Юрій Покальчук

Молитва

Бурхливий вітер, вивертаючи тент, ледь не видер парасолі з рук жінки, яка щойно вийшла з автобуса, змусивши її поточитись. Водночас її скісно вдарив дощ, збиті вітром краплини безжально і холодно вкололи обличчя, і вона, врешті приборкавши парасолю, змерзла й знервована, добігла до свого будинку і лиш у під’їзді перевела подих, клянучи негоду і подумки радіючи, що від автобусної зупинки до дому все ж недалеко та що врешті зараз усядеться за вечерею в теплій квартирі, увімкне телевізор, ковтне гарячого чаю і життя, напевне, здасться не таким злим.
А за кілька днів повернеться з відрядження він, з’явиться тут, і все буде, як вже було не один рік, і добре, і погано, і сумно, і весело, але все ж таки якось, а не ніяк.
На той час врешті, може, мине, цей холод, кінець квітня мав би бути багато теплішим, а далі весна, літо, відпустка, якось буде, усе якось буде.
Вона віддавна не хотіла замислюватись над своїм життям. Бо щойно замислювалась, відразу ж спливали усі проблеми, що здавались просто невирішальними, і вона тікала від них у печери своїх почуттів та відчуттів, ховалась у спогадах та очікуваннях нового, аби не зустрічатись із реальністю. Особливо, коли залишалась сама.
Страх паралізував її поспіль з тієї миті, коли вона, щойно увійшовши, хотіла увімкнути світло в коридорі своєї квартири і враз відчула чиюсь руку у себе на роті і вістря ножа, що кололо їй в спину, та хрипкий голос: над вухом: „Хочеш жити, мовчи і слухайся!”.
Вона кивнула головою на знак згоди. Уся тремтіла, коліна підгиналися, але слухняно зняла плаща, повісила на вішак і пішла до кімнати, як їй наказали. Той слідував за нею впритул.
У кімнаті прозвучало: „Повернися”. Вона повернулась і в напівтемряві побачила відблиск націленого на неї револьвера.
– У мене нічого особливого немає, – прошепотіла вона, ледве ворушачи губами. – Беріть усе, що хочете, але в мене справді немає ні грошей, ні цінностей.
– Мене це не цікавить, – промовив напасник, і вона лиш зараз збагнула, що голос у нього зовсім молодий. – Мене цікавиш ти! Роздягайся, будемо трахатись *!
– О Боже! – видихнула вона.
– Гей, ворушись! – наказав напасник. – Чи ти хочеш, щоби я вистрелив для швидкості.
Вона не рухалась.
– Дурепа! У мене глушник на револьвері. Ніхто не почує. Пришию тебе, ніхто й
не знатиме! Рухайся прудкіше і все полюбовно залагодимо. Будеш добре і слухяно
поводитися, житимеш. Ні, то сама вибереш собі кінець. Рахую до трьох. Не
роздягнешся, почну обстрілювати квартиру. Тобі не шкода? Один... Два...
Вона механічно, немовби уві сні, почала роздягатись, дбайливо складаючи одежу на край канапи.
Він сидів на стільці навпроти.
Несподівано майнула думка – добре, що в кімнаті тепло. А потім друга – а може він хворий.
Ніби вчитавши її думки, він сказав:
– Я не хворий і в доброму глузді. Просто я знаю, що ти добре трахаєшся і вмієш усе робити на високому рівні, от я тебе і вибрав. Зараз будеш показувати свою майстерність.
– Чому я? – спитала вона і враз відчула безглуздість свого питання. Але продовжувала. – І що ти про мене знаєш?
– Знаю те, що треба. Мовчи краще. І роздягайся цілком.
Цівка револьвера загрозливо блиснула перед її очима. В другій руці напасник тримав ножа.
Раптом вона зрозуміла, що має робити усе, що їй скажуть, і що зараз це єдиний спосіб лишитися живою та неушкодженою, бо щось у цьому молодому голосі було настільки загрозливо вороже, що вона більше не наважувалась йому опиратися, і швидко роздяглася.
На диво, коли опинилась перед ним гола, паралітичний страх ніби зник, лишилось тільки посилене відчуття неодмінности цілковитої покори тому, що від неї вимагала зараз примхлива і недобра до неї доля.
Він поклав револьвера на стіл, біля якого сидів на стільці, і скомандував:
– Йди, включай світло!
„Він таки божевільний, – подумала вона, –я ж його побачу і потім розповім, який він. Його виловлять”.
Вона ввімкнула світло і озирнулась.
Він вже сидів на канапі, посунувши її одежу зовсім у куток, обік нього хижо блищав револьвер і тьмяно сіріла колодка ножа з довгим тонким лезом. Біля ніг напасника стояла брунатна спортивна сумка. Але все це вона зауважила лиш побіжно. Над усе її вразило, який юний був її напасник. Невисокий, коротко стрижений, темноокий. Спортивна куртка, джинси, кросівки. „Зовсім хлопчик, – подумала вона, – хворий, божевільний хлопчик”.
– Ти такий юний! – сказала вона. – Тобі не соромно?
Він стиснув щелепи і на його приємному, навіть доволі гарному обличчі заходили на вилицях жовна. Він потягнувся до револьвера, і вона відчула знову, що верзе дурниці, що тут не до жартів, і видихнула:
– Гаразд, гаразд, я слухаюсь, кажи, що ти хочеш!
– Так розумніше! – промовив він. – Не виводь мене! Краще взагалі мовчи і роби все, що я скажу. Закінчимо наші справи, лишишся жива та здорова. Ні – сама будеш винна.
Він нахилився до сумки і витяг із неї фотоапарат.
Вона мовчала, вже нічому не дивуючись.
Він поклав фотоапарат біля себе на канапі.
– Йди сюди, – скомандував він, і вона вчула в його голосі крихку непевність скла, яке може зламатися і важко порізати кожну мить. – Розстібай мені шіріньку, витягай кінець. Перша серія у нас буде мінет. І мовчки.
Те. що він божевільний, було вже зрозуміло. Але аж так!
Мить вона вагалась.
Він узяв револьвер.
Вона підійшла і стала перед ним на коліна на килимі, він розстібнув пояса сам, а далі вже вона спершу тремтячими руками розстібала йому ґудзики на джинсах. Потім, коли вона дісталась підштанців, він трохи підвівся, і вона стягла їх разом з джинсами геть нижче колін.
Його кінець був млявий, хоч вже ворушився і від дотику її рук враз почав здиматися. За мить вже підвівся. Околично вона відзначила безволосий живіт хлопця, волосся ще не росло в нього вище паху, де було темне та цупке.
Хоч би він був чистий, майнула думка, але вже десь поза свідомістю, і вона, зітхнувши, потяглась губами до його збудженого стрижня й наразі відчула, як затрепетав він у її роті, напружений вкрай. Він таки митий, скочила дурна думка, і вона почала масувати його губами та язиком, заплющивши очі, і враз відчула, як клацнув фотоапарат. В ту мить відкрила очі, і знову клацнув фотоапарат, просто їй в обличчя, фіксуючи те, що вона тримала в роті.
Вона смикнулась, але відчула дотик вістря ножа до шиї і далі вже старанно рухалась губами вздовж його стрижня, міцного й твердого, вкрай напруженого, і сама злякалась цієї хвилі в собі, але вже рухалась так, як рухалась не раз із тим, кого любила останні роки, чи колись, коли його ще не знала, давніше, з кимось іншим.
Нічого тут не було незвичного, лиш сторонній стрижень в її роті, випадковий акт з ненормальним підсвинком, якому потім це обійдеться в’язницею та бідами. Але зараз вона не думала, хотіла вже довести його швидше до вибуху, запрацювала язиком та губами, як уміла найкраще, згадуючи пам’яттю тіла, що таке чоловік і його кінець, і враз його руки схопили її за голову і гарячий вулканічний солодкувато-гострий струмінь вдарив її у язик та майже в горлянку. Вона ледве не закашлялась, так його було багато, але рухалась ще, й ще, й ще, аж лещата його рук, що конвульсивно стискали їй голову, допомагаючи та направляючи її рухи, її ритм, почали слабшати і врешті відпустили її. Ще кілька рухів і вона збагнула, що
напевне можна лишати його, зробила ще кілька рухів губами та язиком, підвела
повіки й побачила його обличчя з напівзаплющеними очима, в стані повного розслаблення, юне, гарне обличчя, яке раптом здалося їй навіть знайомим, ніби вона його десь колись бачила.
Він уже не був чужий у цю мить, щось їх єднало.
„Абсурд, – подумала вона, – мене ґвалтують, а я ще щось почуваю”.
Вона відсторонилась від нього та оперлась спиною об канапу. Сидячи на підлозі, переводила подих.
Хвилину панувала мовчанка.
– Ну що, – спитала вона, опанувавши себе. – Ти задоволений? Досить?
– Це перша серія, – хрипко витиснув він, не дивлячись на неї, – у нас велика програма. Ще все попереду, зрозуміло?
Вона мовчала.

– Мамо, а звідки беруться діти? Ні, справді, я хочу знати, звідки беруться люди? Ні під якою капустою їх немає, я ходив дивився не раз, ти мене обманюєш. Ти завжди кажеш, що недобре обманювати, а сама не оповідаєш правди. Я хочу знати. Що тут такого, я хочу знати зараз! Чоловік та жінка? І що вони роблять? А як це? А чому? А скільки років треба мати? Любити? А як це любити інакше? Як люблять чоловік жінку та жінка чоловіка? Коли підросту, сам відчую? А коли я підросту?

Він витягнув цигарки і запалив. Вона мовчки підвелася і принесла попільничку.
– Я можу завагітніти! Ти свиня! Тобі байдуже!
– А чому б і не завагітніти? Це було б суперово! Народиш дитину. Тобі давно пора! Хіба ні?
– Я піду в туалет, – сказала вона.
– Тільки без дурниць, – промовив він твердо.
Він не підтягав штанів і вона зиркнула на його заспокоєний стрижень, на голівці якого сіро блищала післякоїтусна краплинка сімені, на його худі й на диво волохаті ноги, на гострі коліна і відчула абсурдність того, що відбувалось, особливо гостро.
Вона вийшла з ванни і побачила, що він вже роздягся зовсім, і зітхнула.
– Навіщо ти фотографуєш це?
– На згадку! – усміхнувся він, але якось криво. – Ось подивись.
Він простягнув їй знімок.
Цей апарат робив знімки відразу.
Вона побачила своє обличчя з його кінцем у роті і їй стало моторошно.
– Навіщо це! Це ж бридко!
– Це прекрасно, – відрубав він. – Така пам’ять. Я тобі теж зроблю, аби тобі було
приємно мене згадувати.
– Ти вар`ят, – зітхнула вона.
– Можливо! – погодився він. – Але тепер лягай на диван, будемо продовжувати.
Вона вже не опиралась. Перелетіла згадка, що з божевільними треба слухатися усього, тоді можна вціліти.
Вона лягла на диван і розсунула ноги.
Він став навколішки й нахилився над нею. Його кінець вже випинався настовбурчено проти її живота.
„Молодий, – подумала вона, – щойно скінчив і знову хоче!”.
– Давай, рухайся, допомагай, ти все знаєш добре!
Вона зітхнула і взяла його за кінець, який вмить заштилів під її рукою до сталевої пружності, і посунула його собі до піхви, вставляючи і водночас підводячи ноги майже автоматично.
Він увійшов у неї повільно, але сильно й пружно, і вона відчула, як і він зітхнув майже полегшено і почав рух, в якому не було впевнености, а лише могутня нестримна жага, і її почала поймати хвиля тепла та задоволення. Вона заплющила очі і віддалася актові, який був сильний та гострий. Спочатку їй трохи боліло від надмірної напруженості його стрижня, але прийшла хвиля задоволення і захлинула її й вона вмить кінчила, хоч чула, що йому ще треба трохи часу. Він стогнав на ній, здавалося, близький до кінця, але враз зупинився і несподівано вийшов з неї. Вона розплющила очі.
Він підвівся і наставив камеру, а тоді знову скочив на канапу, і вона вже чекала його, приймаючи з бажанням, і в ту мить, коли він знову увійшов у неї, клацнув апарат і спалах змусив її знову заплющитись. Відтак вона вже не могла звертати уваги на те, що діялось, і просто віддалась актові, який продовжувався з наростаючою силою, аж врешті він вибухнув знову, стогнучи та корчачись на ній, входячи сильніше, й сильніше, й сильніше, і вона знову кінчила разом з ним тепер, і лежала під ним, міцно обіймаючи його зараз руками та ногами, вже не пускаючи його від себе, доки не минуло відчуття розкошу. Він також не виходив з неї довго. Вони лежали так якусь мить, а він ще поволі час від часу совався на ній. Рухався конвульсивно ще досить довго. Врешті також ущух.
Потім підвівся і знову взявся за цигарки.
Вона важко встала і пішла в туалет, вже нічого не кажучи йому, і він не окликав її.
Коли вона повернулась, він лежав на канапі горілиць. Під головою – револьвер та ніж.
Вона зітхнула, простяглась на долівці на килимі й заплющила очі.

– Мамо, а чому в церкві кажуть в ім’я Отця і Сина. Хто такий Отець? А чому Бог – Отець? Від нього усе? А жінка? Вона сприймає, так, народжує, так? Все
починається з чоловіка? Тому отець головний? І в родині тому батько головний? Я
знаю, наш тато головний в родині, так, я його дуже люблю, я лиш думав, що коли він отець, то я син, і все виходить, як в молитві. І святий дух! А може, ти – наш святий дух, мамо? Може, це і є ми – отець, син і святий дух...

– Тепер вже досить тобі? – спитала вона майже ліниво. – Ти все дістав, що хотів!
– Ще не все! А ти справді гарно трахаєшся!
– А звідки ти про мене знаєш?
– Скажу! Потім скажу!
– А ти взагалі трахався раніше? Чи це у тебе вперше?
– А тобі не однаково?
– Просто цікаво, чому ти це затіяв?
– Не важливо. Головне, що тобі, здається, сподобалось!
– Сподобалось?
– Я ж чув, як ти стогнала, коли кінчала. Кажи, це правда?
– А що робити? Коли трахаєшся, то щось почуваєш, хочеш чи ні.
Він обвів поглядом довкола:
– А в тебе справді затишна квартира!
– Що таке справді?
– Та так! А що це в тебе за потвора там на картині? Якийсь тарпан чи як там вони називаються?
– Не тарпан, а варган... Ні, якось інакше...
– Варган – це коли щось варганять...
– Це мені нещодавно подарували. Це пустеля і це ва... ран... Ось що це. Ящур такий у пустелях водиться. Варан!
– Варган!.. Га-га-га! – він засміявся.
Вона теж.
– Ти дурний! Це дуже гарна картина.
– Я не кажу, що погана. Просто кльове слово „варган”.
– Це ти варган, ось хто ти!
– Зварганили дещо. Тепер зварганимо ще!
– Тобі мало?
– Менше слів. Скоро завершимо.
Вона знову стояла на колінах перед ним і його стовбур набухав у неї в роті знову доволі швидко, але вже не так, як раніше. Повільніше та якось зліше. Напруження ставало важким та аґресивно-впевненим.
Він перервав її рухи і повернув її навколішки на канапі. Вона вже не пручалась, вже чекала його входу, все відійшло, вона вже бажала його, вона вже знала його і чекала його входження, тепер знизу спрямовуючи його в себе. Узяла рукою за ядра,
що підібралися у тугий чоловічий вузол, потім спрямувала стрижень у себе, і ось він увійшов, і вона тепер зітхнула полегшено разом з ним, і він зарухався в ній твердо та впевнено, значно впевненіше, ніж першого разу, і акт був довгий та поважний, і вона кінчила раз і другий, і врешті разом з ним утретє, й він кричав, коли кінчав зараз. Його юначе тіло ще знало те, чого потім, остаточно вивчившись, також знати не буде. Вона знову чула в часі акту клацання фотоапарату, але ні на що не звертала уваги. Цей акт вже був просто актом чоловіка та жінки, що злилися в одне, рвучись одне до одного, витягаючи одне з одного пристрасть та сили, обмінюючись полярними енергіями, і врешті, коли обоє кінчили, настала хвиля великого розкошу і його рухи, що після закінчення дедалі ставали повільнішими, ще довго не вщухали, й коли врешті він вийшов з неї, вона просто осіла на дивані майже без пам’яти, несила зрушитися, і час для неї втратив свій відлік. Вона заснула.

Коли вона отямилась, він лежав на килимі поряд з канапою. Револьвер та ніж були на столі біля фотоапарата. Він не спав. Дивився просто себе в стелю.
Потім підвівся, узяв револьвера та пішов у ванну. Він тепер був зовсім голий, і коли вийшов із ванни, вона побачила невисокого голого худорлявого підлітка з револьвером в руках, який стояв і дивився на неї, і в першу мить не збагнула, хто це й що тут діється. Потім до її свідомості поволі дійшло, що сталося.
„Гарний хлопчик, – подумала вона, – гарний мужчина з нього буде, тільки шкода, що хворий на голову”.
Що буде далі, вона не уявляла собі.
Зараз їй найбільше хотілося, аби усе завершилось добре.
– Ну от, – сказав він. – Бачиш, як класно потрахались. А ти ще не хотіла!
Він намагався жартувати, бути спокійним, але вона бачила, що він нервує й подумала, що лиш зараз, коли йому пройшло, він осягнув, що вчинив.

Я тобі обіцяю, що ти не будеш більше плакати! Ось побачиш. Все вирішиться. Я щось придумаю. Це паскудство, що він не ночує вдома по кілька днів, я намагався з ним говорити, але марно. Він не чув мене. Але побачиш, я знайду спосіб, мамо, не плач, я щось придумаю. Я тобі обіцяю!

Він одягнувся. Вона теж.
– А тепер побалакаємо, – сказав він. – Я тобі все скажу. Ось я – маю тут чудові знімки, як ми з тобою трахаємось.
Він показав цілу пачку моментальних знімків, зроблених „Поляроїдом”.
– Я тобі зараз скажу, як мене звуть, аби ми познайомились. І ти все зрозумієш.
Він назвав своє ім’я та прізвище.
Вона не одразу збагнула.
– Не доходить? Так, це мій батько! Ти розбила нашу родину! Вдома пекло. Мій батько ночує в тебе, наплював на маму та на все, що було доти в нас!
– Ти потвора! Ти монстр! Ти...
– Це ти монстр!
– Він тебе приб’є!
– А я скажу, що ти мене склеїла в автобусі, що завела додому і сама відстрахала! Це раз. Покажу йому знімки! Поза тим зроблю з них ксерокопії і пошлю тобі на працю! Впрост шефові твоєї фірми. Якщо не відступишся від нього! Маєш сказати йому, що все скінчено, що у тебе новий хахаль і тобі його, колишнього, не треба.
– А якщо він повірить мені, а не тобі?
– То піде геть назавжди і від мами, і від мене, і я теж знайду спосіб з цими знімками йому помститися. Лишився з бабою, яка трахається з його сином, ще й знімки робить при цьому!
Так що думай! А я піду додому! Це його револьвер. Так, його і ключі від твоєї хати я в нього поцупив. Чекав лише коли він поїде у відрядження.
Їй було млосно. Вона згадала, що таки справді той скаржився, що загубив ключі вів її квартири.
– Наразі до побачення. Гарно було з тобою трахатись. Якщо захочеш ще, телефонуй. Мені. Але не йому. Бо буде зле! Чао!
Він пішов до дверей.
Вона мовчала, заціпенівши.
Навіть коли за ним клацнули двері, вона не ворухнулась. Надворі й далі шумів дощ. Лише коли ущухли звуки його кроків та запанувала тиша, вона залилась слізьми і ридала довго-довго.

В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа... В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа...

Париж, 20-23 квітня 1998.

Париж, 20-23 квітня 1998.

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Юрій Покальчук»