі почуття творять музику. Десь я прочитав, що таємниця сексуального відчуття і його поєднання із духовним життям людини — то найбільша таємниця людського буття. Решта лише казки про провали і деградацію. Навіть легенда про Ноїв ковчег — теж закорінена в пошук відновлення в людині її глибинних і найвищих цінностей.
Власне, про це я і складаю музику, цього пробую досягти у звуці, у ритмі, коли весь наповнююсь ритмом і звуком, стаю просто зв'язком, гейби передавачем, просто виконую те, що поза мною зв'язує всі мої сім частин ударника в одне, і ми стаємо одним цілим, якоюсь дивною істотою, яка говорить, співає кричить, танцює і творить гармонію, яка є вищою за гармонію життя, хоч походить від її ідеального прапочатку...
Мої проблеми, врешті, почалися ще тоді, в юності, коли мене зрадила Майя і коли я вперше пере-
спав із жінкою, з тією Тамарою. Це я збагнув значно пізніше, а тоді ж, як сліпе кошеня, травмований, несамохіть поділив себе на дві частини: високі почуття, любов — окремо і статеві взаємини, сексуальне життя — окремо. Може, тому в мене й не виходило звичайного подружнього життя, може, я так і не зумів полюбити і взяти люблену жінку статево, аби злитися з нею воєдино?
Утім, не так усе безнадійно все це бувало, навіть з тією ж Мариною, і потім у різних випадках на піднесенні, на початку взаємин. Але розкритися вповні перед жінкою я боявся, не вірив і боявся...
Утім, якби я пішов у життя звичним шляхом, як усі, — ким би я був сьогодні, де би я був? І чи хотів би я іншого життя, бути, як усі, стати, як усі?
Ні! Боже збав від ординарности й буденности, від — «так, як усі». Були ж такі дівчата, з якими ще до одруження було видно, як промине життя. Можна було вже лягати вмирати і закривати за собою віко труни. Бо все було розписане наперед. Ні, так ні, ніколи!
А розмірковую, бо мушу знати істину, і себе, аби, коли творю щось, виходив із чистої ноти, з незаму-леного звуку, мого власного, не схожого на інші.
Тому аналізую й шукаю свої вади і помилки. Розумієш себе — не зробиш іншому зайвої прикрости. Бо знаєш, де сам кульгаєш.
Отож іще одне — претензійність. Ніхто про це в мені не знає, лише я сам знаю, що вигадав собі систему понять, що власний отакий кодекс звів у певний абсолют і, скажімо, якесь «я цього не роблю» було ви-
ще за решту. Ба й більше — від усіх, із ким був, я вимагав абсолюту, повної ідеальности, і коли цього не було, людина ставала мені менш цікавою, і...
Власне, лише з віком бачиш, куди ти заїхав колись і як мав би поводитися.
Втішає мене лише те, що був я завжди щирий і з жінками, і з друзями; завжди й до сьогодні, може, не випадково саме в моїй квартирі всі збираються, і я організовував завжди гулянки й свята, і саме я вигадував різні історії з пригодами, про які зараз не раз згадуємо, я віддавав себе... так віддавав себе компанії, товариству, друзям, врешті, зараз — доньці, але... не жінкам... віддавався, не віддаючись до кінця...
Так, але була ж Поліна...
Таке трапилось зі мною один раз у житті; і таке, здається, буває лише в кіно.
На зупинці автобуса я побачив молоду жінку, зовні дуже схожу на мою в той час улюблену Софі Лорен. Чорнява, доволі висока, з розкішними темними очима і віями, матовим кольором шкіри. Боже мій, подумав я, яка гарна, і водночас: ну, що я їй скажу? Як вас зовуть, можна,з вами познайомитись? Абсурд, я ж не хлопчик... І, зітхнувши, поїхав на репетицію.
А за п'ятнадцять хвилин — у мене шок. Вона заходить до нас на репетицію, якраз до Ромки-саксо-фоніста, якому мала щось передати зі Львова від його батьків.
Ну, я негайно знайомитися, на каву, щось розповідав про себе, про музику, про все на світі... Потім Ромко з мене сміявся: «Таким я тебе ніколи не бачив!»
Я любив її, так, я справді любив її.
Але вона мала шестирічного сина від першого чоловіка, зараз розлучалася з другим, жила поки що в нього, але закінчувала аспірантуру в Інституті кібернетики і сподівалася згодом мати своє помешкання.
Ми бачилися дуже часто, ми зустрічалися скрізь, навіть у Криму, куди вона поїхала із сином і ввечері лишала його в санаторії й виходила зі мною. Ніколи не забуду, як у Ялті, в ресторані «Ореанда» — майже не було людей тоді — благенький оркестр щойно почав грати і ресторанний співак завів: «Здрастуй, чужа кохана, та, що була моєю...»
Це було майже понад мої нерви. Раптом я розчулився майже до сліз. Усе якось складалося.
Але я так любив її, що лягати з нею в ліжко просто не міг, хоч було для цього багато підстав і можливостей. Щось стояло в мені поміж коханням і сексом, щось мало вивільнитися так, аби досягти абсолюту в наших взаєминах.
Я мав доволі причин, нібито — принципів, через які не годен був переступити і, певно, сам себе обдурював. Спочатку цією причиною був її чоловік, з яким вони мали розлучитись, але з яким вона й далі жила в його квартирі і з яким я познайомився. Тут був перший бар'єр. Ходиш у хату до когось, а потім злягаєшся з його жінкою. Ні, я так не роблю.
І далі — я до кінця не був упевнений у її почуттях, а головне — в тому, шо робити далі.
Якби ж вона зробила перший крок!
А було таке, що я мав кудись летіти вранці, і прийшов до них увечері, і її чоловік був у відрядженні,
і малий ліг спати, і ми сиділи до ранку, і чудово роз-мовляли, і...
Я розумів, що зараз можна.
Але: що далі?
І так досиділи до ранку, і я поїхав, у доброму, майже чудовому гуморі, але десь із сумом всередині. Не сталося.
Бували й ще такі можливості. Як-от тоді, в Ялті після «Ореанди» і того жахливого оркестру та банальної, але тремтливо-точної пісеньки, — ми танцювали вальс. Це було чудово. А далі? Я провів її до санаторію. І все.
Врешті, я був певний час десь зовсім близько до того, щоб вирішити з Поліною наше майбутнє разом.
її син ставився до мене напрочуд добре, я взагалі вмів завжди ладити з дітьми, і все ніби складалося. Але вдача в малого була надзвичайно важка, пізніше Поліна таки з ним наплакалась.
І я, з одного боку, до нього теплів душею, бо це був її син, а з другого... Я раптом побачив саме тут величезну кількість проблем, саме з ним — коли жити разом, і з нею — бо вона буде його захищати у всьому. Якоїсь миті, дивлячись на них двох, сидячи надвечір на кухні в їхньому помешканні, я збагнув, що саме малий для Поліни є найголовнішою людиною в світі, і я ніколи не буду першим, найкоханішим, найважливішим, завжди буду після нього...
І, врешті, вона була на два роки від мене старша, мені було тоді двадцять вісім. Це теж було додатковою темою для сумнівів.
Потому ми розійшлися, хоч лишилися в чудових взаєминах. Поліна розлучилась із чоловіком, зустрілася з іншим, гейби геніальним фізиком, і пішла до нього жити. У результаті він виявився, при всій геніальності, просто шизофреніком, тому й жив у свої роки неодружений, з мамою, і врешті вона від нього втекла, і колись прийшла до мене, і плакала: чому в неї така доля, що їй так не щастить.
І тоді раптом ми вирішили лягти в ліжко, обоє збагнувши, що давно було пора, бо й так усі наші знайомі думали, що ми коханці, і врешті все відбулося.
А тут якраз і ховалася криза. Бо ні я, ні вона не могли в цей час дістатись того попереднього нашого настрою, який був кілька років тому, все, що сталося, було натужним, несправжнім.
Це була поразка.
Ми зустрілися на цьому рівні ще кілька разів. Так само. Не було сенсу.
І мовчки, без домовлення чи з'ясувань взаємин, так і розійшлися. Врешті, час від часу бачились, і при зустрічах між нами спалахували іскри минулого.
Це таки було кохання, справді велике.
І чи я сам його закатрупив, чи був занадто калькуляційний у своєму баченні всього, а чи так і мало бути. як було, бо інакше було б гірше, я й досі не знаю.
І, власне, отак час від часу, вдаючися до таких хаотичних записів, з'ясовую собі сам — хто я, і що я, і як я жив, і як живу нині.
Таємниця кохання, мабуть, ще більша, ніж таємниця смерти.
Я вимагав від усіх, кого любив, більшої чи меншої стабільности в словах, у ставленні до себе і світу, в усьому. Але ж людська природа мінлива, ось у чому суть. Людина міняється — і тому так рідко існує вічне кохання, бо людина міняється: і одна, й друга, і раптом між ними не стає того, що було колись, бо то інші люди.
Хтось писав, і навіть, здається, була така вистава: про Ромео і Джульєтту, які не померли, одружилися, про те, які вони у п'ятдесят років. Він десь загулює з приятелями, товстий, лисий, підпилий, вертається додому, а огрядна Джульєтта зустрічає його лайкою й докорами.
Може, справді в коханні, що веде до одруження, лежить в основі просто нерозуміння одне одного і бажання потім якось усе владнати, — а потім ніколи вже не буває ладу там, де спочатку не було гаразду.
Але звичка, секс, уже все домовлено, то якось буде.
От якось і виходить.
Як і в мене виходило.
Втім, як ідеаліст, яким я себе вважаю, я гадаю, що справедливо, коли кажуть, що жінки люблять вухами, а чоловіки очима. Тільки ж, як завважив Оскар Вайлд, це саме в тих випадках, коли і ті, й ті нічого не знають про кохання, не знають, що таке любов.
Попри все своє гейби невпорядковане життя, гадаю, що я знаю, бо пам'ятаю й зараз, як я любив, і там не було ні очима, ні вухами — там було тільки серце.
І, глибоко їх люблячи і вимагаючи від них такої ж віддачі, а вони були неспроможні на неї, бо просто були інші, їхня віддача, їхня любов виражалась по-іншому, я власноручно й нищив цю любов, убивав зв'язок, знемагаючи, мало не вмираючи від кохання і від того, що мене полишили, але сам робив це власними руками.
Безпосередність і природність дій тигра, який поїдає жертву. Це в його природі. Людина ж бо має бути вища за відрух.
Нехай не так уже й давно, але я все ж таки спіймав себе за хвіст.
Шкодую і не шкодую за всім.
Досягнув майже всього, чого хотів. Не вдалося лиш одного. Мріяв завжди про друга, чоловіка чи жінку, навіть не важить, хоч більше-таки про чоловіка, який би заради мене переміг у собі простий статевий потяг до іншої особи. Себто йшлося б про любов духову, єдність душ, яка мала би бути вищою за простий природний потяг до відтворення себе, до рекреації. Адже в основі статевого потягу лежить природний інстинкт до творення нащадків. Душа мала би бути вищою за тіло. Я хотів цього досягнути. Але, як пише Еклезіаст, — серед тисяч жінок не знайшов жодної, серед тисяч чоловіків знайшов одного. А я — ні!
Гріх мені жалітися — в мене безліч не лише приятелів, а й друзів. Але до кого я можу зателефонувати о четвертій ночі і сказати: «Старий, мені зле, приїдь!» Є такий тест на дружбу!
Навіть до Олега не зателефоную, бо ж там дружина... І так добре, що не надто ревнує. Але пояснювати щось їй — ні, краще сам!
Отакого мені Бог не дав.
Може, я забагато хотів від людей, може, такого не буває, може...
Все може бути. І таке теж. Але.
Трирічний Олегів син, мій хрещеник, якось увечері, коли я виходив від них, учепився за мене з питанням, коли я знову прийду.
Я відповів, що за кілька днів. І він раптом спитав:
— А ти будеш за мною сумувати? І мене раптом пробило до сліз.
— Звичайно, буду! — відповів я розгублено. — Я тебе дуже люблю, завжди мені тебе бракує!
Малий лишився задоволений, а я — в шоці.
Ось і вся філософія людських взаємин. Від діда Влодка до трирічного Платона.
Треба відчувати себе потрібним, особливо тим, кого ти сам любиш. І тоді ти щасливий. В основі любові лежить, спрощено беручи, оце почуття потрібности іншому. І все.
Коли тебе бракує тому, кого любиш, навіть за тисячу кілометрів ти спиш спокійно, бо маєш впевненість у незруйнованості вашої спільної енергії. А отже—в духовому сенсі буття.
Просто і прекрасно.
Істина говорить вустами дитини.
Треба запитувати в дітей. Ті, що приходять, мають ще чисту свідомість від Бога, потойбічне знан-
ня, неспрямовану силу енергії, яка потім зникає, переважно щезає зовсім, замулена тваринним началом, що таки домінує в цьому світі. Я теж корився, але шукав, як не скоритись... Здається, знайшов.
На загал я дістався всього, чого хотів колись. Але трохи запізно. Себто в мене завжди так було. Коли діставав щось, часто думав — якби оце десять років тому, як би цьому тішився, а зараз — теж добре. Але. А потім надійшла наступна думка: але ж досяг! Інші й частки того не мають, а ти маєш успіх, навіть славу, доньку, друзів, учнів, урешті, жінку, яка тебе любить, тобі віддана. Мандруєш до інших країн, заробляєш на життя тим, що любиш. Чого ти ще хочеш? Дякуй Богові і мовчи!
Такий я став розумний, аж дивно. От би таку мудрість десять років тому!
Трішки за цим шкода. Але в глибині душі я зрозумів, що насправді я щасливий, що це і є щастя — такий, як я, є, і те, що я маю, все разом.
Так жив і так живу. Ще не вечір. Дасть Бог, ще встигну щось і в іншому баченні всього, бо ж любов скрізь насправді. Треба лиш її бачити: любов скрізь довкола нас.
Мі бемоль мажор. А ти будеш за мною за мною будеш сумувати будеш чи будеш чи сумувати чи за мною хто в твоїх обіймах нині здійми вчорашні обійми з себе як одяг як намисто як спогад про когось здійми забудь усіх і все віддай чи ти все що маєш чи будеш тільки зі
мною чи зараз чи завжди чи сумуватимеш хто кому навіщо чи ти будеш зварйований розум лихоманка будеш за мною ревнощі до небес сумувати хтось пішов геть чи ти чи будеш чи за мною чи сумувати чи будеш чи будеш чи...

Дробовик
Репетиція була призначена на п'яту, але, як звичайно, всі збиралися поволі і лише десь о шостій
сіли грати.
Почали зі звичайного диксиленду, потім взялися за кілька тем, які розроблялися під час їхньої заробітчанської гри в нічному клубі, а потім Тарас запропонував нову тему, яку вимислив днями і ще її з оркестром не пробував.
Назвав він її умовно «Ключ», і мало це бути ключем до того, як добро переходить у зло і зло переходить в добро.
Адже немає поняття дня без ночі, немає поняття добра без зла, і здіяне свідомо добро може принести насправді зло, і навпаки — те, що є злом, раптом з іншого боку обертається добром.
Є безліч варіантів, але те, що чорне, не є насправді зовсім чорне, а те, що біле, не є насправді зовсім біле. І те, що далеко, не є насправді дуже далеко, і те, що близько, не є насправді надто близько. Все віднос-не, але є миті абсолютного відчуття, і саме в них —
сенс буття.
Тарас пояснював усе своїм колегам, і вони вже вкотре зачудовано дивилися на нього, сивуватого,
міцно збудованого, довговолосого, з вусами і борідкою, що робили його схожим на іспанця чи француза середніх віків, вічного хіпі, рокенрольщика, заводіяку всіх гулянок і бешкетів, когось, хто ставав уже легендою в музичних колах, кого вже знали в країні та поза нею, хто завжди вмів поєднати рокенрольне своє буття із філософією в музиці.
Тарас був нині прикладом для молоді і заздрістю для ровесників, які насправді давно вже змирилися з тим, що він такий, він — людина без віку, він особливий, він — Тарас.
Тема пішла, і раптом всі нею захопились, і Тарас чув, як живуть усі зараз разом, як ніхто не фальшивить, як усі чують його тему, як усі чують його, і був щасливий, цієї миті він насправді був щасливий, бо досягав музикою своїх друзів уповні, вони почули його, повірили йому, тема звучала так, як хотілося, аби вона звучала на концерті, який незабаром заповідався.
Палички літали в руках Тараса гейби окремо від нього, і раптом — одна паличка вилетіла у нього з рук, а друга покотилася на підлогу, і Тарас, опустивши руки, повільно осів обличчям на дробовик, музика стихла.
Усі музиканти кинулись до нього.
Вода, штучне дихання, швидка допомога, лікар, уколи, ноші, шпиталь...
Кома.

Сі бемоль мажор. Вечірнє сонце на заході вечір весни світлі сни хто був потрібен хтось став рідний хтось
пішов стороною чуєш інший ритм інший барабан б є інший ритм чув і не почув головної теми ноти за якою ти прийшла вчасно ти завжди приходила вчасно любов у повітрі врешті я знав сам хотів нехай болю аби не тиша ритм рух біг любов живе окремо на хмарах у задзеркаллі ми втрачені і щасливі забагато знати вмерти порозумітись оргазм душі тільки любити жити шукати любити бити любити бити ти хто ти був була були били любили би... хочу тебе саме тебе те що в тобі непомітне незнане небачене ніким ніщо твоя суть у мені ми бачились у минулих життях прокинься ти відлуння моє не знаєш цього кохання відлуння моє дароване всесвітові мій видих мій ритм життя кохання ритм енергія люблю ритм життя ритм люблю ритм музика ритм любов музика...
Вони приходили один за одним і ставали поряд його ліжка, обступивши його, і він звівся і на мить став поміж них.
Він любив їх усіх. Всіх, хто насправді був із ним близький, хто любив його більше або менше часу. Але любив.
Вони всі були світлі й радісні, молоді й гарні, повні життя і любови до нього.
Погідність — ось це слово, Тарас відчував погідність у всьому, шо його оточувало, і подумав, що зараз він справді щасливий. Йому усміхалась Марина, на нього дивилися Світлана й Наталка, і Ліда, і Олена, і Поліна, і Галина. І поміж них стояли й Олег, і Ромко, і Костик, саме такий, яким він тоді приїхав
до Києва вперше, у свої шістнадцять років, і Оксана Павлівна, вчителька історії, в яку Тарас був закоханий у п'ятому класі і на все життя зберіг у пам'яті її глибокі пронизливо-сині очі, завжди такі теплі до нього, такі добрі.
Кімната була невелика, але вона легко вміщала всіх, хто був тут і хто приходив і приходив, місця було доволі. А далі стояли всі музиканти, з якими Тарас працював у своєму житті, всі, з ким навчався ще в інституті, а потім у консерваторії, усі, хто був до нього добрий і чий слід, хоч трішки, але лишився в Тарасовому серці.
Всі вони були такими, якими Тарас любив їх колись, і ці частки любови назавжди лишилися в ньому, й ось вони ожили.
Я мав би написати таку музику, ось таку — про любов і погідність, про мир і спокій в душі, про ла-гідністіь й добро до іншого, може б, вона допомагала, коли б її слухали, тим, хто цього не чув, не розуміє, не знає.
А потім прийшли мама і батько, здорові, світло-сяйні.
«Як давно я не бачив маму, — подумав Тарас, — я хочу до неї, як маленький, пригорнутися і все забути в теплі її обіймів. Хочу відчути в себе на голові важку приємність батьківської долоні, — проступало в Тарасових думках, — і тихеньке наспівування батькової улюбленої пісні, яку Тарас пам'ятав у тихенькому батьковому співі, відколи пам'ятав себе: «Ніхто гуцула не чіпай, бо він має топір...».
Потім засяяло яскраве, але лагідне світло, яке забивало кімнату дедалі більше, і всі, хто був у кімнаті, повільно розчинялись у світлі, і Тарас знав, що вони нікуди не йдуть, вони не полишають його, вони завдай будуть з ним, завжди.
Це наповнило його погідністю і щасливим спокоєм.
І він заснув.