Юрій Покальчук

Я, ти, він, вона...

I
– А про що буде ваш фільм? – спитала Зірка.
Вона сиділа, згорнувши ноги по-турецьки, склавши руки на грудях, і з відвертим зацікавленням, як і дві її подруги, що лежали поряд, позирала на довготелесого сивуватого чоловіка, що ненароком опинився біля них на пляжі і виявився кінорежисером, що має тут знімати частину нового фільму.
– Про громадянську війну в Іспанії. Як один наш земляк, українець, воював в Іспанії за свободу, закохався в іспанську дівчину і які потім з ним сталися пригоди...
– Ой, як цікаво! – захоплено вигукнула повненька Марта і зніяковіла від власної нестриманості.
А ми відпочиваємо в студентському таборі Львівського політехнічного інституту. Це тут, в Робочому куточку. У нашому таборі майже кожного вечора танці. І вся молодь туди збирається. Кажуть, що в нас найвеселіше. Буде бажання, можете завітати... – Леся говорила впевнено, чітко і водночас трохи іронічно.
– А де ж цей ваш табір?...
– Миколо Андрійовичу, вас Соломко кличе, – почувся раптом за спиною режисера голос.
Говорив невисокий, стрункий хлопець у картатих плавках. У нього були правильні, майже гарні риси обличчя, смолянисто-чорна шевелюра і невеличкі, майже юнацькі вусики.
– А, Роберто, і ти вже тут. Добре, зараз іду. Дівчатка, це наш актор, Роберто, виконавець серйозної ролі. Трохи, правда, лінивий, але гарний хлопець. А це, Роберто, чудові дівчатка – Леся, Зірка і Марта...
Режисер побіг.
Роберто мить стояв, ніяково переступаючи з ноги на ногу.
Дівчата зацікавлено дивились на нього.
– Сідайте біля нас, чого стоїте, – сказала Зірка.
Роберто посміхнувся і сів.
– А чому ви зветесь Роберто, а так добре балакаєте по-українському? – спитала Леся.
– Тому що я іспанець. Але вчився в українській школі в Києві.
– Іспанець? Який же ви іспанець, – здивувалась Леся, – коли ви з Києва?
– А мій батько ще хлопчиком, під час громадянської війни в Іспанії, разом з іншими іспанськими дітьми, у яких загинули батьки, приїхав до Києва. Ну і тут залишився.
– А ваша мама теж іспанка?
– Ні, моя мама українка.
– Ага, отже, ви наполовину іспанець, наполовину українець.
– Та облиш ти! Як хоче, нехай буде „іспанцем”, тобі що? Все одно, який є, таким і залишиться. – Марта розсердилась на цю суперечку.
– Дівчата, ну що ви напали на хлопця? Прийшов, розповідає про себе, а ви зразу гиркатись. Не звертайте уваги, Роберто, вони завжди такі язикаті. А вже до мене, то не дай бог! – Зірка намагалась змінити тему. – А ми у Львівському політехнічному вчимося на хіміко-технологічному. Всі троє перейшли на другий курс. А ви, Роберто, в театральному?
– Я... – Роберто трохи знітився. – Я ще ніде. Не пощастило. Вступав на іноземні мови в Київський університет і зрізався. Вже вдруге, ну, ось поки що вільна пташка. От потрапив у кіно зараз. А тоді побачимо. Знову працюватиму і готуватимусь.
– А до війська вас не візьмуть?
– Мали б оце цього року брати. Та в мене серце з правого боку. Сказали, не піде. Воно нічого, нормальне, але з правого боку.
– От чудо, ану дайте, я послухаю! Можна?
Леся притулилась вухом до грудей Роберто. Всі мовчали. Роберто відчув раптом, як кров завирувала в ньому і вдарила в щоку. Йому здалося, що він палає, що всі бачать, як розчервонілось його обличчя, і він завмер,
схвильований, зніяковілий. Мить минула, і Леся, що слухала стук Робертового серця, може, на якусь долю секунди більше, ніж треба було б, вже сиділа поруч з дівчатами і здивовано говорила.
– Таки так. З правого боку. Ви подумайте!
Послухали серце і Марта, і Зірка, але Роберто, покірно підставившись їм для прослуховування, дивився на Лесю. Щось умить зробило цю дівчину гейби давно знайомою, близькою і мало не рідною для Роберто. Він дивися на неї і ніби намагався збагнути це і відшукати в ній щось більше, вдивлявся – і довколишнє на мить перестало для нього існувати, час раптом утратив свою форму і зміст. Так би дивився й дивився.
– Вас гукають товариші, Роберто! – сказала Марта. – Хіба ви не чуєте? Тоді він почув. „Роберто! Роберто!” – гукали від скель.
– Я зараз прийду, – сказав Роберто, підводячись і знову ніби ненароком кидаючи погляд на Лесю.
– А ви приходьте зі своїми товаришами сюди, на наше місце. Тут зручно, – запропонувала Леся.
– Добре, – широко посміхнувся Роберто. – Я їм скажу. Ми зараз прийдемо...

II
Сидів біля столу й дивився у вікно. Довго дивився, як западав вечір, гусла темінь і нечутно заповзав у кімнату морок. Добре, що немає сьогодні в готелі хлопців. Дітвора. Повіялись гуляти. Крим. Вечір. Романтика.
Раз по раз все частіше в останній рік з`являється в мене роздратування на самого себе, власні думки і переживання. А ще мені подобається копатися у власних бідах, що справжня втома, гіркота і зневірення, які тиснуть на мене у моїх двадцять вісім років, переплітаються з (як важко визнавати це навіть собі) якимось позерством, що мені подобається вже прийнятий мною всередині себе такий от „байронівський”, а по суті, псевдо стиль, і я гублюся, коли його раптом позбуваюсь.
Що ж буде далі? Ще ж час попереду, ще можна стільки зробити! Ще є коли жити. І ще, власне, нічого й не зроблено. Тільки початки. І злами. Початки й злами. Злами й початки.
Пора зупинитись, Віталію! Озирнутись. Побачити себе. І світ навколо. Бо за ці останні роки нічого й не бачив. Світу не бачив. Заслонило усе ясне сонечко, засліпило очі, а тоді погасло.
Два останніх роки жив ніби поза часом, ніби щось всередині замерзло і не могло розтопитись. Може, й назавжди. Добре, що писав, - все ж легше. Але втім, що з того писання? Тепло в собі, без дотику. Примарне спілкування з неіснуючим. Розкладання себе на інших. Просто втеча у себе від себе ж.
Але минув час, і пора передивитись усе. Ось ці кілька зошитів. Важке читання. Це – сам перед собою в найкращі і найгірші хвилини, в апогеї щастя і ошуканий. А на загал ще й собою самим. Досить пози! Все болить зараз. Але треба вернутись до себе колишнього, щоб вилікуватись. Це я вже збагнув. Писатиму й писатиму знову. Тоді стане легше. Треба б із кимось розмовляти щиро, комусь висповідатись. Та майже неможливо. Отак, щоби без прикрас, усе про себе... Неможливо.
Тому знову писати. І всі настрої і думки просто на папір, на стіл, щоб ставати тверезішим, щоб дивитись на себе збоку, щоб бачити хоч завтра-чим я був і чим жив сьогодні.
З початку не читатиму. Все по порядку теж не варт. Пам’ятаю. Почну з того місця, де був злет.
„Для мене у житті лиш ти – моє.
Знайшов. І ось воно. Ось воно перед тобою, твоє власне, належить тобі, твоє віднайдене, вимріяне кохання. Ось воно”.
Так я писав тоді.
„Я тону у твоєму погляді і в щасливому усвідомленні свого відбиття, відлуння в далекій, глибокій зіниці твоїй, виринаю безмежно дико щасливим, і мені хочеться плакати, бо піднесення, розмаїті почуття так переповнюють мене, що немає їм вислову, немає їм спину, немає кінця. Вони рвуться, вирують, запалюючись від дотику твого тіла, від випадкового, зовні байдужого потиску пальців. І я гину і народжуюсь. Бо ніколи, ніколи не знав цього. І не думав, що знатиму.
Що таке щастя? Як описати його? Як пояснити почуття, що розриває груди і в безмежності своїй, у самозапаленні летить все вище. Очі твої говорять правду, руки твої говорять правду, губи твої говорять правду. Мені. Правду. Люблю”.
Двадцять один рік було тоді мені. Двадцять один. Зовсім дітвак. Сім років тому. Таки давно.
Ганя стала моєю дружиною. Боже, і зараз важко все пригадувати, як важко все пригадувати, хоч біль вже далекий і колишній. Скільки років ми були щасливі? Мабуть, з півтори. Я був. А вона – не знаю. Який з мене був для неї чоловік? І зараз не знаю. Важко бачити себе навіть крізь час. Хоч вірю, що і в неї був зі мною гарний час. І коли ми були в Індії. Принаймні перший рік все було чудово. А потім вона поїхала додому – вагітна. Може, якби все обійшлося добре і в нас була б дитина, ми і зараз жили б разом? Не знаю. Зараз бачу, що правильно все, що зроблено. Правда була отією, ще до одруження, правда, в яку я не міг і не хотів вірити.
Я був великим наївним закоханим (і самозакоханим, так, так!) щеням, яке, одержавши в двадцять один рік диплом, вирішило, що воно все знає. Закохалось, одружилось через два місяці і за розподілом – за кордон, аякже – одні п’ятірки, кращий студент. Все йшло само собою. Як мало йти.
Вона була в мене першою жінкою. І тут була моя біда, біда мого виховання. І моїх батьків, що мали мене за дитину, допоки раптом дитині не урвався терпець і вона не одружилася, раптово ставши дорослим чоловіком. Для інших. А для себе? А для інших? Для неї?
Довго тяглось усе, поки я не переконався чітко і недвозначно, що таки – ні. Ми – різні люди.
А я все ж і зараз ще люблю її. Напевне, ніколи не забуду отого початку, безмежного щастя, болісно-щасливого цього почуття, хоч минуло стільки часу і стільки було в мене всяких нових захоплень.
Якби вдалося перейти-таки восени до очної аспірантури, то якось би вирівнявся. Треба витягати себе зі сплячки і марнування часу на порожні розумування. Власне, в аспірантуру, хоч і заочно, я все ж вступив. Але що я зробив за цей рік? Тільки ось до тями приходжу після розлучення. А треба вже обірвати цю історію зовсім. Ой, Ганю, Ганю, де ж знати, що все так буде. Що таке вона, ота правда, наша правда...
Інший зошит. А тут вже деяке прояснення. Це десь після повернення з Індії цей зошит, через два роки після одруження. Тикання носом в справжнє життя. І відчай, відчуження від кохання, від людей.
Ще багато чужих слів, ще думка тремтить і обривається, але вже є якесь спрямування. Пошук.
Здається, відтоді, коли я побачив її у кафе із Надійкою, і прихопило мене нагле відчуття, що все, вже кінець. Отак-от нараз стало мені зрозуміло, що свічка, яка горіла на нашому столі, задмухана вітром, згасла. Ба мене й зараз іноді заносить на такі звороти! А чому б і ні, аби тільки не забувати, що це не ти, а просто користуєшся чужим вдалим словом, аби тільки не заманулося видавати чуже за своє, ще й перед кимось, як от перед цими хлопцями, перед Роберто...
Приловлю себе на таких розумуваннях, і острах бере, бо бракує простих і ясних слів. Хочеться сказати якнайкраще, аби дійшло, дістатися внутрішнього світу, наприклад, цього хлопця, а вслухаюсь у себе – якийсь доморощений філософ, і мова штучна... Замовкаю, намагаюсь переключитись на простіше, природніше. Не завжди виходить. Значить – не вмію, отже – чогось таки бракує у баченні себе... Невесело, але факт.
По суті, розраховую тільки на загальну симпатію, приязнь поза логічну бо саме завдяки їй ухоплюється глибинна сутність. Так, так, знову понесло у високі слова! Дисертація ця на мене тисне, чи що? Ну, а як сказати простіше? Якщо людина тобі подобається, то ти вибачиш їй чи не помітиш незграбності й цінуватимеш її достоїнства. Теж не зовсім так, але нехай йому грець. Усього не сформулюєш. Суть ухоплюється поза словами. Ось тут правда.
Я раз по раз вертався до того вечора, коли побачив Ганю з подругою крізь велику шибу на цілу стіну у невеличкому кафетерії на розі гастрономічного магазину „Славутич”.
Жили ми поруч, у сусідньому будинку, і там любили посидіти влітку удвох або і з кимось принагідне. А часто, коли не хотілося вести когось до себе, аби не влаштовувати прийому, то забігали випити кави та погомоніти ось у це кафе.
Не дуже було там і затишно, але поруч, відразу ж на набережній, а у нас на Русанівці не надто багато зручних місць, де можна хоч якось та посидіти за чашкою кави. Одне слово, то було „наше” кафе, хоч друзі мого дитинства, та й я ще у шкільні роки, засідали більше у „Дніпрових зорях”, „справжньому” кафе на вулиці Ентузіастів. То був для нас шик (ще з восьмого класу) – зайти собі до кафе, замовити коктейль і посидіти, як дорослі, ми ставали доросліші рік за роком, а Ганя вчилася у нашому класі, і я раптом закохався в неї, коли ми перейшли у дев’ятий, і вона довго крутила мені голову, бо подобався їй спочатку Голян (так-так, не я, аж ніяк не я), стрункий, білозубий хлопчина, на два роки старший за нас. Він закінчив ПТУ і працював продавцем у магазині „Радіо”, доки не пішов у армію.
Блакитноокий і тендітний, він не був „основою” (як ми називали наших ватажків у класах і дворах), де там, він просто був сам по собі, і Ганя раптом восени уподобала його, і вони порозумілися, але коли Голян прийшов на перше побачення, то зненацька сказав їй: „Ти мені дуже подобаєшся. Це правда. Я хотів би з тобою зустрічатися, але в мене на тебе забракне сили”. І вони розійшлися.
Чи то Валька П’ява, що головував у Голяновому дворі, натиснув на нього, бо Ганя і йому подобалась, а він же був „основа”, то як це попустити якомусь Голянові... Бо ж П’ява потім почав зустрічатися з нею, десь із півроку зустрічались вони, доки Ганя не зробила йому від воріт поворот і почала зустрічатися із футболістом Приснюком, а потім іще із нашим однокласником боксером Паладниченком. Може, й так, а може, просто Голян був розумний, інтуїтивний і знав, вчував, що на Ганин характер його не стачить.
Згодом, коли Ганя розсварилась із П’явою, то на Голяна хлопці подивились із повагою. Голян нікому нічого не говорив, так воно згодом і забулося все, тільки мені не забулося, бо я всі ті часи чекав своєї пори, я ходив за нею і з нею як однокласник, не більше, мало не як подружці довіряла вона мені всі свої секрети. Я мучився, але чекав свого часу. Було, що й сварилися ми, але таки дочекався. Я ще вчився в університеті, коли Ганя стала моєю дружиною. І я був щасливий.
Потім я не раз повертався до тих несподіваних слів Голяна, коли ми всі були ще підлітками. І думав. Про всіх і про себе. Чому вони так? Чому я так? Де була правда? Може, я у своїй юнацькій пристрасті був справді сліпі ший за інших, і коли моя постійність переконала-таки Ганю і я відчув себе переможцем, може, я тоді й програв уперше...
Бо ж мене так довго не помічали поруч, а отже, не було тієї початкової захопленості, розуміння. Ні, заперечує все всередині мене, єдність була нехай не одразу, нехай потім, але ж була! Нехай недовго, але була!
Я стояв тоді біля вітрини маленького кафетерію, а Ганя сиділа просто переді мною за столиком із своєю подругою Надійкою, подругою давньою, з якою вони часто сварилися, але одна без одної ніби не могли існувати. І в мене до Надійки здавна ворушилась деяка неприязнь, ніби вона відбирала у мене ту частку душі моєї дружини, яка могла і повинна була належати тільки мені. Але я завжди одкидав ці ревнощі, як безглуздя, як потьмарення почуттів, бо, певне, так воно й було.
І ось я стояв, дивився на них і не міг відірвати очей. Я не пізнавав своєї дружини.
Вона щось розповідала Надійці, та слухала її уважно, вставляла якісь репліки, я нічого не чув. Я бачив лише обличчя Гані, її руки, її очі і не міг повірити, що це вона.
Вона говорила захоплено і пристрасно, вона вся була у тій розмові, вона вся аж світилася, аж променіла настроєм, почуттям, захопленістю, майже завороженістю.
Я знав, що вони могли говорити про нову сукню, або про цікавий кінофільм, або ж про котрусь із своїх приятельок, про що завгодно. Це не мало значення. Це не мало ніякого значення.
Важливо те, як вона про це говорила.
Упродовж останніх років я вважав, що вона просто згасла. Молода, симпатична жінка двадцяти п’яти років, просто згасла внутрішньо, її задавила конкретність. Численні справи, купівля, рахунки, гроші, меблі, купа мотлоху, дріб’язок, за яким потонула людина.
Я питав себе – а я чого хотів? Вічного вогню кохання? Постійної направленості на себе? Чи так взагалі буває? Не знаю. З певного часу я почав було вважати, що не буває, що так і має бути завжди, тільки щеміло мені від того, бо ж у мені не перегоріло, бо ж я хотів таки постійного тепла, був на нього спроможний. А може, завжди лишається спроможний на тривале почуття лише той, хто більше любить, бо ж кажуть, що в коханні ніколи не буває однакового почуття. Завжди хтось любить більше.
Врешті, що там? Коли я побачив, що вона може бути іншою й зараз, що вона не перетліла всередині, не згасла, а стосувалося усе лише мене, лише наших взаємин, я зрозумів, що це кінець. Наша пісня доспівана.
Я втратив в ній свого спільника у житті, співучасника нашого обопільного життя. Кожен із нас живе тільки власним, і всі мої сподівання і залишки того великого почуття – це теж із гри із самим собою у піжмурки, із бажанням самому собі показатися кращим.
Я був неправий багато в чому. Мені хотілося бути більше чоловіком, і я грав роль такого собі псевдосупермена. Був зарізкий там, де, напевне, не повинен був і міг не бути таким, був закатегоричний, де моє справжнє „я” могло б і не диктувати такі оберти, вимагав розуміння, почуваючи себе освідченішим і меткішим, і не надто гараздий був зрозуміти особу іншої статі. Людину іншої статі. А не лише елемент взаємин людей різної статі.
Тепер я можу бачити уповні, чи більш-менш уповні, себе тодішнього, і мені і жаль, і смішно за себе, і сумно. А час минув.
Єдине, що мене виправдовує у нашому розходженні, як я думаю зараз, те, що я завжди готовий був закінчити сварку мирно, по-хорошому. Як би не лаялись ми, я не міг заснути, не помирившись і часто йшов на поступки, відмовлявся від своїх претензій, аби вона полагіднішала. Бо я любив її. Завжди. Ще відтоді, зі школи, і до останнього. Я любив її усякою. Бо любив.
Але тоді увечері я прийшов додому, полишивши Ганю з приятелькою сидіти у кафе, і повалився на канапу, бо голова у мене паморочилась і серце калатало, ніби я щойно угледів якийсь злочин, що чинився на моїх очах, або ж побачив привид, або пережив смертельний ризик.
А нічого ж, власне, і не сталося. Більше того, все давно відомо, вже й так зрозуміло було, що ми розлучатимемося, а шок цей лише ознака того, що всередині десь жевріла надія, мені хотілося, аби закінчилося все добре. Дитячі забаганки, а точніше – виразний інфантилізм.
О так, я зараз мудрий таке казати про ті свої справи, а що я скажу ще через сім років про себе сьогоднішнього? Чи не забагато самокопання взагалі, Віталію Петровичу?
Якось я отямився тоді, потім прийшла Ганя в гарному настрої, щось почала розповідати про те, як посварилася на роботі у себе із начальницею, про те, які стосунки у них у відділі (вона працювала тоді у відділі перекладу інституту електрозварювання), і щось іще, а я слухав і не міг збагнути, чому вона нічого не говорить про зустріч з Надійкою.
Але від цієї думки все якось обважніло в мені, і я враз заспокоївся, просто цікаво було, не більш, чому ж вона мовчить про це.
Несподівано для себе, посеред котрогось з її монологів, у яких було і нарікання, що настрій мій міняється, як вітер, ніколи не вгадати, що взагалі в мене нікудишній характер і таке інше, зненацька я, урвавши мить тиші, сказав:
– А знаєш, Ганю, здається, наша пісня вже доспівана. Ми зчужіли одно одному.
Далі було виверження вулкана.
Визнавався абсолютний сенс мого вислову, але за цим йшло стільки нарікань і звинувачень у всьому, що я, як це траплялось не раз, почав відключатися від змісту того, що говорилося, хіба лиш слова уловлював, все чекав, доки закінчиться.
Моя мовчанка викликала ще більші вибухи гніву, я вже знав це, але нічого не міг вдіяти, в таких випадках мені наче відбирало мову, нічого не міг сказати і не хотів, волів мовчати.
Врешті Ганя сказала, що їй все остогидло, все це життя зі мною, всі ці розмови, всі мої настрої, ідіотські марення, літання у повітря і вміння зробити з мухи слона, а з людини якесь чуперадло.
І взагалі, зараз вона йде до батьків, їй досить. Батьки Гані жили від нас, на жаль, недалеко, на Березняках, пішки йти хвилин з двадцять. Тому вона часто тікала до них, як тільки що, або ж просто так, аби настрій змінити. Одне слово, це дуже заважало в розвиткові наших взаємин.
Але зараз я відчув, що якось йде вона інакше. Ніби всерйоз. Однак звична буря в мені не знялася, лише коли вона вже вийшла в коридор і взялася за клямку дверей, я спитав її:
- А чому ти нічого мені не сказала про зустріч із Надійкою?
Вона скипіла так, що, здавалося, за мить просто лусне, обличчя налилося кров’ю, і я дивився і не впізнавав людини, яку я любив стільки років і з якою жив, з якою одружився і жив удвох в цій маленькій квартирі.
Вона, однак, мовчала мить, а тоді випалила:
– В цьому ти весь!
І, брязнувши дверима, вилетіла з квартири.
Ось і все, далі покотилося, як це буває, мабуть, в кожному такому випадку: довгі розбирання, тяганина з документами і розлучення.
Отак ще довго я запитував себе: у чому ж я такому був там весь?! І досі не можу відповісти, бо, певне, мала ж і вона якусь свою логіку в тих словах, якось вона мене бачила, але які яким – так і не збагнув. Важко зрозуміти жіночу логіку, кажуть. Видно, таки воно так.

III
– Лесько, ну вставай нарешті, бо ми тебе більше чекати не будемо. Вже пів на сьому, а о сьомій танці починаються. А ти й не ворушишся. Бо тоді ж кричатимеш: „Почекайте” Почекайте!” Давай ворушися!
Марта вичитувала Лесі, старанно розчісуючи своє чорняве хвилясте волосся. Вона говорила ще і ще. І вже закінчила зачіску і почала переодягатись, а Леся все ще лежала на розкладачці і мовчки дивилась вгору, зовсім не реагуючи на Мартині слова.
– Ти що, може, хвора? – раптом схаменулась Марта. – Лесю, що з тобою?..
У намет забігла Зірка.
– Дівчата, вже наші кербуди пішли музику включати. Чого ви так довго копаєтесь? Лесю, ти що?
– Та нічого. Просто настрій у мене такий сьогодні. Спокійний. А ти, Зірко, вже з годину тому одяглась – і готово! Тільки давай танці!
– Ти знаєш, чому я одяглась так рано, - образилась Зірка. – На пошту ходила. І не намагайся зіпсувати мені настрій. Не вдасться, от!
– Я зовсім не збираюсь нічого нікому псувати, але можете ви зрозуміти чи ні, що настрій не завжди у всіх має бути однаковий. Ось у мене сьогодні такий. А на танці мені щось іти не хочеться.
– Ага! Так я тобі й повірю, що ти не підеш на танці, а сидітимеш отут у пітьмі сама. А Роберто твій там буде казитись і вмирати в самотині серед людей, тебе очікуючи...
- Отак зразу мій Роберто? Це лише один з моїх знайомих. Так само, як і твій, і Зірчин. Ми ж з ними всі разом познайомились. З Роберто, з Сашком, з Віталієм – зі всіма цими хлопцями з кіногрупи...
– Хоч би ти не прикидалась перед нами, Лесю. Тому твій, що і ти з нього, і він з тебе очей не спускаєте. І всі це бачать. І ми бачимо. І тобі вже казали не раз. І ти все знаєш, а прикидаєшся. І взагалі, ану вставай, а то перекину розкладачку.
Зірка кинулась до Лесі і схопилась за розкладачку. Леся перехопила Зірчині руки, і за хвилю обидві борсались, зверескуючи і галасуючи, не звертаючи уваги на Мартині докори.
Згодом всі троє вже були одягнені і йшли на танцювальний майданчик табору.

IV
– Ого, наших сьогодні тут густо, – протягнув низенький енергійний товстун – режисер Соломко, розглядаючи серед танцюючих знайомі постаті. – Дивись, Віталію, і Сашко тут, і Ернесто, і Зденек, і Карлос, ага, і Роберто он біля своїх дівчат...
– Микола десь тут мав би вже бути. Казав, що прийде сьогодні. Вони разом із Cамійленком пішли до міста, а потім ніби збирались сюди.
Співбесідникові Соломка було на вигляд років з двадцять п’ять. Невисока, міцно збита постать, коротко стрижене волосся і чіткі риси обличчя. Біла теніска з короткими рукавами, круглим вирізом тісно облягала його, приємно контрастуючи із засмагою тіла.
Маленькі, чорні, обрамлені безбарвними віями очі Соломка швидко намацали у натовпі Миколу Андрійовича з оператором Cамійленком в оточенні кількох дівчат. Соломко поспішив туди. Віталій залишився сам.
Він уважно оглядав навколишніх; трохи відійшов осторонь і розглядав танцюючі пари, вичікуючи, поки закінчиться танець і у звільненому просторі танцювально го майданчику можна буде зорієнтуватись.
Погляд його зосереджувався то на одній гарній дівочій постаті, то на іншій, то на пишній зачісці, то на граційних оголених плечах, але уважному спостерігачеві неважко було б помітити, що, по суті, думки його десь далеко звідси.
– Добрий вечір, Віталію! – почулось поряд. Віталій обернувся. Перед ним стояв хлопець приблизно одного з ним зросту, але десь чи не удвічі тонший. На худорлявих плечах зависла широка картата сорочка, що мала, певне, надавати поважнішого вигляду юнакові, та насправді лише підкреслювала його худорлявість. Але в нього було дивне і гарне обличчя. Темно-каштанове кучеряве волосся, акуратні чорні брови, довжелезні вії, з-під яких виблискували зовсім чорні очі, трохи приплюснутий ніс, припухлі губи і квадратне підборіддя на вузькому, худому обличчі. Він справляв, на перший погляд, враження вихідця з якоїсь із країн Сходу.
– А, Сашко? Здоров був. І ти тут? Ну як? Танцюєш? – якось неуважно протягнув Віталій. Але, зрештою, немов отямившись, усміхнувся: – Як тут дівчата? Вже познайомився з ким-небудь?
– Та я там переважно з Роберто і цими – Лесею, Мартою і Зіркою. З ними весело. Особливо Зірка – така гумористка! Мене ось запросила якась дівчина на „жіноче право”, я її відпровадив на місце і якраз тебе побачив.
– Так-таки! „Якась запросила”! Мабуть, вже добре собі запримітив яка? Ну, хоч нічого?
– Так собі. Не знаю. Ходімо, може, туди, до наших?
Коли вони підходили до дівчат, саме залупала швидка ритмічна музика, і Віталій, несподівано пристукнувши підборами, вклонився Зірці: „Дозвольте вас запросити?”
Вони вийшли на простір, де вмить завирував натовп танцюючих, і на хвилину злились з натовпом. Але Віталій не поспішав до середини, тримаючись із своєю партнеркою ближче до краю майданчика. Тут було більше місця, можна танцювати вільніше. На цю пару звертали увагу глядачі.
- Іч, викаблучують!
Роберто танцював з Лесею, Сашко запросив Марту. Юнаки намагались і собі не відставати і старанно вимахували руками й ногами в такт музиці. Але й самі почували – щось у них виходить не так. Напруженість, вимушеність тільки псували малюнок танцю.
Десь на середині Роберто перейшов на спокійніший ритм. Леся посміхнулась.
– Так навіть краще, – сказала вона. – Я взагалі люблю танцювати. Інколи можна і пострибати. А сьогодні у мене не той настрій.
– А що таке? Чому такий настрій?
– Я й сама не знаю, Роберто. Може, це сонце на мене діє, таке воно якесь палюче останніми днями.
Танець закінчився. До них підходили Сашко і Віталій зі своїми дамами.
Роберто поспіхом мовив:
– Лесю, може, підемо трохи погуляємо після танців? А може, й раніше трохи? Поговоримо і так просто походимо?
– Згода, – серйозно відповіла Леся. – За півгодини йдемо звідси.
На наступний танець Сашко запросив Лесю, а Марту з Зіркою запросили двоє їхніх знайомих з табору.
Роберто з Віталієм залишились удвох.
– Якщо ти не будеш дуже поспішати, почекай мене після танців. Підемо додому разом, – попросив Роберто. А тоді спохопився. – Якщо не дуже занудишся. Бачиш, я домовився трохи погуляти з Лесею, але ж ти знаєш – ці дівчата об одинадцятій завжди додому...
– Добре, – усміхнувся Віталій. – Побачимо. Напевне, почекаю, бо в готель мене щось не надто тягне, та й іти до нього далеко звідси, одному не цікаво. В компанії веселіше. В хорошій, – додав він, трохи помовчавши.
– Не знаю, чи я вже така хороша компанія. Тут ось скільки наших з кіно групи...
– Якщо так кажу, то, напевне, думаю, що хороша. Значить, домовились.
Понічне повітря густе і тепле. Середина серпня в Криму. Місяць і зорі видно чітко, ніби намальовані яскравою фосфорною фарбою на темному фоні, в який зливалось небо з морем, переходячи в місці з'єднання в чорно-синій і густо-чорний колір. Ніч.
Вони йшли деякий час мовчки. Набережна по дорозі з Робітничого куточка до Алушти здавалась нині вузенькою стежкою між морем пляжем з одного боку і горами, що поросли деревами й кущами, з другого. Ніч.
– Все ж таки ніч у Криму особливо навіює думки про Схід, Азію... Може, мені так здається, але ж і зорі тут ніби нижчі й більші, та й узагалі всі азійські нашарування в Криму видаються мені одразу ніби зрозумілими, близькими, в чомусь... навіть, ну, рідними... Я думаю інколи, може, це в мені азійські гени говорять, бо чому ж мене так вабить саме Схід і чому в Азії я скрізь почуваю себе легко й добре...
– Які це ще в тебе азійські гени? – здивувався Роберто. – Щоправда, як придивитись, то очі в тебе трохи розкосі, ніс горбатий, ну, може, десь якісь татари і заблукали поміж твоїх предків...
– Та ні, не татари... Є в нас родовідний переказ. Прізвище моєї мами Тушкан. Мій дід, її батько, розповідав, що ще його дід прийшов у Запорожжя десь зі Ходу – напевне сказати важко, але, мабуть, з азійських степів. Він нібито половець, тобто, інакше кажучи, кипчак. А це одне із племен, що нині склали казахську національність. Ось так-от. А ще в минулому столітті у списках Чернігівського полку Війська Запорозького значиться хорунжий Данило Тушкан. Це батько мого діда і син того азійського Тушкана. А, до речі, у Казахстані усі ховрахи називаються тушканами, тільки й різняться – каратушкан, саритушкан тощо. Так що легенда воно чи правда, але якщо справді існують елементи генетичної свідомості у людини, то... Ось вони й проявляються...
– Еге, а що тоді мені казати? – знизав плечима Роберто. – Я ж напівіспанець, але якось в мені воно... само не відгукується, чи що. Я знаю, розумію, цікавлюсь, навіть захоплююсь, але... щоби отак-от само...
– Молодий ти ще, ось і не проявилося в тобі усе, тільки й того. А може, це більше проявиться колись у твоїх дітях чи онуках... Це вже закони, які людина й досі не розшифрувала... Та, врешті, це лиш цікаво, не більше, бо земля нас народила одна, народ один, тому хто б не стояв позаду нас там десь, а ми – українці, чи не так?
– Та звичайно, що так. То я просто граюсь часом, що я іспанець, зумисно так-от себе виставляю. А насправді ж я вихований в українському селі, і моя пуповина, як кажуть у нас на Волині, закопана саме там, на Волині, а все решта – то вітер...
– Вітер, не вітер, а таки вабить тебе ось Іспанія, а мене Схід, а когось іще щось, але усе це ми несемо до спільної оселі, на нашу рідну землю, в цьому й сенс... – Віталію, вибач, я зміню трохи тему. А тобі сподобались ці львівські дівчата?
– Як тобі сказати? Загалом симпатичні. Але ж ти їх краще знаєш, більше часу проводиш з ними... Схоже, що залицяєшся до Лесі, чи не так?
– Зразу вже й залицяєшся! Просто вона мені сподобалась. Ну, а що тут робити, подобається дівчина, то чому з нею не побалакати...
– А вона таки нічого собі, в кожному разі симпатична, і характер ніби нестандартний, та й головне, мені здається, вона добра... Хоч трохи занадто закрита, така-от річ у собі.
– А що ти вважаєш нестандартним характером?
– Бачиш, Роберто, на мою думку, є люди, які живуть, ну ось, як трамвай іде. Їм проклали рейки, і вони по них лише й спроможні рухатися, а вже кудись убік звернути – ніколи. Більше того, якесь зрушення, зміну вони вважали
б за життєву аварію. Ось таке я й маю на увазі, коли кажу „стандартний характер, стандартне мислення”. Тобі ж, напевне, не раз доводилось чути, як відповідають на питання „Чому ти це вдягнув?” – „Тепер всі таке одягають”. Мода на одежу, мода на музику, мода на спосіб мислення...
– Ну то й що? Мені, наприклад, подобається, коли людина одягнена по-сучасному...
– Бачиш, люди часто не хочуть замислюватися над змістом того, що стоїть за словом „мода”. „А! Так всі роблять!” І не спадає такій людині на думку – а що, власне, вона думає про це, вона, саме ця людина, а не хтось там інший, усі. Яка вона? Чому їй це подобається? І чи подобається насправді, чи вона сліпо повторює чужий настрій? Я думаю, що всіх людей можна умовно поділити на тих, хто мислить, і тих, хто лінується мислити. З дитинства привчається викопувати лише задане, ініціативу виявляти тільки в належних рамках, рухатися по житті прокладеними рейками. А що нового зустріне мисливець на второваній дорозі? Якщо не йтиме там, де стежка не втоптана? Не було б жодного з наукових відкриттів, коли б ті науковці мислили, як всі. Не було б прогресу. Колумб не відкрив би Америки, а Ціолковський не винайшов би ракетного двигуна... Ой, це вже забагато розумувань! Вибач. Я захоплююсь, а тобі вже й слухати, мабуть, набридло! Бо я говорю, а ти все мовчиш. Як, Роберто?
– Певна річ, я це знаю! Що тут нового? Не шкодить, однак, зайвий раз подумати. Але даремно ти отак закінчив. Невже не чуєш, як я тебе слухаю? Зі мною так давно ніхто не розмовляв. І... розумієш, мені, здається, давно бракувало отакого спілкування, ну... одне слово, це все справді цікаво. Дуже тобі вдячний!
Віталій мовчки поглянув на Роберто. Вони вже наближались до Алушти. Місто відсвічувало електрикою, і море мінилось синьо-олив`яним блиском.
Роберто зустрів погляд і якусь мить не відводив очей.
– Власне, я б і не повторював відомих істин, коли б не вірив, що ти зрозумієш, навіщо я тобі про це торочу. Є в тобі щось таке, що викликає симпатію і сподівання; кажуть, з тебе люди будуть. Але...
Віталій знову замовк, обдумуючи подальші слова.
–Але є й таке, що може повести тебе не тим шляхом. Все залежить від тебе. Що вибереш. Ти ніколи не зустрічався з таким питанням, як проблема вибору? Це навіть модно. Людина вибирає щомиті – взяти це чи взяти інше, піти в кіно чи піти на пляж, з’їсти те або інше. І з суми цих виборів складається її життя. Чим менше вона помиляється, тим вартісніше її життя, більш цілісне і цінне. А це визначається тим, про що я вже казав. Не можна жити одними настроями – хочу, не хочу. Треба думати. Вчитись думати. І це тебе теж стосується.
– Я запам’ятаю, Віталію. Цю ніч, і цю розмову, і твої слова. Бачиш, я ніби знав, коли попросив, щоб ти почекав мене, я ніби знав, що ця розмова мені зараз потрібна. Слухай, а де ти працюєш? Я нічого про тебе не знаю. Ми
ж тоді познайомились так: „Привіт”. – „Привіт”. І в Києві ці зйомки були всього три дні, і якось всі жили вдома – і ніколи було й порозмовляти та й ніби ніяк. Це щоб ми сюди не приїхали, то так би і не розбалакались. І не познайомились. Все випадково, виходить.
– Випадково і не випадково. Могли б і тут не добалакатись. Я вірю в те, що існують якісь біохвилі, що взаємно притягують людей, близьких одне одному по духу. Ну, це важко пояснити, але, я думаю, ми й порозумілися так легко, бо в нас є щось спільне. Щось нас єднає незалежно від нашої свідомості, від нашого розуму. А коли включається розум, люди знайомляться, і це перевіряється. Буває і тимчасове зближення, буває надовго, рідко – назавжди. Бувало ж і в тебе, що ось з кимось дружив, дружив, а тоді розійшлися. І невідомо й чому. В дитинстві це пояснюють тим, що, коли людина росте, вона міняється і ці її хвилі теж змінюються. А змінившись, вони можуть не знайти відповідних у товаришеві, і дружба ламається. Трапляється подібне і з дорослими, але тут...
– А що, справді існують такі хвилі?
– З цього приводу є різні думки – і за, і проти. Щодо мене, то на підставі прочитаного, та й свого досвіду, я вивів власну теорію. Може, воно насправді якось інакше, але я переконаний – щось таке напевне існує в людині. А про себе? Ну, що тобі казати? Я працюю у видавництві „Вища школа”. Звичайним собі редактором. Намагаюсь щось писати.
– А де про це можна прочитати? Я охоче б...
– Пізніше покажу тобі якісь книжки. Але дещо читав, щось сам вигадав. А у кіно потрапив випадково. По знайомству, власне. Розумієш, я знаю англійську мову непогано, ну й іспанську трохи. Вчив в університеті, потім перекладачем працював. А Микола Андрійович, наш режисер, - мій колишній сусід. Ось йому було потрібно для зйомок, щоби бійці інтернаціональної бригади говорили різними мовами. Він набрав справжніх – поляків, чехів, угорців, кубинців, іспанців, а англійців не було. Ми випадково зустрілися на вулиці, а він і каже: „Хочеш зніматись?” – „А чому б ні?” І все. А йому байдуже, аби мову знав добре. То я взяв відпустку і поїхав з ним. Отак, Роберто.
– Я теж вступав на іноземні мови...
– Я знаю, ти казав. Ось ми вже й прийшли. До речі, ти в якому номері?
Хлопці зупинилися біля під’їзду готелю. Роберто щось говорив ще. Видно було, що йому зовсім не хочеться вкладатися спати. Він мить повагався і знову звернувся до Віталія:
– Вибач, але я хотів тебе спитати, коли вже зайшло про таке: чому ти тоді так наголошував на можливості розчарування у людях?
Віталій усміхнувся. Трохи здивовано, трохи сумовито. Мовчав. Тоді звернув погляд знову до Роберто.
– Вже пізня пора, Роберто. Колись буде час і настрій, може, розповім. Мені здається, що з тобою таки можна говорити. А зараз не варт. Не ображайся. Вже початок другої. Завтра з дев’ятої у нас вся група зайнята. Виїжджаємо в гори на зйомку. Ти ж знаєш. Так що добраніч!
– На добраніч! – сказав Роберто.
Вони вже були в готелі, йшли сходами нагору.
– На добраніч! – усміхнувшись, розійшлись.

V
„Алушта, 18 серпня

Дорогий Льоню!
Я одержав твого листа й одразу ж відповідаю. У мене все гаразд. Ніяких особливих пригод не сталось. Все нормально. Режисери доручили мені невеличку роль, де говорити всього два речення. Я вже їх вивчив по-іспанськи. Це в одному епізоді. Але мене взято на весь час зйомок, бо їм підходить моя „фактура”. Просто стоятиму як один з бійців і щось там робитиму. Отаке моє кіно.
Я тобі вже писав відразу, коли приїхав, про хлопців, з якими я мешкаю в кімнаті готелю. Ти бачив частину з них, коли тривали зйомки в Києві, в отих Луцьких казармах. Але зрозуміло, що я їх за три дні не пізнав, а тим більше ти, хоч ти й приходив двічі на зйомку. Я дуже тобі вдячний, що ти наполіг, аби тато й мама мене відпустили на ці зйомки. І не тому, що я там збираюсь ставати кіноактором чи щось таке. А просто мені вже минуло шістнадцять років, і мене не слід вже опікати, як дитину.
Як і обіцяв, я тобі описуватиму все і всіх детально, щоб ти був у курсі справи і міг розмовляти з моїми батьками. Я їм теж пишу, зрозуміла річ. Але ж я їм не можу всього розповідати, бо вони просто не зрозуміють. Та й не варто з ними заводитись. А ти мені хоч і двоюрідний брат, а ближчий за іншого рідного, бо все, чим я живу, йде від тебе. Я дуже радий, що ти в мене є.
Ну, добре, з чого почати? Ага. Ти бачив Роберто? Ну, цього хлопця, наполовину іспанця. Я тобі писав про нього. Я зараз живу в одному номері з ним і ще з одним кубинцем – Вінсенте Мадіна. Він вчиться в університеті. Смішний такий, довготелесий, прищатий і дуже веселий. А російську мову знає непогано, хоч іноді й робить кумедні помилки, і ми тоді вмираємо зо сміху. Ну, цей ще нічого. А тут в нас є один, теж кубинець, Ернесто. Маленький такий, жвавий чоловічок. Йому вже років з тридцять. Але він як хлопчик. З ним дуже весело, бо він дуже смішно говорить. Все навиворіт. І швидко-швидко. Слова плутає, особливо роди й відмінки. А взагалі, хлопці тут всі хороші. Мені з ними дуже цікаво.
Я наймолодший. А тоді – Роберто. Йому вісімнадцять. Найстарший у нас Віталій. Вони з Роберто останнім часом подружились. А мені і Роберто подобається, і Віталій, і взагалі тут багато є цікавих хлопців. Але чомусь завжди ніяково починати з ними розмову. Я повсякчас почуваю, що молодший за всіх і що дуже худий. Мені здається, що мене обов’язково спитають, скільки мені років і взагалі хто я і що, або просто якось зайде про це мова і вони довідаються, що я ще школяр і після того не схочуть більше зі мною знатися, ну не те що не схочуть знатися, а будуть у них фізіономії чи розчаровані, чи неприємно вражені. І я, коли думаю про таке, то зразу гублюся і намагаюсь триматись на задньому плані.
Так ось Віталій якось підійшов до мене і каже:
– А я думав, ти молдаванин якийсь, Сашко, чи, швидше, може, вірменин. А тоді, бачу, по-українськи вмієш, мабуть, батько звідкись з Кавказу, а хлопець вже на Україні живе...
– Я живу в Києві. Я там і народився. Мене Микола Андрійович на вулиці знайшов. Він мене так і кличе – „знайда”. Бо йшов я якось на пляж. Якраз екзамени закінчились. А тут підходить чоловік і питає: „Хлопче, ти не хочеш в кіно зніматись?” Я думав, він жартує, аж ось що вийшло.
Я Віталієві відразу все розповів. І навіть про тебе і як мене вдома не пускали. Чомусь мені захотілось йому все розповісти. Мені якось аж легше стало, коли він зі мною забалакав. Я знаю, що ти мене лаєш зараз, але я пишу тобі, як і обіцяв, усе, як воно є насправді, як ми і домовлялись, нічого не прикрашаючи.
А Віталій каже:
– Це в тебе класичний східний тип обличчя. На араба ти ще подібний. Може, в тебе хтось із далеких предків був бедуїном? – і підморгнув мені. Я одразу повеселішав і розповів, як у Києві на вулиці колись до мене підійшли два араби і щось говорили по-арабськи, а я казав, що не розумію. А вони дивувались – невже я не араб.
Отаке було. Зараз пів на одинадцяту. Я сиджу в готелі. Нікого немає в кімнаті. А я вирішив сьогодні не ходити на танці, а писати листи. Бо наші всі ходять на танці в Робітничий куточок, до табору Львівського політехнічного інституту. Я там вже за ці десять днів разів із п’ять був. Але страшенно далеко назад іти. Майже годину. І тому зараз багато хто вже ходить на танці в місто. А спочатку
всі тільки туди.
Ми ще в перший день познайомились з дівчатами з того табору. Ну, такі собі студентки. Закінчили перший курс. Зі Львова. А Роберто просто не відходить там від однієї, Лесі.
Ага, в нас несподівано з'явився ще один хлопець в групі. Це приятель тих дівчат – Марти, Лесі і Зірки. З ними вчиться. Він тільки-но приїхав до табору. Всього три дні оце. Запізнився, бо ніби виступав на спортивних змаганнях. Зовуть його Юрко. Такий собі білявий, міцненький. Очі у нього невеликі і якісь дуже лукаві, і коли він сміється, то вони у нього зовсім у щілинку перетворюються, й усмішка в нього якась хитрувата, але дуже симпатична.
Я так його описую, бо саме за цю усмішку режисер і взяв його в групу. Вони вирішили до нашої іспанської групи приєднати ще радянського танкіста. Ну, він за сценарієм потім вже до нас потрапляє. І Камінський казав, що йому потрібен типаж білявий, для контрасту, і такий, щоб викликав симпатію, ну і всяке таке.
А Юрко цей дружить із Зіркою, однією з цих дівчат.
Ну, ми підходимо, а він з ними стоїть, і всі регочуть. Дівчата казали нам, що він приїде, і ми відразу догадались, що це Зірчин приятель Юрко. Нас познайомили. І він виявився дуже веселим хлопцем, дуже дотепним, стільки всяких жартів знає, анекдотів і всього.
І з Роберто вони вмить порозумілись, і з Віталієм просто. За годину вже балакали, ніби давно знайомі. Я навіть подумав, як легко живеться людям, які так одразу можуть знаходити з іншими спільну мову.
А пізніше підійшли наші режисери, і їх теж познайомили з Юрком. Він познайомився, але так особливої пошани чи зацікавленості не виявив до прийшлих і далі сипав своїми анекдотами й жартами.
Камінський почав з ним про щось сперечатись, але не міг його переговорити, бо Юрко все жартами та жартами. Всі регочуться, і Камінський махнув рукою. А тоді вони пішли з Соломком десь, а під кінець танців Камінський каже:
– Хочеш, Юрко, у нас зніматись?
– Не знаю. Не пробував ще. Може, й хочу, – каже Юрко.
– Ну то що, спробуємо?
– Давайте, а чого ні? Якщо підійду, беріть мене.
Зробили пробу. Лице фотогенічне. І все. Він вже в нас в групі. Швидко з кубинцями зазнайомився і вже з ними ліпший друг. І до мене він добре, та й до всіх. Такий хлопець! А режисер цей, Камінський, ним просто захопився. І вигадав для нього навіть додатковий епізод.
Ну, це, мабуть, і всі події.
Але ні. Ще одна. Вчора під вечір приїхали ми автобусом із зйомок. Змучені, вимазані гримом, голодні. День був дуже довгий. Спека. Ми всі у військовій формі. Гаряче страшно, а тут знімають бій. І все щось не так. Цілий день вбили на якихось там пару метрів загального плану, без епізодів, а просто – іде бій. Так ось, приїхали в готель, йдемо до кімнат, а тут адміністраторка висунулась з будки і гукає Роберто. Вони вже всіх нас тут знають. Він підійшов, здивований:
– Що таке?
– Приїхала ваша сестра. Ось залишила записку. Я сказала, що ви на зйомках, а приїдете о шостій...
Бачу – Роберто раптом аж на лиці змінився. Дивний вираз обличчя тоді був у нього. Не те що не радість, навіть якийсь страх. Схопив записку, прочитав. Сказав адміністраторові: „Дякую”, – і в номер.
Я питаю, що трапилось, а він:
– Та родичка приїхала. Принесло її на мою голову. А що поробиш? Приїхала відпочивати в Алушту, знає, що я тут, то й прийшла. Тепер буде наглядати за мною, а тоді все удома доповідати. От ще халепа!
– А що, вона така вредна? Скільки їй років? – питаю.
– Та не те щоб вредна, а... просто мені вона тут ні до чого. Доросла собі жінка, самостійна, має років десь із... двадцять п'ять... Блондинка. Так нічого з себе. Але мені це неприємно, Сашко. Це точно. Ну, але що поробиш. Зрештою, вона прийде сьогодні ввечері. Побачиш, якщо так цікаво.
Я здивувався, чого він так переймається. Ну, приїхала якась там двоюрідна сестра. То хай буде. Воно, звісно, родичі всякі бувають. Якби до мене приїхала тітка Єва, то я б не знаю, як переймався. Бо вона б мене почала відразу виховувати, ну ти знаєш. Навіть і тобі дістається. А тут – сестра. Це ще нічого. Пережити можна.
Я її увечері побачив. Ми вечеряли в ресторані. Сиділи за столиком вчотирьох – я, Роберто, Віталій і Юрко. Його взяли теж у готель, а путівка так і пропала. Він і там інколи ночуватиме, але зараз зйомки зранку і ми на автобусі їздимо в гори. То режисер його теж в готель помістив. Зірка вже двічі сюди приїжджала. Один раз з Лесею, а вдруге з Лесею і Мартою.
Отож ми сидимо, а Роберто все на годинник поглядає. Ляля (так зветься його сестра) мала бути о восьмій. Ми про щось там говорили, а Віталій жартував, що посватається до сестри Роберто, якщо симпатична, тільки ось жаль, що блондинка, а він більше брюнеток любить. Роберто це чомусь дуже нервувало, і він навіть нічого не відповів на це Віталієві, хоч той, видно, розраховував на якісь жарти.
Одне слово, з'явилась вона у дверях ресторану, і Роберто одразу схопився і побіг до неї, попрохавши Віталія розрахуватись за нього. Нічого собі така дівчина, з високою зачіскою. Гарна фігура. На Роберто не схожа нітрішки.
Ми незабаром вийшли з ресторану і відразу ж наткнулись на них. Вони стояли перед виходом з готелю і про щось говорили. Вірніше, Роберто говорив, а вона лише вставляла репліки.
У Роберто навіть складки залягли біля губ від напруження. Він ніби відрубував кожне речення. Але говорив спокійно. Коли побачив нас трьох, спочатку чомусь розгубився, подивився на Лялю, а тоді на нас. А тоді вже сказав:
– Ось познайомтесь. Це моя двоюрідна сестра Ляля. А це – мої друзі.
Ми познайомились і гуляли разом цілий вечір, бо на танці того дня не збирались. Ляля мені дуже сподобалась, та й усім ніби теж. Вона весела і розумна. Над Роберто раз у раз підсміювались, а він лише відмовчувався. Пиши мені на цю ж адресу. Чекаю листів.
Цілую міцно.
Твій Сашко”

VI
– Ні, я більше не можу, – сказала раптом Ляля, підводячись і сідаючи. – Ох! Вже несила лежати, так палить! Хлопчики-дівчатка! В мене є ідея – давайте організуємо культпохід в кіно. Звичайний такий наш радянський культпохід. Іде чудовий французький фільм „Мій американський дядечко”. Казали мені в Києві, що фільм чудовий. Ну, ясно, дітям не можна і так далі. Французи там щось покажуть про кохання – подружнє життя. Є сеанс у літньому кінотеатрі о восьмій вечора. Хто „за” – прошу підняти руки чи що-небудь!
Ляля озирнулась, їхня компанія зайняла чималий шмат пляжу. Роберто, підставивши сонцю спину, чи то спав, чи не спав, але так і не зреагував. Віталій щось упівголоса розповідав Сашкові і Марті. Леся лежала горілиць, прикривши обличчя широкополим капелюхом. Юрко і Зірка дрімали поруч, сховавши плечі під рушниками. Жоден не прореагував якось виразно на запрошення. Але
Ляля не вгавала.
– Віталію, твій голос вирішальний. Ну? Марто! Юрко, Сашко! Ну що ви всі такі варені? А ці сплять, хоч би що! Так не можна спати на пляжі, а то може статися сонячний удар. Роберто, прокинься!
– Заспокойся, Лялю, я не сплю, і ніякого удару зі мною не трапиться, – пролунав несподівано чіткий і виразний серед цього сонного царства голос Роберто.
Лялю трохи збила ця репліка. Але вона швидко оговталась.
– Ну, як щодо кіно? Ти ж ніби любиш французькі фільми, наскільки я пам’ятаю.
– Поки що мені не надто кортить йти в кіно. Поживемо – побачимо. І взагалі, я на твоєму місці дав би людям спокій. Хай спочивають. І я спочиваю. Не чіпай мене!
Роберто говорив це, не міняючи пози, не рухаючи жодним м'язом свого тіла, і було дивно, що від мляво розпластаного сонного тіла долинали такі чіткі фрази.
– Ну, як знаєте, – ображено сказала Ляля. – Я лиш хотіла трохи розбурхати нашу сонну компанію. Як хочете!
Її голос звучав тепер пригнічено, особливо останнє: „Як хочете!”
– Розумієш, Лялю, зараз всі такі змучені сонцем, що вирішувати будь-що важко. Навіть про кіно. Давай-таки доживемо до вечері, а там буде видно. У нас сьогодні випадково вільний день, і всі хочуть сонця. Це щоб зараз привезли оту плівку кольорову, то Камінський кинувся б нас шукати й на пляжі. Час іде. І такий сонячний день пропадає. Чиста тобі Іспанія! – озвався до неї Віталій.
Ляля сиділа, схиливши голову на коліна, які обхопила руками, і дивилась у море.
– О, купатись, я думаю, товариство знайдеться. Ходімо, Лялю!
І Віталій простягнув їй руку.
– Ходімо, – радо погодилась вона. Тоді озирнулась. – Хто з нами? Сашко! Марто! Роберто!
– Ходімо, ходімо! Захочуть, то прийдуть, а не захочуть – як хочуть, підростуть – захочуть. – Віталій рвучко підхопив Лялю на ноги і бігцем потяг її до води.
– Ой, обережніше, я поб'ю ноги, ой-ой... – верещала Ляля, біжучи за Віталієм, але в лементі її чулося задоволення.
У воду потяглись й інші. Леся, Зірка і Роберто залишились простертими на піску. З моря доносились регіт і вигуки. Зірка не витримала:
– Лесько, вставай, ходімо купатись. Чуєш?
– Я не хочу. Облиш мене, – відповіла Леся сонно. – Йди сама.
Зірка вже сиділа, мружачись від яскравого сонця. Поглянула на Роберто, розпростертого поруч з Лесею, який так і лежав на животі, уткнувши голову в підкладені руки. Потім позирнула на Лесю під капелюхом. Зітхнула і поволі пішла до води.
– Ну, Юрко, не лізь! Юрчику, ну не треба, я тебе прошу! А-а-а! – раптом долинув її голос з води. А потім вже енергійніше:
– А! Так? Ну, тримайся, я тобі зараз задам, коте-воркоте!
Роберто і Леся лежали мовчки. На мить Роберто підвів голову і поглянув на Лесю. Та не рухалась. Він лежав трохи нижче за неї і не зовсім поруч.
Коли він підвів голову, стороння людина здивувалася б зовсім не сонному, а гострому і настороженому виразові його обличчя. Він дивився на Лесю, що лежала поруч, так, ніби вона була десь далеко або ніби він хотів роздивитися щось у ній крізь зовнішню оболонку тіла. Дивився і не відводив погляду. Роберто втратив лік часові, йому не хотілось опускати очей, але страх, що Леся раптом перехопить його погляд, отямив його, і він знову опустив голову на руки.
Але незабаром підвів голову і, випроставши руку, ніби влаштовуючись краще, трохи повернувся, заворушився на своєму місці і вмостив руку, на яку поклав голову, трохи поперед себе, якраз так, щоб вона торкнулась Лесиного тіла.
Зовні уся рука – пальці, поверхня аж до зігнутого ліктя – зараз доткалась Лесиного тіла, ніби непомітно, випадково, але щільно.
Леся лежала мовчки, не реагуючи, не подаючи жодних ознак того, що вона щось сприймає чи відчуває. Але в цьому спокої, в абсолютній непорушності її гнучкого тіла відчувались напруженість і непомітна внутрішня зібра- ність, прихована під млявістю і розніженістю, розмореністю під гарячим сонцем.
Роберто лежав, і його охоплював якийсь дивний сум, почуття приємності, змирливості, злиття зі всім світом, бажання залишатись в такому стані довго, невимірне довго, почуття внутрішньої неусвідомленої радості, що переходило в щасливий сум. Вся його істота дихала зараз цією рукою, яка притиснулась до такого близького йому створіння, до чогось, що ставало невіддільною частиною його, до того, з чим він прагнув злитись, стати одним, в чому хотів себе забути.
Він не думав ні про що. Зараз він усе відчував тільки цією рукою, сприймаючи світ опосередковано лише крізь цей канал, крізь оцей зв’язок з непорушним тілом дівчини.
Але за мить йому захотілось мати більше. І він далі не міг лежати бездіяльно. Чекати було несила. Він повернув руку так, щоб до Лесиного тіла дотикались пальці. Чутливі, довгі гнучкі пальці з широкими кінцями нігтів торкнулись дівчини і завмерли у цьому дотикові, завмерли надовго, зрозумівши, що далі вже зараз нікуди. Далі треба включити свідомість, осмислене сприймання світу, а цього не хотілось, так не хотілось.
Роберто лежав замріяно, заплющивши очі, відкинувши геть усі думки, лише одна залишилась – Леся почуває його руку чи ні? Чи вона спить і цей дотик і весь настрій – це лише гра його уяви, власна хвороблива фантазія, сама для себе і питання, і відповідь.
Ні, він знав, що Леся таки відчуває його. Крізь пальці Роберто долинала до нього позитивна настроєність Лесі, приязність, близькість відчувалась у непорушній відповіді тіла на дотик пальців юнака.
Роберто подумав про те, що казав Віталій, про основу і зміст взаємо притягання людей одне до одного. Він і Леся...
Раптом він почув вереск дівчини і в ту ж мить, не встигнувши отямитись, здивуватись і злякатись, зрозуміти, що сталось, відчув, як все тіло пронизало майже судомою від раптового холоду, що обпік спину. Роберто із зойком підхопився з місця. Леся вже сиділа теж, лаючи Зірку, що стрибала навколо з мокрою гумовою шапочкою для плавання.
– Ходімо купатися, ви, сплюхи, – зареготалася Зірка і, не чекаючи на відповідь, знову побігла до моря.
– Ну що, йдемо купатись? – запитав Роберто.
– Ходім, – сказала Леся. – Тільки знаєш що? Давай поліземо на камінь і звідти скочимо. А тоді вже попливемо.
– На камінь? – завагався Роберто. – Щось не дуже хочеться мені туди лізти. Ліньки.
Але зрештою пішов слідом за Лесею.
– Що там гарного, на тому камінні? – казав він, коли підійшли до скель.
– Ну чого ти бурчиш? Не хочеш – не лізь! А я хочу. Люблю стрибати. А ти що – боїшся?
– Чого там боюсь? Просто нема настрою на це. Але, врешті, байдуже – лізьмо!
Вони вибрались на великі камені, що височіли над морем.
Звідси справді був гарний краєвид. Леся перескочила на більший камінь і стала з самого краю.
– Не ставай так, бо впадеш, - попередив Роберто.
– Впаду, – сказала Леся. – Таки впаду. Егей, там! – гукнула вона. – Тримайте мене.
Їхні товариші купались неподалік і повернулись на Лесин вигук. Леся трохи зігнула ноги, легко відштовхнулась і плавно полетіла вниз. У воду вона входила якраз між двома великими підводними валунами. Згори видно було, що між ними було зо три метри відстані. Туди й стрибнула Леся. За мить вона, – Роберто не встиг і отямитись, – вже випірнула і, відсапуючись, гукнула до Роберто:
– Ну як?
– Чудово, – сказав Роберто. – Ого! Я й не сподівався.
– Не зважай на неї, Роберто, вона тренується ще зі школи. А ти не геройствуй, – розсудила знизу Марта. – Злазь!
– Звичайно, злазь, – загукала Ляля. – Ще чого. Мало там хто що робить. Роберто, не дурій, злазь!
Страх, що перемагав бажання Роберто не осоромитись, лютив хлопця, але й не посував до краю скелі.
– Ну, де ти там, Роберто? – почувся голос Лесі позаду. І вона знов опинилась на скелі. – Ще стоїш? Думаєш? Ну що тут страшного? Раз – і все. Ти взагалі стрибати вмієш?
– Та я з високого якось і не стрибав ніколи...
– Ясно. Слухай, а ти можеш ногами. То вже тобі нічого не зашкодить. Тільки тримайся весь час рівно. Рівно підійди, відштовхнись, і... все гаразд. Ну, будеш чи ні? А то я стрибатиму?
– Зараз, почекай.
Роберто підійшов до краю скелі і зазирнув униз. Гидкий страх знову вхопив його, і в ньому все завмерло. „От клята слабість! – пронеслось в голові. – Але мушу стрибати!”
– Зараз, Лесю, я стрибну. Спочатку ногами вниз. Почекай трохи. – Дивився у блакитно-зелену глибінь, що слалась перед ним в добрих п’яти метрах внизу, і не мав сили примусити себе відірватись від твердині.
– Зараз, – сказав він знову. Йому вже було соромно, і він сердився на Лесю, що втягла його сюди. Треба було не вилазити.
– Я тебе зараз підштовхну, ось побачиш.
Леся стояла зовсім поруч і взяла його ззаду за плечі.
– Або сам стрибай, або штовхну. – Голос у неї був суворий, і Роберто сполотнів від думки, що раптом Леся таки справді зіштовхне його.
– Ну, – сказала Леся і легенько торкнулась хлопцевої спини.
Жах пройняв його новою хвилею.
– Не треба, Лесю. Я сам. Не треба.
– Давай. Ну, я рахую. Раз, два...
Роберто зробив крок вперед, і Леся випустила його. Він летів униз, все піднялось в ньому, зібрало в клубок нерви. Він летів рівно, як струна, і так увійшов у воду.
Холодна вода пройняла його м'яко, вдаривши й одразу ж різко сповільнивши його лет, за мить він вже виплив на поверхню.
Опам'ятавшись, Роберто відчув надзвичайну радість, і вдячність до Лесі переповнила його.
Леся була вже поруч. Бо стрибнула зразу ж за ним. Всі його хвалили.
– Взагалі, твій стрибок був майже бездоганним з погляду техніки, - сказала Леся.
– Ще стрибнемо? – запитав Роберто.
– Ого, розохотився, – засміялась Леся. – Ходімо, хто ще хоче?
А від каменів пролунало:
– Ого-го-го. Давайте сюди!
Це Віталій гукав їх вже з каменів, махаючи рукою.

VII
Знову відчуття, ніби заливає мене якась щемлива й сумна хвиля.
Так хочеться порадитись з кимось. Просто побалакати відверто, по-справжньому. Бо я таки заплутався у своїх стосунках з людьми. Дурень! Так гарно велося мені з дядьком Миколою, легко і просто, коли почав жити у нього в Києві, так мені було радісно. І вчитись почав краще тоді ж завдяки йому... І от – покотилося одне за одним, і вже йому не можу відкритись, чимраз більше віддаляюсь, і самому боляче. А як бути?
Зрештою – все тільки через оцю історію. А може, я просто дорослішаю і справа, поза іншим, ще й в цьому?
Через кілька місяців мені вже буде дев’ятнадцять років. Ще не так давно я мріяв про такий вік. Хотів відчути себе повноправним мужчиною. А зараз? Це мене лякає. Непомітно сплинув час, і вже на мене дивляться не як на хлопчика, а як на дорослого. Учора на обіді, коли ми стояли в кафе в черзі самообслуговування, жінка зайняла за мною чергу, привела свою подругу і показала їй виразно на мене: „Ось я за цим мужчиною...” Ніхто на це не звернув жодної уваги, а я аж підібрався усередині. Хлопці собі балакали й далі, а я думав: „Ну що, Роберто, твій час вже ось відраховується, чуєш?”
І чимдалі гостріше відчуваю, що час минає, що повинен щось принципово змінити в собі. Бо зараз закляк на мертвій точці, наче прикипівши, щось набув, але й втратив, і треба будь-що зрушити з місця, хай навіть напруживши всі сили, спрямувати себе, бо з плином часу я став зовні ніби дорослим, а насправді (цього ніхто не бачить) ще багато в чому такий, як був. Годі.
Остання розмова з батьком перед від’їздом у Київ остаточно переконала мене, що він зовсім не розуміє, просто неспроможний збагнути мій стан нині, бо сам геть забув ту пору, коли мав вісімнадцять років.
Я розумію – він піклується про мене, непокоїться, що я вже другий рік не можу вступити до університету, вважає, що у мене є всі дані, але я недостатньо працюю. А коли я сказав, що. може, й добре, що не вступив, що моя праця на заводі дала мені те, що жоден університет не дав би ніколи, він ще й образився. А я зрозумів, і лише тепер, саме на заводі, що таке фізична праця, що таке стосунки дорослих людей, що таке виробництво. І, думаю, кожному б не завадило. Батьки дуже раділи, що я, відколи живу у Миколи, краще вчуся. Тільки я знаю, що послали мене у Київ до дядька Миколи задля нього. Він завжди любив мене найбільше з-поміж моїх братів і радо забрав мене до
себе. Все ж добре, що я жив у нього, коли розігралась остання дія його драми і вони розійшлися остаточно. Тоді я допоміг йому, знаю, але далі...
Зараз вже можу осягнути, яким наївним і (треба перед собою бути чесним) зарозумілим був я, коли закінчував десятий клас.
Певна річ, оті мої перемоги додали мені особливої ваги у власних очах. Але й поза тим. Я був переконаний, що повинен вступити, адже в останньому класі я добре і легко (занадто легко) вчився, але з'ясувалось, що те, чого вистачало на „4” у школі, при вступі до університету означало значно менше. Бо чого не вчив у попередні роки, вже не довчив. То був холодний душ, отой перший провал. А зараз? Зараз я й сам не знаю, бо я утямив, що достоту не уявляю ще свого місця у дорослому житті.
Може, вдасться врешті вступити до університету наступного року. А доти я повинен себе зрозуміти. Зрозуміти, чого я хочу. Бо часом просто не можу осмислити, вмотивувати власні вчинки й почуття. Якісь в мене неорганізовані чи, може, нескоординовані і думки, і настрої, і бажання. Завжди заглиблений в себе, тобто передовсім у себе, і що б не чинив, то, виходить, в першу чергу для себе, а тоді вже думаю про когось. Коли я усвідомив це, мені стало так бридко і прикро, що я не зміг знайти собі місця.
Власне, так живе більшість. Ось хлопці у нашому дворі – теж ніби так, та й у нас в ремонтно-механічному... Хоч ні, зачекай, Роберто, знову поспішаєш! Є довкола і такі, хто передовсім спрямований на добро для інших, це завжди
помітно, й усі таку людину поважають. Як ось Ігор Георгійович, майстер нашого цеху. Так що справа таки в мені самому.
Любі батьки! Ось вони бояться і переживають за мене, мало уявляючи, який я насправді, що знаю, чим живу. Мені важко від того, що іноді приїжджаю додому ніби чужа, стороння людина. Я виріс, а батьки цього не помітили. Мама звикла бачити мене малим, і в неї, та й у батька, ніяк в голові не вкладається, що я спроможний вирішити щось серйозно, що вже міг би й одружитися, мати дітей, що вже голосував, що сторонні можуть про мене сказати „оцей мужчина”.
Відтепер, коли приїду до батьків, поводитимуся інакше – буду спокійним, серйозним, зосередженим. Для них.
Але куди ж мені подітись із собою справжнім, кого зараз однаково втомлює і напруження, і бездіяльність, який весь мов купа різноманітного мотлоху, де так важко навести лад?.. Як же мені вийти з цієї дурної ситуації з Миколою? Він із сумом дивиться на мене, бачить, що я не відвертий... А мене це як ножем ріже, але ж я не можу! Не маю права!
Здається, ця поїздка з кіногрупою до Криму стане для мене багато в чому поворотним пунктом.
Знову поглинув мене у зв’язку з цим кіно образ Іспанії. У глибині душі розумію, що це насправді дитяче захоплення, що Іспанія, якою я марю, зовсім не та, що насправді. І коли батько поїхав туди, то після повернення почав говорити про Іспанію дещо інакше. Спогади з дитинства були в нього інші, а тепер зіткнувся з чужим і багато в чому ворожим світом. Але я, навіть я, почуваю себе трохи іспанцем. І нехай Леся і висміяла мене (мабуть, правильно все-таки), але я просто не так висловився. Я хотів сказати, що в мені все ж є іспанець... О, я й подумки не вмію це окреслити...
Не знаю, чи хтось почуває на зйомках цього фільму так, як я! Я і страшенно радий, що тут, що хоч якусь участь беру в праці над цією темою, і разом з тим мене відштовхує умовність кіно. Всі ці несправжні пристрасті, повторення героїчних сцен... Війна, вбивства, а потім перерва на обід. Не можу на це спокійно дивитись!..
Іспанія для мене щось святе. Ота Республіканська Іспанія й Інтернаціональна бригада. Подумати лишень – зі всього світу люди йшли вмирати за Іспанію, за її перемогу! І серед них були дядько Андрій і мій батько. Вони зустрілися там, і була ще батькова сестра Марія-Тереза, наречена дядька Андрія, і вона загинула разом з усією батьковою родиною, а ще перед тим мій дід загинув на фронті в рядах Республіканської армії, і мій батько воював поруч з Андрієм, і батькові моєму було чотирнадцять, а Андрієві дев’ятнадцять чи двадцять, майже як оце мені. А потім вони воювали у Франції, а потім... О, вони таки справжні брати, і я не бачив людей, більше зв’язаних між собою. Заздрю їм. І все ж...
Той час минув. Я починаю приходити до тями по-справжньому і бачу: у кожного повинна бути своя Іспанія, і прийде час, коли за неї треба боротися. Щось повинно випасти і на мою долю.
Тільки все ж як проймає мене (я думаю – так буде завжди) думка жертвувати собою заради ідеї, віддавати себе повністю задля того, щоб людям жилося краще, щоб сонце було ласкавішим. Чимало я бачив кінофільмів, які так захоплювали мене, що я забував про справжнє життя навколо, і мені хотілося туди – поділити долю героїв, що жили на екрані.
Отож, мабуть, я й тепер даремно лаю кіно, бо воно дає-таки чимало. Але коли бачиш його зворотній бік, то вся привабливість зникає...
Це ж, мабуть, у всьому так. І в людях. Допоки не пізнаєш людину до кінця, все виглядає інакше. Цікаво уповні побачити Лесю зі всіма настроями та думками. Мені здається, вона втратила б небагато. А може, й навпаки? Гм, цікава, хоч і лиха думка. А як Віталій? Ну, тут складно... А Юрко? А Сашко? А я сам? Як виглядаю перед іншими, якби мене висвітлити не з парадного боку?
Ну, ось і повернувся колом знову до себе. Досить про себе. Краще поміркую про знайомство з Віталієм. Розмови з ним дуже впливають на мене, на мої думки, взагалі на мій внутрішній стан. Віталій, хоч і старший, але якось повільно і рівно зі всіма тримається, і всі його поважають, а він водночас усіх тримає на відстані.
У всякому разі, мені з ним і цікаво, і легко, і приємно. Я, напевне, не помилюсь, коли відзначу, що і він мене виділяє з-поміж інших хлопців в групі. Ми, як кажуть, з ним „зійшлися” і тепер скрізь удвох. Власне, все почалося
з тієї розмови, коли ми йшли з танців до Алушти. Зараз здається, що знаю Віталія давно і наше взаємопорозумін- ня поглиблюється.
Ми вже домовились, що, звичайно, і в Києві зустрінемось, і все таке. Тільки чи не буде й тепер так, як ставалось, наприклад, коли я повертався з піонерських таборів. Такі приятелі у таборі бували, що водою не розлити, а зустрічались пізніше – й розмовляти ніби нема про що, а вже про листи годі казати! Отак усе пропадало, і ніби й не було тої дружби.
Звичайно, дорослі люди – то інша річ, але чи так вже зовсім інша? Дуже хочеться, щоб з Віталієм дружба у мене втрималась. Якщо тільки він йтиме назустріч, то я робитиму все, щоб його не втратити. Розмови з ним вже значно допомогли мені, а ще попереду стільки життя. Та й просто він симпатична людина. Цікаво, як його сприйме мій дядько Микола?
Але мене трохи ображає, що Віталій деколи скептично ставиться до мого віку. Ніби вважає мене ще незрілим. Ось говорить, далі, видно, хоче сказати щось ще, а тоді раптом махне рукою і переходить на іншу тему.
Я, звичайно, не лізу, то не моя справа, але все-таки... Здається, йому я міг би довірити багато чого – він розуміє. Але оскільки Віталій щось не договорює, то й мені не випадає лізти зі своєю відвертістю.
Ну, поживемо – побачимо.
Взагалі, кожна людина – окремий світ, всесвіт, як сказав хтось із поетів. Дивлюся інколи на старих і думаю – і йому колись було вісімнадцять років, і він любив когось, страждав, вагався, шукав. Та його час минув, він уже зовсім старий – що ж він відчуває тепер, що для нього означає життя? Страшно стає, що і я стану старший, а водночас цікаво – як я проживу свій вік, яким я буду тоді?
Кожен живе глибоким внутрішнім життям, зовсім своєрідним і цікавим, неповторним, єдиним. Якось Віталій розмовляв із Юрком. Всі звикли, що Юрко – балакун, веселун-жартун, і раптом я помітив на обличчі Юрка вираз, якого не сподівався побачити. Вони з Віталієм розмовляли – напівжартома, напівусерйоз, ніби балансували на ниточці розмови; вечоріло, ми сиділи на березі над морем. Я щось там бринькав на гітарі, на якій так і не навчився грати як слід. Ось Юрко – той грає як говорить. Він віддав мені гітару, я собі підбираю щось, а вони розмовляють.
„В і т а л і й. Людина не повинна наглухо замикатися в собі. Візьмемо глиняний горщик. Коли все заліпили, обпекли у вогні, то потім не виколупаєш там дірки, не пошкодивши виробу. А можна й взагалі розколоти горщик, пробиваючи отвір. То краще залишити дірочку, хай навіть невеличку, відразу.
Ю р к о. Людина не горщик, впаде, а не розіб’ється. Зі світу по нитці – голому мотузка! Ти не думай – я жартую, але є й така приказка. А чому є й така? Чому переробили з доброї на злу, чому взагалі в людині сидить зло?
В і т а л і й. По-перше, не в кожному воно й сидить. По-друге, якраз і переробили приказку ті, хто не вірить, ті, хто має в собі оте зло. Повір, в мене є деякі підстави сумніватися в людях, але я тобі глухоти повної ніколи не дозволю. Не вірити в людей взагалі – це не вірити в першу чергу у себе, не вірити в те, що робиш. Не вірити – значить, не жити! Така людина не живе, а повільно вмирає! Може, це й загальник, але правда, я переконаний.
Ю р к о. Гарно ти співаєш, а тільки соловейка байками не годують. Тобі ніколи не спадало на гадку, що коли відкриваєшся перед людиною повністю – стаєш беззахисним? Переконаний, що й тобі, як кожному, доводилось відчувати власну слабкість, страх перед життям, перед людьми як великим аморфним цілим, перед всесвітом, в якому ти маленьке, нікому не потрібне ніщо. Можна собі в голову втелющити все, що завгодно, можна вивчити себе навіть мислити так, а не інакше, та лишається, зрештою, одна гола, бридка правда – в кінці у кожного смерть.
В і т а л і й. Правди не буває бридкої, Юрку, коли йдеться про таке. А усвідомлення своєї конечності лише додає ваги людському життю, усвідомлення його тимчасовості змушує людину, якщо вона міркує і мислить, виповнити по змозі свій час і себе кращим і глибшим. На все можна дивитись по-різному, Юрку!
До цього можу лише додати, що ми часто вважаємо, що зараз – це тимчасове, а ось завтра буде вже справжнє життя, колись, потім. Згодом людина озирається – вже й життя прожила, вже й жити ніколи, а вона все збиралась та збиралась. Не можна хапати, звичайно, але треба бути свідомим кожної миті, пам’ятати, що вона в твоєму житті єдина, що сьогодні ти проживеш теж частину свого життя, яка ніколи не повернеться. І тому й сьогоднішній день треба виважувати, на жаль, це людина усвідомлює, тільки коли стає старшою, коли вже втратила чимало часу. А юнак якщо й розуміє, то тільки теоретично, доки щось не змусить його всерйоз замислитись над собою...
Ю р к о. Оце вже правда. Тільки є й тут невеличка різниця між людьми. Залежить усе від того, що вони можуть вибирати, як спрямовують себе на життя, чого хочуть. Бо декому й не треба цього відчуття неповторності миті. Живе як метелик – поки не згорить, літає. А згорів – то так і треба. Я думав над цим не раз. І, між іншим, давно, з хлоп’ячих літ, дуже багато стояло переді мною проблем – як бути далі? Все, абсолютно все я повинен був вирішити сам. І я небагато втратив часу, хоч і нині не переконаний в остаточному виборі... Але я живу і знаю, що я живу...”
Мені дуже кортіло влізти тоді в цю розмову, та я змовчав і правильно зробив, бо відчував, що вони обоє пам’ятають і про мене, що, може, тільки вдвох вони б так не балакали. Це я й по собі знаю, як впливає слухач, ще й не зовсім сторонній, на отаку дискусію. Але мене вразив Юрко. Де поділись його жарти, його вічна усмішка й абсолютна впевненість. У нього був навіть голос інший, у сутінках він не звертав уваги на вираз свого обличчя – поночі його ніхто не міг побачити, але місяць був настільки яскравий, світив нам просто у вічі, і я добре бачив і Віталієве обличчя, і Юркове. Юрко говорив і дивився вперед у море, і риси його лиця загострилися й набули якоїсь несподіваної, сказати б, трагічності. Видно було – все, що він говорить, що так не в’язалось з його щоденною поведінкою, видобувалось глибоко зсередини. Аж ніяк не сподівався, що він отакий. Відчув ще більшу симпатію і коли потім висловив це Віталію – той, усміхнувшись, сказав, що Юрко, на його думку, дуже глибока і своєрідна людина, тільки страшенно закомплексована. Я не дуже його зрозумів. А з Юрком відтоді у нас встановились тісніші взаємини. Підібралась компанія – ми з Віталієм, Юрко і Сашко. Симпатичний хлопець, але ще малий.
Сьогодні цілий вечір намагаюсь не думати про Лесю, бо це зараз моя найважча проблема. І найголовніша.
Все йде ніби гаразд, чудові взаємини, розуміння, симпатія. І водночас відчуваю, що це тільки може стати отим, що називається коханням, але ще не воно. Тому що коли б Леся довідалась про ті мої справи, то, напевне, відсахнулась, відмовилась би від мене. Водночас я не хочу її обманювати, я не повинен залишати усе на „якось буде”, бо до жодної дівчини чи жінки я так ще не ставився.
Я хочу бути чесним, хочу почати все спочатку, хоч це й неможливо, може, я не міг би отак почувати, не маючи за собою усього того, але я хочу прийти до Лесі з чистим серцем, з чистим сумлінням. І не знаю, як це зробити.
Певне, варто розповісти все Віталієві, довіритись йому і просто порадитись. Все-таки я молодший і повинен прийти до нього зі своїм.
Ну ось, здається, наші повертаються з кіно. Так я і не заснув, хоч влігся спати, як нахвалявся, але добре, що продумав дещо. Все-таки час від часу слід замислюватись над тим, чим живеш і як...

VIII
Вони сиділи вдвох на більшому камені. Компанія вже вибралась з води і знов розклалась на піску. Розігріте каміння також гріло. Роберто лежав на спині так, що сонце світило йому з-за голови, і він не міг не примружувати очей. Леся сиділа боком до Роберто, дивилась у море, й хлопець бачив лише її профіль.
– Роберто, а ти давно знайомий з Віталієм?
– З Віталієм? Та ні, через це кіно познайомились. У Києві. А тут вже дознайомились. А що?
– Та нічого. Мені стало цікаво, звідки у вас така дружба. Він же значно старший за тебе...
– Ну то й що? Але ми з ним чудово порозумілись. Віталій взагалі хороша людина, мені здається...
– Та мені він теж подобається. Чому ти його так захища- єш? Я бачу, він ніби славний хлопець. Я дивилась, як він учив тебе стрибати. Розумієш... опікується тобою. Видно, що любить тебе.
– Любить? Що означає любить? Ось що для тебе значить це слово?
– Ну, це коли одна людина захоплена іншою, дуже подобається хтось, велика симпатія... Зрештою, важко визначити точно, що воно... Може, я тут неправильно висловлююсь, просто...
– Ось бачиш. Люди часто вживають високі слова, не думаючи про їхнє точне значення. Я не про даний випадок. В якомусь розумінні, певне, можна сказати, що я люблю Віталія. Подумай лишень, скільки різних відтінків
має це слово. А все залежить від відтінків. Це, між іншим, слова Мопассана. Признаюсь, однак, не я їх знайшов, а процитував той самий Віталій. Мені вони страшенно сподобались... Лесю, а знаєш що? Є думка, що кожна людина має свої біохвилі. І коли у двох людей хвилі тотожні, то вони й викликають взаємну симпатію. Отож чим більша симпатія, тим подібніші чи відповідальніші їхні хвилі. Тобі про таке не доводилось думати? Ось я, наприклад, певен, що у нас з Віталієм ці хвилі дуже схожі. І тому ми за короткий час так зблизились. Думаю, що і в нас з тобою теж ці хвилі в чомусь подібні. Не знаю, звичайно, наскільки, але переконаний, що є чимало спільного.
Леся усміхнулась.
– Чого це ти так розійшовся сьогодні? Я й не думала, що ти можеш так закрутити. Хоч, правду кажучи, тут багато з чим можна дуже й дуже сперечатись.
– Кожен міркує над життям і щось собі вимірковує. Хіба ти не думаєш над тим, як люди спілкуються, що їх об’єднує? Але, правду кажучи, про ці хвилі мені теж Віталій розповідав. Я теж, звичайно, подумав і ніби переконався, ось і тобі розповів.
– Знову Віталій! Скрізь у тебе Віталій!
– Всі у когось. У тебе Марта і Зірка. А в мене Віталій. Він знаєш скільки всього знає! Просто дивно. Почекай, але ж ти так і не відповіла, що ти про це думаєш.
Останнє Роберто говорив, вже не дивлячись на Лесю, а якось повз неї, у простір. І голос його зазвучав
невпевнено, але водночас і твердо. Він замовк і та к і дивився в нікуди.
– Не знаю, щось я не дуже помітила, що твій Віталій такий вже незвичайний. Цікавий хлопець, але дуже вже любить показати себе мудрим і всезнаючим. Та цікавий, чимось приваблює, попри все, таки правда. А щодо ваших теорій, то важко сказати.
– Лесю! Роберто! Покажіть, як ви залазили! Ми хочемо до вас!
Враз усе зламалось. До них гукала Ляля.
Роберто підвівся. На обличчі у нього вочевидь була нехіть до розмови з будь-ким, а надто з нею.
Після зойків і криків з допомогою Лесі згори і Сашка знизу на каменях з’явилась Ляля, а тоді – Сашко.
– Ой, нарешті! Дякую, Лесю! Ой, як ви сюди видирає- тесь? Та ще й стрибаєте. Ну, ні. Я б не змогла. Лесю, ти молодець! Ой, який краєвид! Як звідси все видно. Роберто, ти що, спиш?
Роберто лежав мовчки, не реагуючи на Лялині вигуки.
– Сплю! – одказав він.
– Я бачу, ти гарно влаштувався. Високе ложе з морських скель. Іспанський гранд на гранітному ложі. І... морська принцеса поруч. Як тут гарно! Ти не застудишся? Вже вечоріє, і камінь холоднішає.
– Не турбуйся, не застуджусь. А застуджусь – значить, так і мало бути.
Роберто говорив це з притиском, сердито.
– Чого це ти такий похмурий? Ви що тут, полаялись?
– Що ти так усім цікавишся? Чи тут саме бійку почали, коли ви з’явились?
На цей раз в тоні Роберто звучало вже неприховане роздратування.
Ти чого, Роберто, так гаркаєш? Що з тобою? – здивувалась Леся. – Тебе яка муха вкусила?
– Муха цеце мене вкусила. Ось так, – Роберто усміхнувся. – Я не гаркаю, просто я замислився, а вона мене вириває з думок...
– Ой, ти сьогодні якийсь дивний, то цілу філософію тут розвів, а то з думок тебе виривають...
– Післязавтра зранку ми їдемо у Судак, – сказав Сашко. – Сьогодні Камінський оголосив.
– Це напевне? – перепитав Роберто.
Вже точно. На три дні. Тоді ще два дні тут – і додому. Кінець Алушті. Ще у Чернівці поїдемо.
– Як швидко час біжить! Ми тут дванадцять днів, а здається, що лише десь позавчора приїхали.
– А мені не здається. Я недавно приїхала, а наче я з вами тут давно. Що я так і була в групі і скрізь з вами, – сказала Ляля.
Ніхто не відповів.

IX
“23 серпня


Дорогий Льоню!
Майже цілий тиждень не писав тобі і зараз ось нарешті
вибрав час, щоб сісти за листа, але ще навіть не знаю, чи пошлю його. Хочеться стільки всього написати, стільки оповісти, що не вміститься в жоден лист. А поза всім я нині гостро відчув, що мені просто бракує слів. Я ще не можу як слід висловити свою думку, свої настрої. А на папері особливо. Коли говориш, здається, ніби тебе розуміють, а як помітиш, що ні, то можна щось додати, пояснити і т.д. А написані слова стають мертвими, прикипають до місця, і коли я перечитую свого щойно написаного листа, то часом дивуюсь – чи це я писав, бо ж ніби хотів написати інакше. На переписування мене не стачає і, звичайно, я врешті-решт листа відсилаю.
Щойно я сів писати листа, мене одразу почала мучити думка, чи ти сприймаєш те, що я пишу, так, як я думаю, чи по-своєму. А відтак дуже легко це питання поставити до розмови. Я маю на увазі, що усе сказане про листи можна віднести і до розмов.
Сьогодні якийсь дивовижний день. Власне, зайняті ми були всього півдня, так що день гарний, але в мене з самого рання все валиться з рук, я спотикаюсь, кажу невлад і почуваю, ніби щось в мені зсунулось і я не можу потрапити з собою в ногу. (Ой, знову щось не те пишу! Але писатиму все підряд, бо це мені зараз необхідно, а вже як вийде. Зрозумієш – чудово, а ні – то так і буде!).
А все тому, що на мене насів спогад, щойно я прокинувся. Розумієш, я пішов умиватися до моря – ми всі ходимо на море вранці, ну, наша компанія, – і я звернув увагу на розмову між Віталієм і Роберто.
– Може, й недобре, що тебе не взяли до війська, Роберто. Хто б там і як не ремствував, а насправді багатьом армія вкрай потрібна. Зі всією суворістю, категоричністю, з важкими умовами, з працею, з життям серед рівних тобі і на зовсім однакових правах. Мабуть, тільки власний досвід може додати людині справжньої тями в життєвому коловороті. Як не пояснюй іншому, що слід отак, що цього не можна, що таким не треба бути, отак не можна сприйма ти навколишнього, він розуміє усе лише теоретично. А у війську питання ставиться всерйоз, там практика. І тоді теорія виникає в людині сама. Десь ще в Біблії є, що страж дання дає очищення. Звісно, я далекий від пропагування релігійних догм, але щось у цьому є. Пройдеш через важкі умови – більше знаєш, точніше сприймаєш усе навколо. І себе.
– Я ж не винен, що мене не взяли до війська. Не я собі встановив серце праворуч! Та, коли цей досвід вже мені не сприйняти, проживу якось! Між іншим, дівчата передавали тобі привіт. Питали, чому ти не прийшов і взагалі, так би мовити, тобою цікавились. До речі, ось жінки в армію не йдуть. Значить, у них досвіду такого ніколи не буває. А між тим ось, наприклад, які чудові оці наші дівчата. Леся, виявилось, тренується з плавання вже четвертий рік. Другий розряд. А вона якось не схожа на спортсменку. Може, трішки. Звичайно, статура в неї спортивна, але могла б і просто бути такою. Ось в манері її поведінки, в рухах, ну не знаю, але якось вона не схожа на тип спортсменки, як я собі його уявляю. Вже швидше Зірка, яка до інституту ніяким спортом не займалась, Юрко затягнув її на легку атлетику. То вона байдужа до неї... І Марта з нею ходить. Ну, цій-то не завадить. Їй треба побігати...
– Ми ж зараз не про це, Роберто! Жінки – то окрема розмова! Взагалі, це – інша половина людства, розумієш, інша стать. І їх не можна міряти на свій копил, бо вони інші, інакше формуються, інакше сприймають світ, інакше бачать усе. Треба бути жінкою, щоб до кінця зрозуміти порух жіночої душі. А чоловік може лише наближатись до розуміння. Більше або менше наблизитися, а дійти до остаточного розуміння – мабуть, ніколи. А може, й не треба? Цього ще ніхто остаточно не визначив...
– А Леся каже, що всі хлопці дуже зарозумілі, що вони не бачать зовсім у дівчині людину, а лише предмет розваги, що кожен, навіть балакаючи з дівчиною, думає тільки про себе... А я їй кажу, що це дівчата думають про себе...
– Кожен, на жаль, починає відраховувати від себе. Виходить насамперед з власних інтересів. А коли спромагається задавити в собі первісний егоїзм, то найчастіше виявляється, що найкраща пора його життя вже минула, що зараз саме і починати б по-справжньому життя, без помилок і втрат. А в дійсності вже треба думати, як життя продовжувати, бо всі початки так розгалузились, що однаково годі дати з ними раду...
– Цікаво, як вони себе поводять в інституті, ці дівчата? Я, взагалі, лише приблизно можу собі уявити, що таке інститут, а вже життя в ньому – аж ніяк. І мене зацікавило: як воно там усе крутиться, як ось Леся, наприклад, поводить себе в групі, як до неї ставляться товариші – і хлопці, і дівчата? І взагалі, я ніколи не був у Львові. Треба б поїхати, таке гарне місто...”
Льоню, я лише приблизно переказав цей діалог, хоч думки записав, здається, точно. Може, трохи багатослівно, але я хочу пояснити тобі, що мене вразило в ній і збудило стільки сумнівів.
Не знаю, чи ти помітив, що ці двоє друзів розмовляли між собою так, що кожен іншого не слухав. Я не знаю, чому я на це звернув увагу, але мене раптом це страшно вразило. Така ніби задушевна розмова „про життя”, як каже скептично Віталій. А насправді? Віталій намагається якось передати Роберто свій досвід, поділитися думками, але робить це вочевидь не стільки для Роберто, скільки для себе. Він просто міркує вголос, а Роберто – лише привід для міркування. Я, може, й перебільшую, але мені так здалося. А Роберто? Той весь час торочить про дівчат, а якщо, наприклад, щось – то тільки Леся. І все. Він не чує, зовсім не чує того, що говорить Віталій, просто не прий- має, а відштовхується від якоїсь однієї фрази чи слова. І Віталій теж. Ковзне по думці Роберто і править про своє.
Їх тоді перебив Юрко, що виліз з води (він завжди вранці далеко плаває), і почав про щось говорити, як завжди, із жартами і словечками. А я вже витерся, одягся і вигрівався під сонцем, чекаючи їх. Навіть очі заплющив. А сам думаю. Ось ніби й друзі... Стільки часу проводять разом! І що ж – невже вони отак і балакають? На чому ж тоді виникла їхня дружба?
Навіть коли така розмова у Роберто з Віталієм випадкова, а загалом вони краще чують один одного, то як же інші люди спілкуються, такі далекі одне від одного? Виходить, що люди просто не чують, що говорить інший, не слухають і не хочуть слухати, а лише роблять вигляд. Я цілий день на це звертав увагу. Тому в мене сьогодні нічого не виходило і я був як неприкаяний.
Бо все так і було. Кожен в собі, кожен говорить про себе, про свої справи, а іншого сприймає постільки-поскільки. Я розумію: ти сказав би, що це все дурниці, умовності, відносність. Я й сам погоджуюсь, що в чомусь я тут неправий, але не можу зрозуміти, як зараз вийти з цього кола.
Я хотів би з ким-небудь про це поговорити. Але ні з ким. Бо підійти до Віталія з отаким я не можу, хоч він і добре до мене ставиться, але все ж...
Мені взагалі тут страшенно цікаво і разом з тим важко. Дуже важко.
Я наймолодший в групі, і всі сприймають мене як малого. Навіть Роберто. Віталій і то до мене уважніший, а Роберто часто підкреслює: „Ну, ти ще малий, Сашко, тобі цього не зрозуміти”, – чи щось в такому плані. Мене ці репліки вкрай ображають. Я знаю, що і Роберто до мене дуже добре ставиться, і всі хлопці, але... Виходить, що я й з ними, і завжди сам, бо у них свої справи, складності, яких мені не довіряють. Мені б дуже хотілося зараз бути хоч на два роки старшим. Щоб уже скінчити школу і вчитись в інституті чи працювати. Бути самостійним. Я тоді серед них набагато б краще себе почував. Хоч і розумію, що в мене просто сьогодні такий настрій, а взагалі все йде добре.
Ще цілий довгий рік у школі попереду. Хочеться, щоб він швидко минув, щоб перейти в нове життя. І водночас я боюсь, просто боюсь того нового життя. Я й сам чудово знаю, що кажу зараз дурниці, але все це щира правда – я так відчуваю. Я вже давно зрозумів, що дорослим бути важко і, врешті, в чомусь і погано. А напротязі цього року сприймання довколишнього в мені аж надто загострилось, бо я осягнув, що моє дитинство вже скінчилось, що навіть останній рік у школі буде вже зовсім інакшим, ніж попередні, та й я став іншим і міняюсь чимдалі.
Ось почали в мене рости вуса – і мені приємно, я навіть пишаюсь, що в мене там такий густий і темний дух. А разом з тим знаю, що ось поголю його вперше і вже голитимусь раз по раз, ставатиму чоловіком, а не хлопцем. А за цим прийде чимало проблем.
Я б хотів завжди лишатись малим, ще й меншим, ніж нині. Люблю й досі гратись з малюками. Ти знаєш, я завжди вожусь у дворі з молодшими, граюсь і їхні ігри, і вони завжди за мною, куди я не скажу, що б не вигадав.
Я розумію, що цього не може бути, і мені сумно, бо „дорослі” роки насуваються на мене як щось важке, невмолиме і загалом неприємне.
Я про це нікому ніколи не казав, бо з мене почали б сміятись. А зараз мені хочеться бути відвертим до кінця, бо надто багато усього навколо – труднощі вже почалися.
Пам’ятаєш, коли мені було років із десять, я допитувався, чому люди вмирають? Ти спокійно відповідав, що вмирають, бо, мовляв, усі вмирають. Як усі? Я не міг повірити, що і ти помреш, і мама, і я. Особливо я. Я навіть плакати тоді почав, що не хочу вмирати, а ти просто сміявся – тобі було десь стільки років, як мені тепер, може, як Роберто. Тобі було просто смішно. А в мені затримався той страх, і навіть зараз, коли думаю, що кожна людина колись закінчується, мені стає страшно.
Коли зустрічаєш когось дорослого вперше, а сам молод- ший, то бачиш ніби завершену, цілісну особистість, так я дивився на нашого режисера Миколу Андрійовича Камін- ського, ти його, мабуть, пам’ятаєш. Минув деякий час – ми всі вже зазнайомились краще і помічаємо недоліки інших. Чомусь мене особливо вражає Камінський. Навіть Соломко, другий режисер, той не так, а цей особливо. Як би висловитись? Ну, може, фальшива досконалість, фальшива дорослість. Тобто насправді він зовсім не такий „дорослий”, „режисер”, „розумний”, „досвідчений” і так далі, яким він себе вважає, а може, лиш намагається вдавати. Сам він чудово знає свої недоліки, а перед іншими грає роль отакого „суперкінодіяча”, що навіть смішно.
Але вдають всі. Кожен з себе щось удає, намагається виглядати привабливішим. Коли замислився над цим, зрозумів, що і я щось вдаю. Мені стало неприємно. Відте- пер намагатимусь бути собою. Я кажу – намагатимусь!
Та я ще малий. А як же з дорослими, взагалі з оцією
„дорослістю”? Як зрозуміти, де справжня дорослість, що воно таке і хто дорослий?
Бо, наприклад, Камінський, коли забуває, що він „дорослий”, „суперкінорежисер”, дуже приємно і мило себе тримає. Виявляє звичайну людську цікавість до чогось, у нього якийсь звичайний, „недорослий” настрій, а тоді враз спохопиться – і вже „режисер”.
Льоню, я заплутався у цьому всьому.
Тут ще одне додається. Оці дівчата з Львівського політехніку. Ми з ними завжди на пляжі, і на танці до них ходимо, і взагалі проводимо багато часу разом. І в мене знову проблема – як з ними триматись. Всі старші за мене. І, наприклад, ота Леся дуже симпатична і мені подобається, хоч я чудово розумію, що там Роберто і все таке. Але однаково приємно бути з нею поруч, та й взагалі з цими дівчатами. Вони зі мною дуже легко тримаються, так собі запросто, значно вільніше, ніж з іншими хлопцями. Часто кудись мене кличуть з собою – то одна, то інша, коли треба щось принести, чи піти води напитися на пляжі „за компанію”, чи щось таке.
Мені це приємно, але, розумієш, це не по-справжньому. Вони ставляться до мене як до малого, і тому їм зі мною легше і вільніше.
А я, до речі, не такий-то вже й малий! І мені хотілося б, щоб до мене ставились так, як до інших хлопців, словом, щоб приймали мене всерйоз. Знову нічого тут не вдієш, доводиться миритися. Але часом буває прикро. Ось, скажімо, ні з ким би з наших хлопців отак Леся не балакала. Це ми були на пляжі, Юрко та Роберто попливли далеко в море, дівчата захотіли морозива, і Лесі випало йти за морозивом, а мене вона покликала з собою. Я радо пішов з нею. А йти далеченько, та ще там черга. Розмовляємо дорогою.
Вона раптом питає:
– Сашко, ти не знаєш, чому Роберто якось дивно почав себе поводити? Ніби сонний ходить. І з сестрою майже зовсім не розмовляє. Вони, може, посварились?
– Не знаю, Лесю. Це всі помітили. Камінський аж зшаленів одного разу на зйомках, почав на нього кричати: „Ти ж іспанець, розумієш, іспанець, а не варена морква! Ти що – не проспався чи в тебе живіт болить? Ти можеш рухатись чи ні?” Бо Роберто справді якось не сприймав того, що йому казали. Не так повертається, не те робить...
– Може, він хворий?
– Та ніби здоровий. У всякому разі, зарядку вранці робить таку, що хворому не під силу. А ти ним так цікавишся, Лесю?
– Та чого там особливого цікавлюсь? Просто запитала. Бачу, щось коїться з хлопцем.
– Скажи, Лесю, а тобі Роберто подобається?
– Іч який! Що це за питання раптом? Чого це ти?
– Та нічого. Просто мені здалось, що ти могла б відповісти навіть на таке питання. Не хочеш – можеш не відповідати.
- Знаєш, Сашко, ти мене так несподівано спитав про це, що я аж розгубилась. Власне, ти й сам знаєш, що подобається. Але. щиро кажучи, я його не розумію. Слухай, а ти можеш дати слово честі, що мої слова йому чи комусь з хлопців не переказуватимеш?
– Ну, звичайно. Слово честі. Я й так навіть не подумав би переказувати. Я ж розумію.
– Бачиш, Роберто, безперечно, цікавий хлопець – і симпатич-
ний, і все у нього до ладу. Але щось в ньому ніби нещи ре, ніби не його, не притаманне йому, чуже. Він немовби складений із кількох частин. Його власна основа і щось інше, і я не з’ясую, де його власне, а де оте інше. Розумієш, хлопці мають різний інтерес до дівчат. Але мені ціка- во, що у нього насправді на душі. Бо буває, я бачу, що він цілком відвертий зі мною, а буває, що ми дивимось одне на одного ніби крізь скло. Все добре, але не справжнє. Скажи, а тобі він подобається? Ось ти, хлопець, як ти його оцінюєш?
– Мені Роберто дуже подобається. Хоч я його добре не знаю, ми не так давно познайомились, але однаково. Думаю, він хороший хлопець, хоч і кожен має свої вади. І чимало. Але то все не головне в ньому. Одне слово, Роберто мені подобається.
– Я не сумнівалась. Він усім подобається. А це й добре, і погано. Бо звикає, що усім подобається, і вже про себе думка – ох, я іспанець, я такий гарний, я такий розумний...
– Лесю, але ж він зовсім не такий!
– Звичайно, не такий. Але це є десь усередині. У нього, мабуть, родичі на якійсь високій посаді або ще щось таке. Звідкись воно йде все-таки, ота самовпевненість, якої трохи занадто. Та я чіпляюсь. Зрештою, через кілька днів ми роз’їдемося – та й усе.
– Так-таки й усе. Думаю, ще можна сто разів побачитись, було б бажання. Треба записати усі адреси і при нагоді писати, а може, й приїхати...
– Мені здається, що Роберто там, у Києві, добряче дівчатам голови крутить. Тому як на нього, то все швидко забудеться. А втім...
– Ого, це вже ти таємниці випитуєш? Правду скажу – наскільки я знаю, Роберто ні з ким із дівчат у Києві не зустрічається. А ти краще про себе зізнайся, кому там у Львові голову крутиш?
– Я – нікому. Дівчата свідки. Якщо там хтось за мною і впадає – я їм від воріт поворіт, і все. Хвостиком круть-верть – і тільки мене й бачили. Аби час переводити – не варто. Ну, давай, уже наша черга, скільки брати порцій? На хлопців теж?
Мені було і дуже приємно, і якось трохи сумно через цю розмову. Ми з Лесею ніби й зблизились після таких з’ясувань, але, з іншого боку, я ще раз переконався, що Роберто аж надто займає її думки і мені там нема місця. Хіба що для розмови про Роберто.
Отаке, Льоню. Як бачиш, все чудово, все прекрасно, і все догори ногами. Я переконаний, що моя розмова з Лесею була як ота з народної байки: „Здорова, кума!” – „На базарі була” – „Чи ти глуха?” – „Купила петуха” і т.д.
Бо кожному з нас залежало на своєму. Вона хотіла дізнатися більше про Роберто, а я про її ставлення до мене, мені хотілося, щоб вона побачила мене, вона ж дивилась тільки на джерело додаткових відомостей про людину, в яку закохана. А вона таки в нього закохана.
Ну, ось і все. Вибач за всю цю мішанину. Якщо не матимеш часу, то на все це не відповідай. Краще побалакаємо, коли я приїду. Вже незабаром.
Всім нашим вітання.
Цілую.
Щиро –
Сашко”.

– Мотор! Камера! Почали! – Сьогодні режисер давав команду, ніби вистрілюючи слова.
Пісня звучала урочисто і хвилювала всіх. Навіть сам вико навець, смаглявий кубинець Ауреліо, здавалось, справді поклявся боротись за волю і незалежність Іспанської республіки.
Перед кінокамерою, до якої припав оператор, а поруч із ним навпочіпки на мить принишк режисер, інтербригадів- ці стояли півколом, оточивши Ауреліо, котрий сидів з гітарою в руках і, акомпануючи собі, співав пісню незалежності, одну з улюблених пісень Республіканської Іспанії.
За матерів, що плачуть, бо нас немає,
За батьків, що наших обіймів чекають,
За синів, що їх ми полишили вдома,
Будемо боротись, будемо боротись!
За наше небо, чия блакить пересохла,
За наше повітря, що тремтить від образ і болів,
За нашу землю, що плоди знемогла родити,
Будемо боротись, будемо боротись!

„Стоп!” – і зупинилось потріскування кінокамери, завмерла підключена з магнітофонів пісня, заворушились актори-інтербригадівці.
– Ауреліо, я ж тебе просив, стеж за музикою і, коли ритм починає прискорюватись, відразу ж переходь! Тільки точно! А ти відстаєш чи поспішаєш. Ти ж співав! Ти! То підлаштуйся тепер до самого себе. Співай, як тоді. Я тебе просто благаю.
Камінський був як демон. Носився з одного кінця майданчика в інший, розставляв акторів, диригував кожним рухом. Цей епізод він знімав сам і хотів надати йому особливої ваги.
Пісню повторювали від початку кілька разів. Але кожного разу, коли вона звучала, Роберто охоплював знову і знову настрій піднесеності, бажання злитись з цією піснею, мати право співати її самому. Зараз він почував себе справжнім іспанцем. Десь у глибинах його пам’яті спливали розповіді батька і дядька Андрія, прочитане, побачене в кіно і щось несвідоме, неможливе до пояснення, що споріднювало його з цією піснею, з усім, що стояло за нею, за справжньою Іспанією, землею половини його предків.
Голос Ауреліо затремтів в урочистій тиші, набираючи все вищої тональності, і Роберто відчував, як у його свідомості вибухає зв’язок з минулим, до якого він має нехай маленьку, але дотичність. В якусь мить здавалось: нехай його справді розстріляли б і він вмер за волю й незалежність, за братство людей, за правду, за свободу...
– Перерва, – оголосив режисер. – Маєте півгодини, а тоді ще один план, і на сьогодні досить.
Всі учасники зйомок розбрелися понад морем хто куди, але в межах окресленої зони, недоступної для інших пляжників. Зона кіно. Сотні цікавих поглядів зупинялись на них і напротязі знімань, й просто так, навіть інколи на вулиці. „А-а, це ті, кіношники!” Спочатку це хвилювало, додавало ваги власній особі, змушувало поводити себе напружено. Та якось Віталій сказав: „Ще трохи, і ми почнемо вважати себе акторами кіно. А насправді? Лише отих двоє, що грають головні ролі. І все. А ми, решта, просто випадкові додаткові елементи. Маємо по кілька фраз, і все. Я себе зловив якось на тому, що почуваюсь кіноактором. Не знаю, як ви, звичайно, але коли я поглянув на себе збоку, мені стало смішно. Якщо роль може виконувати будь-хто, то тільки статист, але не актор...”
У Роберто все-таки була роль. Хоч і другорядна, але більша, ніж у Сашка чи Віталія. Навіть більша, ніж у Юрка. Але він одразу зрозумів, що Віталій, як завжди, правий.
І ось зараз йому хотілось втекти від допитливих поглядів людей, від безцеремонних чужих очей, хотілось побути наодинці зі своїми думками.
Урочистий настрій захопив і решту учасників цієї сцени. Ніхто не зчиняв галасу, а всі якось спокійно порозходилися у затінки і поважно розмовляли чи просто лежали.
– Ну що, завтра в Судак? – підійшов до Роберто Юрко.
– Виходить, так. А тобі вже тут набридло?
– Я з задоволенням поїду. Правда, Зірка ображається, що я за цим кіно мало їй уваги приділяю. Але розуміє...
– Чому це їх не видно на пляжі?
– Та вони весь час були, ти ж бачив! Зараз, напевне, обідають, а тоді спочивати полягають у наметі. Це у них як правило. Та що я тобі розповідаю? Здається, ти тамтешні правила не згірш за мене знаєш.
Юрко широко посміхнувся, обнявши Роберто за плечі.
– Увечері йдемо до дівчат! Перед від’їздом треба попрощатись.
Роберто й собі усміхнувся. Йому була приємна ненав’язлива Юркова дружелюбність.
Вони підійшли до скелі, яка відкидала невеличку тінь. Віталій та Сашко сиділи, притулившись спинами до скелі, і розмовляли.
– І тому фашисти перемогли в Іспанії. Ну, і взагалі було багато причин. Я й сам всього детально не знаю. А так – читав, цікавився. Переконаний, що все не так просто, як може здатися на перший погляд...
Віталій замовк і поглянув на Роберто та Юрка.
– Що, і ви сюди ж? Але плацкартні місця зайняті. Так що влаштовуйтесь, як хочете.
– А про що це ви тут розмовляєте? – спитав Роберто.
– Та ось, – Віталій подививсь кудись убік, – ми з Сашком говорили про цю Іспанську республіку та про її поразку. А взагалі, цікаво, що ж сталося насправді з тими хлопцями з роти Тараса Шевченка, я маю на увазі наших, із КПЗУ. Все-таки наш фільм – це вигадка. Певно, якісь факти покладені в основу, але це таки виняток, що герой пережив стільки і після поразки революції в Іспанії мало не довкола світу добрався додому, на Україну...
– Всяке могло трапитись, – раптом промовив Юрко. – Я знаю одного чоловіка з-під Луцька. Це приятель батька мого товариша. Цей чоловік був в Іспанії, ще зовсім юнаком поїхав туди, воював саме у цій роті імені Тараса Шевченка. А потім дістався звідти Франції і там партизанив з французькими макі. Кілька років поневірявся по чужих краях і повернувся додому вже після перемоги над гітлерівцями. Ну а потім, як то було заведено у ті часи, його посадили разом з його другом іспанцем, котрий з ним приїхав. Пробули вони в таборах, десь у Норильську чи не десять років. А тоді повернулись і якось осіли в селі і все вже в них було гаразд. Я гостював у Луцьку в цього свого товариша, Євгена, і той Школа прийшов до Євгенового батька у справах – щось там собі балакали, а коли він пішов, Євген мені про це розповів. То я аж повірити не міг відразу. А пізніше ніби забулося. Оце лиш згадав. Здається, його звати Андрій Школа...
– Та що ти кажеш?! – вихопився Роберто. – Це ж мій дядько, брат моєї матері, названий брат мого батька, з яким вони разом і приїхали на Україну... Я багато знаю про Іспанію, про інтербригадівців з розповідей батька і дядька мого, Андрія Школи, командира диверсійної партизанської групи у Мадриді, прозваного за хоробрість „Омбре”, це означає по-іспанськи „чоловік” – в розумінні „справжній чоловік”. Але ж життя – це ж інше, ніж кіно...
Віталій мовчав, лише бровами повів здивовано. А тоді очі його відкрились якось ширше, а губи стяглися в жорстоку складку.
– Дивлюсь ось, як усі, хто бере у зніманнях участь, захоплюються – Іспанія, революція, боротьба, батьківщина чи смерть. А позирнув на все тверезо й замислився – а чи багато з тих, хто зараз грає ролі республіканців, бере участь у цьому фільмі, поїхали б самі в справжню Іспанію віддавати за неї життя? Розумієте, легко співати й захоплюватись, коли навколо мирний пляж в Алушті і ми вдаємо з себе героїв перед кінокамерою. І ці пісні. І все... А насправді? Хто з нас міг би бути там насправді? Цього жоден не знає, і тому всі рівні. Але таке питання можна поставити. І я впевнений, що далеко не кожен знайшов би мужність добровільно підставити себе під кулі за ідею свободи й братерства...
Хвилину мовчали.
– А ти, Віталію? Ти поїхав би в Іспанію?
– Я? Я не знаю. Мені важко відповідати на це питання, бо мало хто відповів би „ні”. Кожен скаже – поїхав би, принаймні більшість. І тому, що їхати насправді не треба. А я? Розумієш, мені здається, поїхав би. Бо в мені живе глибока, аж дика, потреба боротись за правду... Ет, це звучить надто патетично! Але я з моїм другом Льонькою Костенком навіть у воєнкомат ходив під час агресії у В’єтнамі проситись, щоб нас послали туди добровольцями воювати. Це справді було.
Віталій говорив ще й ще. Його голос трохи тремтів. Він так розхвилювався, що навіть ніздрі його якось напружено роздувались і жовна заходили на вилицях. Хлопці слухали мовчки.
– Було таке гарне слово – „романтика”. Чудове слово. А те, що за ним, – ще краще. А зараз я не можу чути цього слова. Заговорили, задекламували, заспівали, записали. Слово зіпсоване, а найгірше, що ним почали спекулювати, його почали вживати, спиратись на нього люди, котрі, у принципі, неспроможні зрозуміти його суть, відчути, що ж воно насправді значить. І слово це перетворилось на ще один атрибут міщанства.
Так само пісні. Всі люблять співати про героїв, про тайгу, про альпіністів і все таке. Так змарнували гарні пісні Висоцького про альпіністів. Я дуже любив їх. А одного разу йду площею Перемоги і чую: „Возвращаемся мы, просто некуда деться…” І лунає вона з автомобіля, який продає лотерейні білети. Реклама. І оголошення після пісні: „Купуйте лотерейні білети” – як пародія. І для мене вмерла ця пісня. Того, що раніше, більше не почував до неї. А шкода.
Особливо мене бісить, коли отак назюзяється якийсь шмаркач – за гітару і страждає: „Просто некуда деться!”, „Ведь это наши горы!” А сам далі свого району в місті й носа не покаже. І гори ці йому й триста років не потрібні! А туди ж!
Чи в компанії вже жонатих, респектабельних громадян починають: „Мій друг поїхав в Магадан – знімайте капелюха...” Я того не можу слухати. Бо з них ніхто не годен насправді десь поїхати за мрією, за пригодами, за життям.
Всім це подобається, та не всі спроможні. І я вважаю, коли ти сам спізнав щось у житті і знаєш, хоч якось випробував себе, тоді лиш маєш право таке співати і так говорити. А інакше – це блудослів`я, та й годі. Намагання виправдати словами свою неспроможність діяти...
Хлопці слухали мовчки. Роберто сидів спиною до Віталія, обіпершись об його коліна, і мовчав. Юрко пожував трохи і, примруживши очі, запитав:
– Віталію, а ти сам такі пісні співаєш?
Віталій усміхнувся, і суворий вираз зійшов з його обличчя.
– Співаю, Юрку! Але ж знову таки – я вже давно намагаюсь максимально діяти, відчувати життя не лише через книги та кіно, а й реально, через свою особистість. Як на мої роки – це вже чимало. Мало не впродовж Союзу вимандрував. Та й за кордоном довелось. І все це переваж- но поїздки без зручностей, без умов, а з працею, з навантаженням, а інколи й з ризиком. Тому почуваю, що якесь право маю на такі пісні. Але ще й тому, що я не зупиняюсь на цьому. Я шукатиму ще, і їздитиму, і пробуватиму, і бачитиму... І, допоки живе в мені оця снага, це головне у моєму житті, складає його вісь...
– А як же ти так багато їздив? – спитав Сашко.
– Влаштовувався в експедиції, у турпоходи, з альпіністами, в армії, коли був на зборах... Головне – було б бажання. А тоді все можливо.
– Ти впевнений, що таки все, Віталію? – раптом запитав Роберто.
– Гм, правильне питання. – Віталій провів рукою по кучерях Роберто, що сидів попереду нього. – Абсолютно правильне. Поправлюсь – не все, а майже все... Майже все, так буде точніше.
– Увага! Приготуватись до зйомок, – пролунав наказ.

XI
Що це таке зі мною сьогодні? Хлопці сплять давно, а я кручусь, кручусь й ніяк не можу заснути. Виспався на пляжі, певно, тому й не спиться. Ще й так задушливо! Вже і розкрився зовсім, і води пішов напився, а не спиться. Знову метушиться в голові таке, від чого ще важче знайти собі спокій, навіяти сон. Зумисне відганяю думки, вони аж наввипередки саме про це юрмляться одна перед одною – і не втечеш від себе. Треба ж, щоб життя крутнулось отак несподівано. Ще зо два тижні тому я у відповідь на таке припущення тільки б реготався. Це я – актор? Із моєю пикою? А ось на тобі! Певне ж, і в титрах буде зазначено, що роль радянського танкіста Валерія виконує Юрій Цьох. Ото буде в інституті шуму. І наші хлопці з гімнастики, та й усі, хто мене знає, від здивування прицмокуватимуть і знизуватимуть плечима. „Це ж треба?! Цьох – актор, оцей Юрко – і в кіно! Оце так-так!”
І, звичайно, далі: „Ну, цей і крізь голчине вушко пролізе! Такий вже меткий. І все йому так легко виходить, все вдається... І характер – завжди шість на дев’ять усмішка. Щастить хлопцю!”
Аякже, щастить хлопцю на ім’я Юрко Льох, двадцять два роки, українець, студент другого курсу Львівського політехнічного інституту.
А ще що? Що я ще? Чий я?
Щастить хлопцю. Перекотиполе без роду, без племені. Власне, рід якийсь, певно, був, але де його кінці? Боратиський дитбудинок – це я пригадую, а до того дитбудинок для дошкільнят у Любомлі. А ще? То вже кінець генеалогії Юрія Льоха. Народився в Любомлі. Може, й так, а може, де в селі, а може, у Новосибірську, а може... Ніхто не знав, як я опинився у Любомльському дитбудинку, лише прізвище та ім’я. Що за прізвище, де воно взялось, отаке чудернацьке прізвище до такої дрібноокої білявої вилицюватої фізіономії і ста сімдесяти двох зросту на сімдесят ваги. Гімнаст, пропорції. Аякже. Все легко дається. Кандидат в майстри – аякже, само собою.
Шість на дев’ять усмішка. Завжди. Аякже. А кому ти інакше потрібен зі своїми переживаннями, зі своїм дурним, скривдженим (то здається собі, що скривдженим), але важким і тривожним „я”?
Затямив ще зі школи, з дитбудинку.
„Чуєте, знаєте, Ларисо Павлівно, а чому хмари бувають
сумні і веселі?” – „Що за питання, Льох, звідки це в тебе?” – „Та це я жартую, Ларисо Павлівно, просто я хотів, щоб ви на мене подивились”. – „Що з тобою, Юрку, може, ти хворий?” - „Та ні, я вже йду спати, ха-ха-ха, це в мене перед сном, просто захотілось посміятись”. – „Ну, посміявся, йди спи, рано до школи...”
Кому ти, зрештою, насправді був потрібен, Юрку? Хто тобою хоч раз зацікавився, зазирнув до тебе всередину? Ніхто, ніколи. Живий, здоровий, добре вчиться, спортсмен, веселий характер. Все чудово.
Завжди все чудово. Так і звик. Так має бути. Так мало бути, бо всі таким хотіли мене бачити. І я таким був для них. А для себе? Я майже ніколи не був собою для себе, допоки не почав дорослішати і відтоді вже ніколи не міг прогнати такі думки. Хто я? Кому я потрібен? Що я? З ким я? Десь біля п’ятнадцяти мені було того літа, коли до нас у дитбудинок в Боратині прислали на практику студентів з Луцького педінституту.
І той, Леонід Миколайович. Гм, це йому було щонайбільше так, як мені тепер. А може, й менше. Він мене одразу виокремив. Колега, казав він, гімнаст. Ми з ним і тренувались тоді разом, у нього був другий розряд, а в мене третій.
О, як я до нього потягся тоді, як мені хотілося, щоб цей хлопець побачив у мені не просто дитбудинків ця із своєї груші, а людину, мене самого. Це я нині так розумію, а тоді мені просто здавалось, що це єдина справжня людина, яку я знав. Я був готовий все для нього зробити.
Особливо, коли він приходив до нас в палату після
відбою і розповідав нам різні історії – про себе чи щось із прочитаного. Кожен хотів, щоб Леонід Миколайович сів до нього на ліжко, коли він приходив до нас увечері. А він завжди сідав до мене. І всі звикли, і заздрили мені, а йому про мене казали „ваш Льох”. Мені було страшенно приємно, що я був чийсь.
А одного разу він розповідав якусь книгу, і всі поснули, лише я не спав, і він розповідав мені одному, і рука його машинально гладила мені волосся чи руку, що лежала зовні на ковдрі. А я не ворушився, так було добре тоді. Аж страшно, так було добре.
Потім він побажав мені „на добраніч” і пішов до себе, а я не міг ще довго заснути, і думав, і відчував його руку на своєму чолі. Мабуть, ніколи цього дотику не забуду. Це було єдине, що я так довго і болісно ніс в собі всі роки.
Бо назавтра все зламалось. Ми полізли з хлопцями за черешнями в колгоспний садок, набрали повну пазуху і прийшли до дитбудинку. А вже з колгоспу жалілися директорові, і він наказав вихователям, а ті – нам, щоб ніяким чином у садок не лазили. Мені Леонід Миколайович особисто казав, і то дуже суворо. Він взагалі до мене досить прискіпливо ставився. Я вже тоді зрозумів чому – боявся, щоб не сказали, що потурає мені.
Чому я все-таки поліз у садок? Що потягло мене зумисне перед очі Леоніда Миколайовича? Чи справді хотілося запропонувати йому найкращих черешень, чи, може, я хотів перевірити його реакцію, ступінь його прив’язаності до мене, яку я так цінував, але в яку десь у глибині душі не міг до кінця повірити? Сумнівався.
Якби ще нікого не було поруч тоді, а то Володька Макуха та Самець стояли неподалік, коли він ударив по простягну тих руках з черешнями. Черешні вилетіли просто мені в обличчя, а Леонід Миколайович ударив по моїх руках ще раз.
„Ти що? – вигукнув він. – Насміхаєшся, чи що? Думаєш, тобі зійде, коли іншим не проходить? Розпустився, багато собі дозволяєш...”
Він казав щось таке і ще щось, я вже не пригадую, бо не чув нічого. Сльози заслали мені очі так несподівано й гостро, що я не встиг їх утримати, і вони потекли у мене по щоках. Я відвернувся і побіг геть. До нього більше не підходив. Не міг. Я знав, що я неправий, знав, що Леонід Миколайович теж переживає, що йому хочеться, аби я підійшов до нього. Але я не міг.
Ще місяць він був у нас. Згодом наші стосунки про людське око налагодились. Але про колишнє не було й мови. А ще згодом він поїхав. Ми пішли до школи. А коли я зустрів його на вулиці у Луцьку – вже я був у десятому класі, ми навіть гарно побалакали. Він потовстішав трохи, працював учителем десь під Луцьком. Під час цієї розмови ми обоє шкодували за тим часом, за отим втраченим настроєм. Але й це минуло, як усе.
Скільки разів я відтоді переконувався, що коли відрізано – вороття немає. Особливо через довший час. Час все приглушує, матеріалізує, оречевлює, ставить на свої такі непривабливі місця, що краще не вдаватись до його допомоги.
Скільки я пройшов усього, скільки перебачив, допоки на моїй орбіті з’явилася Зірка.
Після армії (це таки був найбільший життєвий тренінг) я був готовий проходити крізь вогонь та воду. І пройшов у політехнічний.
Чи правильно я вчинив? Чи мені слід було йти відразу після війська до вузу?
Я хотів десь бути. При чомусь. Ось чи саме на радіотехніці, ще не знаю. Навіть нині.
Зоряна! Що я знаю про неї? Як проникнути в людську психіку, як довідатись, що таке оця людина, котра стоїть перед тобою?
Я знову відчув себе у вузі дуже самотнім. Велике місто. Одна людина і п’ятсот тисяч інших. Стільки навколо – хороших, поганих, середніх, розумних, дурних, таланови- тих і безталанних. А ти – сам.
Спочатку було цікаво у вузі. А тоді знову – що робити? Наука не повністю забирає мене. А в іншому я плутаюсь. Чи, вірніше, плутаю в усьому. Катька правильно казала, що я й сам не знаю, чого хочу. Вона нагадала мені Наталю, оту мою першу... Чому мене люблять лише такі жінки, вже жінки з розумом, з досвідом життєвим? Простоту, юність, чистоту я не приваблюю. У мене враження буває, що такі дівчата чомусь бояться мене.
Що ж у мені таке? Що я взагалі собою являю? Ніщо. Не
лише у матеріальному плані чи життєвому становищі, а й
у всьому. Я знаю всього потроху. А загалом нічого. Я вмію все робити й разом з тим нічого. Я вмію задурювати людям голову, і рано чи пізно обман викривається. Й людина бачить, що я таке насправді. І відходить, бо немає в мене ніякої екзотики, ніякої незвичайності. А просто є передчасно втомлена людина. А втома чужа нікого не цікавить і нікому не потрібна.
Як же буде з Зоряною? Три місяці нашій дружбі, і все йде ідеально, якщо не вважати, що я у своїй щоденній масці „чуєте-знаєте”, „веселий Юрко”. Ніби з нею у нас і міцніше, ніж бувало раніше. Але якщо і цього разу зірветься усе, то я, певно, вже довго не дамся у такі настрої.
Гарно мені з Зіркою, але боюся бути відвертим з нею й лише часточками відкриваю себе. І чим більше відкриваю – більше боюся.
Я був надто необережний. Цікаво морочити людям голову, але серце старіє. „Шукайте і віднайдете...” Де шукати і що? „Люди, я любив вас! ..” – хотілося мені кричати у шістнадцять років. А зараз? Зараз я просто не бачу, для чого я кажу і знаю, що так, як живу нині і як живе більшість, я не хочу жити.
Так хочеться вилити у щось свій страх перед прийдешнім, невідомим життям, перед тим, що воно стане не тим, яке вимріяне з дитинства, хочеться на щось зіпертись. І немає на що, на кого.
Власне, я давно зрозумів, що сильна людина не повинна шукати підтримки. Вона – опертя для інших. Якщо ти мужчина у кращому розумінні цього слова. Ніколи в житті я не дозволяв собі скиглити перед іншими, а скільки людей напротязі мого не такого вже й довгого життя сповідались переді мною, вдавались до моєї поради, до мого співчуття. Згодом я усвідомив, що їм потрібне саме співчуття, а не я, жалість, порада, а не людина, до якої вони звертаються. Нічого принципово не змінювалось від цього усвідомлення, лише мені не ставало легше.
Головне тепер – протягом року уточнити, чи правильний курс я взяв, чи радіотехніка й далі мене так цікавитиме, чи це в мене рецидив дитбудинківського радіогуртка. Це було б дуже зле. Але краще з’ясувати раніше. Вже ж цілком дорослий. Аж страшно інколи – таку частину життя прожив. І що я бачив?
Ось сьогоднішня розмова про Іспанію. Я не знаю, чи поїхав би й сам той Роберто, хоч з його дядьком, що ото воював в Іспанії, як виявилося, я знайомився. Зараз я знаю цілком напевне, що поїхав би перший. Бо розумію, що таке бути одному, розумію, що таке – рівність для всіх, що таке – бажання, щоб усі жили однаково добре, глибоко розумію, як тим людям могла бути потрібна воля! Я поїхав би! А ось для Роберто, який звик до кращих умов, з татом і мамою під боком, мабуть, остаточно було б важко це вирішити. Важче, ніж мені. І набагато. Хоч і він все ж, напевне, поїхав би. Бо є в ньому, при всіх негативних рисах, якась глибинна симпатичність, щось одразу у ньому приваблює. Й мене, зрештою, теж. Хоч я не дуже люблю наближатись до іншого, допоки не переконаюсь, що він сам цього хоче теж.
А як би все виглядало, коли б ми отак, як є, опинились в
Іспанії, і завтра не зйомки, а бій і людей вбивають? Всіх би, ймовірно, відразу ж як на долоні видно було б. Віталій таки розумний хлопець – здорово він це питання поставив сьогодні: хто б поїхав?
Але ж перед нами інше життя, інші проблеми. Які, до речі, теж треба вирішувати. То, певне, не однією ж Іспанією все вимірюється. Щоденне життя, щоденні вчинки, кожен рух людини – це теж її Іспанія, просто маленький, непомітний вибір, перевірка – хто ти, як ти чиниш, яка тобі ціна?
Я сам повинен про це не забувати ніколи! А Зоряна постаршала навіть за цих кілька місяців, хоч три роки різниці між нами все ж відчутні. Дечого вона просто ще не в силі збагнути, не вміє відчути. На все потрібен час. Як мені хочеться, щоб вона не розчарувалась в мені, не знайшла неблизькою собі мою справжню суть, мене без жодного прикриття, моє оголене єство. Хочеться, щоб любили тебе не тільки, коли бачать, який ти гарний та вдатний, а щоб знали усі твої недоліки, вади і все ж любили тебе не менше.
Чи я розумію її? Намагаюсь. З усіх сил. Хоч як важко зрозуміти жінку, я затямив добре і вже давно. А Зірка видається такою чистою і безпосередньою... Я її отак і прийняв одразу з першого вечора. Таке собі миле і щире дівча! Хоч з характером. Але таке миле! Поки що все йде добре. А може, я непомітно для себе вже справді в неї закохуюсь?

XII
Розумієш, Віталію, важко навіть пояснити і висловити, але часом мені стає страшно. Мене охоплює відчуття цілко
витої непевності. Непевності щодо всього навколо. Я боюсь опинитися не там, де хочу, мене ніби хвиля кудись виносить, а я нічого не можу вдіяти.
А найгірше, що подеколи знаю, що не так чиню, що десь тут варто було б зупинитись. Але не зупиняюсь, а все якось котиться і котиться. І ніби й нічого. А потім, коли лежу вдома на канапі й дивлюсь у стелю, ну, словом, замислююсь над собою, стає моторошно, бо бачу, що живу неправильно. Як бути? Як треба жити?
Знаєш, ні з ким ще так відверто не розмовляв, як з тобою. Навіть дивно. Ти – значно старший, випадкове знайомство. Вже маєш певне місце у суспільстві, багато досяг, у тебе цікава робота, яку ти любиш. Окрім того, ти і спортсмен, і мови знаєш, все у тебе добре. Мені з тобою цікаво. Та й багатьом. Ти завжди у центрі.
Але до мене ти десь уважніший, ніж до інших, і всі ці розмови... ну, я не знаю, нас якось зблизили. Хочу тобі все розповісти. Я опинився в жахливій ситуації. Щось має статися. І я не знаю, як бути.
Ти кілька разів наголошував, що головне – навчитись думати. Мені ці слова запам’ятались, я над ними міркував вже не раз. Зараз я вперто думаю.
Й не можу дати собі ради. Але слухай.
Я тобі казав, що, коли перейшов до десятого класу, батьки раптом вирішили послати мене у Київ, щоб я жив у дядька Миколи, там закінчував десятирічку і, звісно, далі вступав до університету.
Що вийшло з моїх вступів, ти знаєш. Але те, що я казав тобі досі, лише зовнішній бік мого життя, лише поверхня. А по суті, все зовсім не так.
Я дуже люблю свого дядька Миколу. Це молодший брат моєї матері, він старший від мене на вісімнадцять років, ми з ним ще з малих літ дуже товаришували, якщо можна так, звичайно, сказати. Коли він приїжджав до нас, для мене це завжди було велике свято. Бо скрізь ми з ним ходили разом, і розмовляв він зі мною як з дорослим, і я змалку казав йому просто „ти” і „Микола”, а не дядько Микола, так і повелося. Батьки, ясна річ, відсилаючи мене у Київ, мали на меті моє навчання та вступ до вузу, але й не лише це.
Микола взагалі чоловік своєрідний. Прекрасний фахівець, майстер спорту з плавання, кандидат наук, заввідділом у своєму інституті. Але, крім усього, чесний до дурної прямолінійності. Сказати б – добрий, але чесний. Ось ти усміхаєшся, а скільки через свою прямоту накоїв він собі лиха і на роботі, і з дружиною...
В останні роки дуже важко жилося Миколі з Лідою, постійні сварки, суперечки, одне слово, чимдалі приїжджав він до нас сумніший, знервованіший і завжди зі мною в ліс по гриби чи ще кудись, а розмов, особливо зі старши ми, про свої справи уникав зовсім.
Родина у нас величезна. Дядько Андрій Школа – голова
колгоспу, це отой, що в Іспанії був, у нього троє дітей, старші за мене, моя мати – це його сестра, і мій батько Франціско Кінтана, в селі його кличуть Павлом Петровичем, бо по-іспанськи скорочено від Франціско називали його Пако. Так на нього і дядько Андрій завжди казав, і мама, ну, а в селі переінакшили з Пако на Павла. То я у них наймолодший, а мій старший брат Андрій вже оженився, і дитина в нього, другий – Петро – в МДУ вчиться, сестра Марія – в медичному, ну ось і я, останній. Бачиш, скільки людей.
Правду кажучи, навчання в мене удома якось не йшло. Оті всі математики, ну не любив я їх ніколи і не полюблю, а надто фізику. То для мене була біда. Ось історія, література – цікаво. Читав я дуже багато у школі, а вчився не добре, не погано, але з отих фізик, звісно, трійки були.
Якось улітку приїздить Микола змарнілий, аж чорний. Під очима западини, погляд якийсь лихоманковий, нервовий. Тільки приїхав і вже за півгодини до мене: „Ходімо по гриби, Роберто!” Ну, а я з ним залюбки, хоч куди. А я вже його знаю, мовчить, то і я мовчу. Захоче говорити – побалакаємо, а ні, то й так добре. Проходили ми півдня, Микола – ні пари з вуст. Вертаємось. Вже підійшли до дому, а він раптом: „Спасибі тобі, Роберто!”
Знаєш, Віталію, в мене від того „спасибі” аж сльози на очі навернулись. „Ти що, – кажу, – за що спасибі? Не кажи мені таких слів”. А сам розумію – за мовчання він дякує. А Микола лише глянув, обійняв мене за плечі і не промовив нічого. Так мені важко на серці тоді стало, так його шкода, що слів нема. Посидів я декілька хвилин, а тоді думаю – ні, треба щось робити! І мерщій у правління колгоспу до дядька Андрія. Він у нас голова на все. Бачу, якраз його „Волга” виїжджає з двору правління. Я їй просто на дорозі став, бо знаю, може не зупинитись, то чоловік суворий – дядько Андрій. Виходить він з машини. Підходить до мене: „Що трапилось, синку?”
Розумієш, Віталію, мені здається, що таких родин, як у нас, немає більше в світі. Я, звичайно, перебільшую, але ми всі разом, де б не були. І дядько Андрій до нас завжди каже „сину” чи там „дочко”, як до своїх, і мій батько до його дітей так, і дбають всі гуртом про кожного. Ні, це неможливо переповісти у кількох словах. Ось приїдеш до нас і сам побачиш! Якщо захочеш, звісно, приїхати.
Я й думав, що захочеш, але це так, про всяк випадок... Ну, добре. Отже, дядько Андрій відразу зрозумів, що справа поважна, якщо я так його переймаю посеред дороги. А я кажу йому, і сльози в мене на очах стоять: „Дядю Андрію, щось з Миколою негаразд, дуже, дуже негаразд, йому дуже зле, я не знаю, в чім справа, але недобре щось там, і дуже недобре”.
Бачу, брови зійшлися у нього, вуста стислися, жовна заходили. Зітхнув. „Дякую, синку, щось вигадаємо. Будемо рятувати нашого Миколу. Видно, вже час”. А я не можу втриматись: „А може б ви зараз, дядю Андрію, ви ж його ще не бачили сьогодні, а він аж чорний приїхав!” – „Не палися, Роберто, спершу варто подумати. Я незабаром повернусь додому. Намагатимусь раніше. А роботи за мене ніхто не зробить. Спасибі тобі! Тільки не кажи нікому, що був у мене задля цього”.
Далися вони мені того дня з цим „спасибі”! Я знав, що дядько Андрій зараз не поїде, знав, а все ж попрохав. Зате він приїде, можливо, трохи раніше додому, бо то такий, що аж до ночі на полях, все життя в роботі.
Одне слово, сіли вони увечері з Миколою і моїм батьком на розмову. Не знаю, чи й лягали взагалі.
Але наступного дня ніби проясніло щось у Миколи на обличчі. А потім запало на родинній раді рішення – послати мене до Миколи у Київ.
Я страшенно зрадів. Раптом для мене починалось нове життя, та ще й у Києві, та ще й біля Миколи, як дорослий з дорослим...
Дядько Андрій, щоправда, мені сказав: „Дивись, Роберто, не потягнеш самостійного життя, приїдеш назад. І будь уважний до Миколи. З Лідою він, очевидно, буде розлучатись, вона вже там майже не живе, але будь особливо чуйний до нього, бо він все ще її дуже любить! І вчись, одне слово – цей рік для тебе випробування. Потягнеш – будеш жити у Києві, не потягнеш – повернешся до свого корита!”
Я був твердо переконаний, що потягну. І потягнув. Найважчий для мене був час кілька день перед тим, як Микола подав на розлучення. Відгуляли ми Новий рік, весело було, а для мене – особливо. Одне слово, мені все було дуже цікаво, бо ж усі були дорослі Миколині друзі, і з його роботи – чоловік із двадцять компанія. У Миколи квартира велика – три кімнати, то ми такий кавардак там учинили, що в житті такого веселого Нового року я не міг собі уявити. Не варто було Миколі влаштовувати це святкування! Але такий він вже чоловік. Лихо – то лихо, а хай буде усе, як має бути. Можливо, ще мав якісь сподіван ня? А може, просто чинив знову, як часто бувало, собі на гірше, аби лиш прямо. Була й Ліда. Вона все ще жила тут, у нас, це я так кажу, бо вже близько двох років вона тут не живе. Я навмисне не пішов у компанію з нашого класу, бо знав, що маю бути десь поблизу Миколи у таку хвилину. Люди вип’ють, те, се, усіляке може трапитись.
Дуже мені сподобалась там одна дівчина, мені не важило, що вона була старша, витанцьовували ми з нею дуже хвацько, і я їй сподобався, вона всім представляла мене як свого „кавалера”, ще й пишалась – ось який в мене „іспанський гранд” на Новий рік, „паж”, „кабальєро” і так далі.
Я ще розповім про неї пізніше.
Першого числа я відсипався і не знаю, що там було вдень. Під вечір я побіг до своїх приятелів зі школи, а повернувся – знову компанія зібралась, вже менша. Теж було досить весело, тільки Микола щось мені не подобався. То все було ніби гаразд, а це знов, бачу, сіпається. Мо’, не всім було помітно, але ж я то його добре знаю. Одне слово, скінчилася ця вечірка, поприбирали ми усе, Микола поскарживсь, що сильно голова болить, й пішов спати. Ліди не було. Я, як правило, ні про що не допитувався, нема – то й нема. Ліг і собі спати у своїй кімнаті. Ще
пам’ятаю, хотів було музику з радіо послухати, як ото часом буває на ніч, та чомусь перехотів. Тихо так у квартирі, та щось мені не спиться, і раптом чую якийсь дивний звук з Миколиної кімнати. В мене аж волосся піднялось, ще прислухався, а тоді скочив з ліжка і до Миколи у кімнату. Бачу, лежить на ліжку одягнений, в черевиках, як був, корчиться та стогне тихенько. Ой же ж і лячно мені стало! Аж дотепер моторошно, як пригадаю. Не знаю, що робити, що трапилось. Я до нього: „Миколо,, ти що? Що з тобою?” А він не озивається. Нахиляюсь до нього і бачу – закусив губами подушку, а з очей сльози ллють, обличчя незворушне, мов кам’яне, а сльози ллються та ллються. Знаєш, то вже для мене було занадто. Я й сам у сльозах, так мені його страшенно шкода! Але чим зарадити? Не спав біля нього отак майже цілу ніч. Він ні слова, ні півслова не зронив тоді. Я роздягнув його, вклав у ліжко, він піддавався, як дитина, а потім і сам влігся біля нього, а він холодний як лід. Я вже й обіймав його, намагаючись зігріти, і поцілував, і гладив волосся, і щось там говорив йому, що міг, а він ні слова, тільки стогне й корчиться, ніби у живіт його вдарили. І живіт йому цей я розтирав, а там м’язи якось аж закоцюбли. Отаке-от з чоловіком робилось, Віталію. А Микола ж у нас в родині такий вдатний, казали, що в сорочці народився. Завжди вчився на всі п’ять, усі роки ленінський стипендіат, два роки в Ленінграді якісь там спецкурси вивчав, і там найкращий, спортсмен, аспірантура, дисертацію захистив, квартира он яка, старший науковий співробітник Інституту механіки Академії наук. Одруживсь, між іншим, з великого кохання. Й така у них з Лідою була пара, що кращої не придумаєш. І з себе він який гарний, високий, стрункий, впевнений! І це щоб з Миколою отаке трапилось! Ніколи б не повірив, Віталію! Врешті він таки якось заснув під ранок, і я з ним поруч. Коли я прокинувсь, Ми- коли вже не було. Пішов на роботу.
Я з дому вже нікуди, чекаю на нього. Але, як завжди, ні слова розпитувань чи якихось згадок про вчорашнє, коли він повернувся з роботи. Пішли ще погуляли з ним. Увечері знову прийшли люди до нього, сиділи, розмовляли, чай пили, телевізор дивились. Отаке ніщо вийшло, а не вечірка. Мені здалось, що Микола навмисне закликав когось, щоб відволікатись від своїх думок. А коли лягали спати, світло загасили, почалося те ж саме. Я вже й не лягав до себе. Й отак цілий тиждень, Віталію, виходила, з нього та біда.
Подивився я на це і подумав, краще не закохуватись ні в кого, ніж отак переживати потім! Ну, але про це ще далі буде.
В наступні дні він почав щось вже говорити, вірніше, в наступні ночі. Не дуже то було зв’язне і не все мало сенс. Але зміст був такий, що ось зараз – це вже кінець, що це з нього виходить усе те, що накопилось за довгий час, що він так довго стримував. Бо нині він переконався на цей Новий рік, що це таки вже кінець, вона не кохає його і, мабуть, вже й він її не кохає, а це тільки біль втрати, біль розриву, бо було вжите, врощене, а тепер розривається знову надвоє.
А потім одного вечора Микола сказав мені: „Сьогодні я, здається, вже спатиму, спасибі, Роберто!”
Я ще посидів біля нього, доки він не заснув, перед цим ковтнувши якусь таблетку для сну, але вночі я прокинувся і пішов дивитися, чи таки він спить. Микола спав, справді спав, я пішов до себе у кімнату і врешті теж виспався насправді. Отакі в мене були тоді зимові канікули.
Історія з розлученням тяглась досить довго, десь аж навесні, наприкінці квітня, вони розлучилися, і Микола знову впав у меланхолію, але вже не таку гостру. А тоді з початку червня поїхав у Норильськ із студентським будівельним загоном й повернувся аж наприкінці вересня.
Це я розповідаю тобі, Віталію, бо увесь мій внутрішній стан зараз досить-таки пов’язаний з усім, що я пережив.
З Миколою відтоді в мене встановились такі дружні взаємини, що краще й не буває, і розуміння з півслова, і довіра, і навіть радивсь зі мною у своїх особистих справах, і про роботу розповідав, і навіть дещо про Ліду.
Отак минуло два місяці. Березень того року був сніговий, ми ще й на лижах майже до кінця місяця ходили, отож десь наприкінці березня і трапилась зі мною пригода.
Я було почав ходити на секцію боксу на тренування. Не скажу, щоб з мене дуже був добрий боксер, але я думав, що не завадить дещо вміти і на цьому терені. Біжу я одного разу з тренування зі стадіону „Динамо”, знаєш, там біля ресторану „Дніпро” є такий прохід у двір, а звідти через будинок можна вийти на сходинки, які ведуть до Жовтневого палацу, а там до станції метро. Я завжди бігав цим шляхом, бо так швидше: людей, звичайно, тут менше. Немає штовханини, як на Хрещатику.
Ну ось, біжу тими сходами нагору, а це було у березні, ще снігу повно, послизнувся і як загримів... Лежу. Весь у снігу. Сумка в мене розстібнулась, і все, що в ній було, вивернулось і віялом розсипалося навколо мене. Рукавиці боксерські, ручка, зошити, форма, якась збірка віршів, кеди та посвідчення динамівське. Я лежу, і вставати не хочеться. Так собі лежу і думаю: „От халепа!” Коли чую: „Ой, що з вами, Роберто?”
Тьху! Я одразу ж підхопивсь на ноги. „Та нічого, – кажу, – як бачите, ліг ось відпочити”. Вона сміється з полегкістю: „А я бачу – лежить. Ну, думаю, розбився, напевне, хлопець”. – „Це в мене такий меланхолійний настрій. Тож і вставати не хотілось, коли вже приліг”.
А вона тоді видалась дуже гарненька. Білява, у виворітці бежевій і в шапочці такій, кубанського типу, а брови темні, й очі тернаві. Я збираю свої лахи у сумку, а вона мені допомагає. Я зирнув на неї трохи скоса. Знаю, що дівчата так люблять. Мені навіть в школі казали, що у мене такий погляд, що важко витримати. А вона й собі на мене. І нічого. Я усміхнувся. А вона саме підняла моє динамівське посвідчення з фотографією. Підняла з землі, обтрусила і хотіла розгорнути. А я її погляд спіймав і кажу: „Що, цікаво?” Вона почервоніла й у відповідь: „Та ні, що ви, це я так...” А я їй: „Що так? Давайте ще раз познайомимось, коли так. Мене звати Роберто Кінтана. А вас?”
Це я так жартував, бо ми познайомились уже тоді в Миколи. Це з нею ми витанцьовували на Новий рік. Звали її, Віталію, Ляля Савченко.
Твоє здивування я, звісно, передбачив. Але до цього якраз і ведеться моя сповідь. Так, так, ота дівчина і була саме ця Ляля Савченко, з якою ти так гарно танцював у таборі Львівського політехнічного.
Все решта про неї правда. Вона таки працює в тому ж інституті, що й мій Микола, і все таке. Тільки, звичайно, ніяка вона мені не двоюрідна сестра, та й взагалі не родичка.
Ну ось, провів я її тоді додому. Розмовляли жваво, весело. Вона все наді мною підсміювалась, жартувала. Я й собі у жарти, але якось це мене заводило, хотілося довести їй, що я не такий вже й хлопчик, ну, якось змусити її дивитись на мене серйозніше.
Доїхали ми з нею аж до „Більшовика”, потім пішли по Гарматній, прощаємось. І я далі, вже біля її будинку, раптом питаю: „А що ви робите в неділю?” Знаєш, спочатку і думки такої не було, щоб зустрітись з нею ще, якось ніби само вирвалось. Ляля подивилась на мене уважно і каже: „Не знаю напевне... А що?” А я вже далі: „Може, зустрінемось? Підемо кудись, погуляємо... якщо, звісно, маєте таке бажання...”
Ми чудово провели неділю. Поїхали на сільськогосподар
ську виставку, у кіно сходили, пообідали разом, одне слово, чудовий був день. Тільки одне його захмарювало. А ще ж тільки починалось. Бо вже, коли ми домовились про зустріч, ще тоді, у перший день, Ляля раптом подивилась на мене трохи скоса й каже: „Тільки, Роберто, одна умова, – нічого не казати Миколі! Ми давно знайомі, працюємо разом... ну, одне слово, мені б не хотілося, щоб він знав про нашу зустріч...”
Мені це стало відразу неприємно, але що робити, розумієш, відступати ніяк було, та перед нею не хотілось показувати себе чи то надто залежним від Миколи, чи ще малим. Що там казати? Певна річ, я одразу ж випалив: „Будь ласка! Як хочеш!”
І це було перше, що я приховав від Миколи. А потім пішло далі й далі.
Час від часу ми зустрічались з Лялею, гуляли разом. Захо
див я й до неї додому. Вона жила одна. Теж розлучилась кілька років тому. Ти подивись, куди не глянь – усе якісь невдалі шлюби, розлучення...Ось і ти! Так взагалі почнеш думати, що не варто одружуватись. Надивишся усього!
Кажеш, що надто рано одружувались. Може, не знаю. А тобі скільки було? Двадцять один. Ой. то це як мені за два роки всього! Ні. я зараз про одруження і не думатиму ні за яких умов! Кажеш, не загадувати? Воно, справді, загадувати, мабуть, не варто, тільки нині мені так здається...
Все було б зовсім добре, якби не оце приховування від Миколи. Я себе так зле почував тоді в неділю, коли прийшов уперше після гуляння з Лялею, і сказав йому, що був у своїх одноклас- ників. І так кожного разу мусив вигадувати, бо Ляля уперлась,
щоб Микола нічого не знав, хоч трісни! А мені вже шкода було з нею розлучатись, відразу ж у повітрі щось вже зависло, ну, одне слово, не спромігся я вимовити: „Ні! Обманювати Миколу я не буду!” Один раз збрешеш, а тоді вже йдеш далі. Я відтоді не раз на такі слова натикався у книгах. Уяви собі мій стан – читаєш і бачиш – ось ти!
Але вже не було ради, Віталію! На мене вже не було ради! Я закохався, хоч зараз розумію (чомусь завжди розумієш тільки потім), що то ще було далеко не кохання, а суміш найрізноманітніших почуттів, яка п’янила мене та вабила до неї.
Оскільки намагаюсь говорити нині максимально чесно, то мушу зізнатись, що у моєму захопленні Лялею велику роль відігравало те, що вона була старша і, як тобі сказати, така ось дамочка. Ти бачив Лялю, уяви мене поруч з нею ще школярем. Власне кажучи, це було й не так давно. Але мені тоді тільки мало стукнути сімнадцять. Десятий клас, закінчення школи. Й так вже відчував власне дорослішання, а коли почав зустрічатись з Лялею, то вже й справді побачив себе мужчиною.
Вона часом починала кепкувати з себе: „Ти подивись лишень, яка я дурна! Ще щось подумають, не дай боже, а мені цікаво з тобою, і все! І нащо з тобою стільки часу гаю?” Й отаке городить. Я, звичайно, ображався, куди там! Ну, і вів теж, що, мовляв, вибач, я не навмисне віднімаю в тебе час, ти ж ніби сама погоджувалась зі мною зустрічатись!
Вона у відповідь завжди починала сміятися: „Ах ти ж мій іспанський гранд! Ну не ображайся! Я жартую, я просто жартую! Не хотіла б, то, певне, не зустрічалась!”
Скажу правду, думки в мене відразу стрибали щодо неї різні. І настрої теж. Думаю, що й ти переживав той період, коли загострюються у хлопчачій компанії розмови про дівчат, підходить вік, коли це стає чи не головним інтересом. Хтось вже вихваляється чи то пак ділиться досвідом, часто напівнатяками, а інші, спраглі до деталей, не хочуть виказувати, що зацікавлені, а між тим задають байдужим тоном навідні питання. Нам залишилось до кінця школи зо два місяці, ми вже були дорослі. Приятелів я у цій школі великих не надбав, бо ж вчився там всього один рік і розповідав тобі, що майже весь вільний час проводив з Миколою. Але то попервах. У школі ж на ті розмови я багатозначно віджартовувався, зазвичай, докидаючи, ніби від себе, почуте про жінок чи то від Миколи, чи то від когось. А коли почалися мої зустрічі з Лялею, то я зовсім на поважнів. Хтось зі школи мене таки колись здибав з нею у місті, хоч, як правило, ми вибиралися десь подалі від тих місць, де б могли натрапити на Миколу чи когось із знайомих. Пішли у школі на мою адресу жарти, але якраз такі, які мені були до вподоби. Уявляєш, ніби кпини, а насправді це мені лише додавало авторитету.
Ой Віталію, тепер це здається мені таким безглуздям, наївним, зовсім підлітковим. Я таки дуже постаршав за цей час. Інколи мені від цього й сумно.
А далі трапилося те, що й повинно було трапитись. Що б
там я не думав про Лялю і що б не уявляв подумки, але
доторкнутися до неї ближче, ніж узяти під руку, не наважувався. Було чимало таких ситуацій, що ніби вона й сама мене закликала. Ось, наприклад, коли танцювати мене вчила у себе вдома. Але минала мить, ніяковість в нас обох наростала, і вже того було не повернути. А потім удома я не міг заснути, то лаючи себе за несміливість, то страхаючись, що необережним рухом чи дотиком все зіпсую. Дуже мені було з нею цікаво. А потім думки летіли, що я ж хлопчак, а може, вона мала на думці зовсім інше, це тільки моя хвороблива уява бачить все таким, а насправді все зовсім інакше.
Отак чи не кожного разу: як повернуся від неї, то півночі не сплю. Нарешті підійшли Травневі свята. Микола зібрав свою компанію, а я послався на те, що скоро кінець школи і мені потрібно з нашим класом хоч на одному святі побути разом, бо я завжди відколююсь. І поїхав до Лялі. Ходили ми в кіно, пообідали у ресторані, а тоді поїхали знову до неї, дивились телевізор, слухали музику, танцюва ли, пили шампанське. І розмовляли.
Розумієш, Ляля дуже освічена, дуже багато такого, що я раніше й не чув. Зокрема, вона ще й психологією цікавиться і так далі.
Отак ми базікали аж до пів на четверту ночі. Я домовився наперед з Миколою, що ночуватиму у свого товариша, де мала бути вечірка, а там попередив. А крім усього, у товариша ще й телефону не було. Повна конспірація.
Ляля постелила мені на розкладному кріслі на кухні, бо в
неї однокімнатна квартира, а собі – у кімнаті. Побажали ми одне одному на добраніч, та й пішли спати. Ну, яке там спання, Віталію, сам розумієш! Роздягнувся я на тій розкладачці на кухні, одяг поскладав акуратно, влігся, а в самого ані думки про сон. Аж колотить мене всього, і серце б’ється, немовби навіжене. З півгодини я отак потремтів, а тоді сів на своєму ложі, мить ще посидів та й пішов як був, не одягаючись, до її кімнати. Нічого в мене на думці конкретного тоді не було, слово честі. Зайшов до її кімнати, а вона напівлежить у ліжку в халатику. Світло вимкнене. „Ти чого не спиш?” – питає Ляля. „Щось перехо тілось спати, – кажу я. – Й мені там нудно самому”. – „Ну як тебе розважити?” – каже вона. „Не знаю, – веду далі, – а сам вдаю, ніби я таки добряче підпив. Сів біля неї на ліжко. Відкинувся спиною до стіни і мовчу, дивлюсь на неї. А тоді нахиливсь й обняв її однією рукою, а вона мене одразу в обійми всього, і ми стали цілуватись.
Ну, а далі сам розумієш – пішло вже все на повну котушку.
Отак воно все у мене почалось, отак було.
Я був по-справжньому щасливий тієї ночі. Я її кохав, думав, що одружусь з нею. Мені навіть ця різниця у роках тоді не здавалась чимось важливим, вартим уваги. Потім я лежав поруч з нею, а вона мене обвила руками, притисла до себе й так ніжно промовила: „Мій маленький! Мій любий! Мій іспанець!” Я думав, що сконаю від щастя, яке мене тоді охопило. У грудях тремтів якийсь клубок. Я мало не плакав від почуттів, що переповнювали мене тоді, від нестримної розкоші.
Відтоді в мені щось змінилось. Я сам не знав, і сторонні не знали, але вони помічали та й я теж. Я почув себе мужчиною.
Ми продовжували зустрічатись з Лялею. Час минав. І згодом щось почало мінятись у наших стосунках. Розумієш, я не раз бачив її у Миколи, в компанії чоловіків, ну, навіть старших за тебе, таких, як Микола. Вона була з ними нарівні. Це було її коло. А моє було – школа. Ну, потім завод, хлопці, дівчата. Все інакше, ніби з іншого світу.
Коли вона приходила до Миколи, то ми робили вигляд, що знайомі тільки тут. Але мене спершу кидало в жар, тільки-но я її бачив, потім спалахували ревнощі до всієї компанії з Миколою включно. Потім вся оця плутанина брехні перед Миколою доводила мене просто до нестями. Микола, однак, був у дуже пригніченому стані і, здається, не помічав у мені ніяких змін. На щастя, він невдовзі поїхав у Норильськ. і приїхала мама, щоб допомагати мені готуватися до вступу, годувати мене і таке усе.
Уявляєш, що то було за готування! Чи я міг про щось думати в той час? А ще ж не дуже й хотів вступати, бо не почував у собі ні направленості, ні певного бажання чимось займатись. Хотілося мені жити, і все. Мати менше обов’язків, заробляти якісь гроші та стати справді дорослим. Отак враз. Ну, ясна річ, екзамени я склав погано й за конкурсом не пройшов. Довелося з мамою повертатися в наші Боголюби, і з мене усі там відповідно знімали стружку по черзі за цей вступ. Але Микола писав, що дуже мною задоволений, та й атестат у мене був досить добрий, одна трійка з фізики, а то все чотири-п’ять, п’ятірок навіть більше. Сидів я вдома, аж доки не повернувсь Микола з тої Півночі і не забрав мене знову до себе.
Микола приїхав зібраний, посвіжілий, навіть помолодшав, Минулося йому. І кинувся в роботу, бо дуже все запустив у своєму інституті. Висиджував днями й ночами там. Стосунки у нас, як завжди, були чудові, але тінь неправди, що лягла між нами, не давала мені змоги говорити з ним відверто. а він, як завжди, тільки помітив, що я щось приховую, не став питати ні про що, чекав, що я сам розповім. А я не міг! Микола образився і внутрішньо трохи одійшов від мене. Знав, що я зустрічаюсь з якоюсь дівчиною, я навіть приходив з котроюсь із знайомих, щоб замилити йому очі. Але він почував оцю недомовленість. Так ми й живемо далі, чудово ставлячись один до одного, але з відтінком похолодання.
Ляля, як я вже зазначав, час від часу з'являлась у Миколи. Її поведінка була тут особливо фальшивою. Мені здавалося, що всі це помічають, але насправді ніхто не звертав особливої уваги на її театральні жести та псевдо веселий тон. І я теж згодом перестав цим надто перейматися, трохи навіть пишався, що ніхто не знає, а це – моя жінка!
Коли я повернувся до Києва, наша зустріч просто виповнила мене щастям. Бо тих два місяці, що мене не було у Києві, я лишень про неї думав. Уяви собі, раптом така перерва! Я подумки переживав усе, що було раніше, вона снилася мені... Я ревнував її, шаленів від самої думки, що раптом їй сподобається хтось інший, раптом вона за цей час забуде мене. Але вона зустріла мене гарно, і попервах все було знову чудово.
А далі пішло гірше й гірше. Все зменшувалося, накладало одне на одне. Я то шаленів, то тверезішав. Чимдалі бачив незворотний хід подій все більше й більше. Мене потроху почали дратувати її патетичні захоплення Іспанією, навіть її культивування творчості Гарсія Лорки, що мене, навпаки, дуже приваблювало на початку, бо я й сам дуже полюбляю цього поета. А найгірше, що було, – то її постійні вимоги запевнянь у моєму коханні. Чим більше вона добивалася цього, тим більше я відмовчувався. Вона почала ревнувати мене до моїх знайомих дівчат, до колишніх однокласниць, раз у раз влаштовувала мені сцени з докорами.
З острахом я раптом відчув, що стаю якимось іншим. Злішим, може, жорстокішим, якимось бездушним. Можливо, побожнішим, не знаю, одне слово – недобрим. Лякався цього у собі, але чим більше вона захоплювалась мною, тим холоднішим я ставав усередині. Мені дедалі більше важило, що відчуваю лише я, що переживаю лише я. А до її почуттів, сповнений власної сили, можна сказати, навіть влади, як це не по-дурному звучить, байдужів.
Й чимдалі більше переслідувала мене думка, що все це справді якось не так, що слід цей зв’язок рвати, що ми надто вгрузли у брехню та нещирість і що зовнішня фальшивість впливає й на суть наших взаємин.
Ляля ставала дедалі шаленіша у пристрастях. А мене кидало з однієї крайності в іншу. Я вже усвідомив, що це у мене зовсім не те, що називають коханням, що це просто вибух пристрастей і що я не спроможний дати їй справжнє почуття й через те обкрадаю і її, і себе. Певна річ, це я зараз так логічно все формулюю, а тоді ці думки вирували у мені хаотично, безпорадно.
Розмовляли ми чимало й про себе, про наші взаємини, декілька разів було, що вирішували розлучитись. Мені здавалось, вона сама розуміє, що не все у нас гаразд. Але обставини складалися так, що ми знову зустрічалися: чи то вона приходила до Миколи в якійсь справі, чи я заходив до нього в інститут. І все починалось спочатку. Я до неї звик.
І десь вже крутилася думка, що врешті мене це поки що влаштовує. А далі – побачимо!
Я розповідав тобі, що й вдруге не пройшов по конкурсу в університет і цього разу вже був дуже засмучений. Не хоті
лось нікого бачити, самому собі здавався дурним, безтолко
вим і враз знову побачив увесь свій зв’язок з Лялею в якомусь дуже непривабливому вигляді. А тут нагодилася ця історія з кіно. Це знову Микола мене влаштував. Я страшенно зрадів, бо була нагода втекти з Києва і не їхати до батьків. Бо там знову усі ці розмови, моралі. Я й так все знаю, що вже тут говорити! Була нагода втекти і від Лялі. Хотілося мені цього разу все обмислити на самоті.
Про те, що Ляля може приїхати сюди, в нас не було й мови. Але бачиш, вона тут. Моя двоюрідна сестра!..
І тут Леся!
Знаєш, Віталію, мабуть, я таки недобра людина. Але я не можу не думати про Лесю від тієї хвилини, коли її вперше побачив. Мені приємно уявляти її, подумки розмовляти з нею. І просто невимовне важко бачити поряд з нею Лялю. Зараз мене дратує в Лялі усе. Кожен її погляд, кожен рух, кожне слово, яке вона вимовляє. Все мені видається наскрізь фальшивим, несправжнім. Ну чого вона приїхала? Хто її прохав, ти скажи мені?
Я вже вирішив, що почну все спочатку. Приїду в Київ і піду на підготовчі курси до університету. Вдень на роботі, увечері на курсах. А з Лялею – все. Досить. Ще на тренува ння ходитиму, а то я спорт теж майже покинув. Досить з цими жінками. Так і буде. Ось побачиш. Ми з тобою, думаю, зустрінемось у Києві, й не раз.
Але нині мені потрібно якось виплутатись з цього. Я дуже боюся, що Леся про щось дізнається, й тоді все пропало. А я зараз з нею не можу бути таким, як два тижні тому. Розумієш, знову та сама історія. Присутність Лялі виповнює мої стосунки з Лесею якоюсь фальшю, несправжністю, обманом, й мені це страшенно важко. А Леся відчула, що щось не так, і навіть запитала мене, що зі мною. Я відповів, що повернусь із Судака і про все розповім.
Віталію, мені не хочеться брехати їй. Я хочу, щоб усе тут
було побудовано на правді, а водночас боюсь цієї правди,
боюсь, що це образить її, відштовхне... І як бути, не знаю.
Я хотів би домовитися з Лесею про майбутню зустріч, про листування, ну, про якийсь можливий контакт надалі. Важко мені думати, що поїде вона до свого Львова і тільки я її й бачив.
Здається ж, і вона не байдужа до мене. Ти ж і сам казав, що я їй подобаюсь. Так все було добре! А тепер!
Я ще побоююсь, що Ляля витворить тут щось таке, що я не оберусь сорому.
Бо ж вона помічає, що Леся мені подобається, тому й намагається завжди бути біля нас. Розумієш, мені Лялю шкода, але вона мене і дратує, і заважає мені, і взагалі...
Порадь мені, як поговорити з Лесею, і загалі, як тут бути? Певна річ, відразу так важко сказати. Але подумай, Віталію, допоможи мені якось! Ти нині в мене тут єдиний якір. Завтра треба буде щось вирішити.
Ой, як добре, що ми потрапили у Судаку в цьому готелі до номера на двох. Здається, нікому б іншому про це я не спромігся отак розповісти. Я знаю, що вже десь біля другої години ночі. Ти вибач, що я не даю тобі спати своїми розмовами...
Дякую, Віталію. Я ж тому і розповідав, що повірив. Бо відчув, що ти мене бачиш, ну, як це сказати, бачиш більше, ніж інші, дивишся глибше, чи що, не лише зовні, а й усередину... Спасибі за ці слова!
На добраніч, я теж спробую заснути. Треба. Завтра зранку зйомки, а зараз вже так пізно. На добраніч!

XIII
Ляля сиділа, і видно було, що вона хвилювалась. На щоках у неї проступили темні плями. Вона раз у раз стискала губи у вузьку смужку. Не знаходила, куди подіти руки, й вони ні на мить не лишались у спокої, Ляля то поправляла зачіску, то раптом відколупувала шматок смоли, прилиплої до босоніжка, то розплавляла плаття.
– Що з тобою? – спитала Леся і зрозуміла, що й сама хвилюється. Відчуття, що насувається щось недобре, пойняло її. І вона вже напруженіше додала:
– Ну, то я тебе слухаю! Кажи, що ти хотіла сказати...
Вона вже знала, що це мусить стосуватись Роберто. Але що? Що?
Вони сиділи обидві на опустілому пляжі. Одягнені, зібравши все, щоб повертатись додому. Вечоріло. Люди один за одним залишали пляж, і довкола них вже майже не було.
Дівчата засмагали сьогодні на морі вчотирьох. Ляля знайшла львів’янок на пляжі. І провела з ними день, жалкуючи, що кіно група поїхала до Судака. Що лише за три дні вони повернуться. „Ой боже, цілих три дні чекати, я помру від суму!” – вигукувала Зірка. І все реготали та жартували, й було дуже весело. Коли вже вирішили йти додому і зібрались, Ляля раптом попрохала Лесю залишитись, посекретничати. „Вона вас дожене, дівчатка, йдіть! Ви не ображайтесь, але тут є така конхвіденційна справа”, – Ляля промовляла, підморгуючи та жартуючи, але швидко спохмурніла. Й коли дівчата пішли, сиділа, не наважуючись почати розмову.
– Ну, – сказала ще раз Леся, – що ти хотіла, кажи, а то йтиму.
– Лесю, залиш Роберто! –заговорила Ляля.
– Що-о? – спитала Леся, і буря почуттів завирувала у ній. – Та ти що?
Вона хотіла продовжувати, проте їй забракло слів, а Ляля тим часом швидко говорила:
– Лесюню, золото моє, не ображайся, я тебе прохаю, не ображайся, ти така мила, така молода та гарна, ти мені так відразу сподобалась, що я вмить захотіла бути такою, як ти. Бути собою, щоб Роберто поглядав так на мене, і все було попереду, і могло бути. Ой, не дивись так на мене і нічого не відповідай, я тебе молю, вислухай до кінця, що я казатиму, а тоді вже вирішуватимеш і судитимеш.
Я ж зовсім йому не сестра, ніяка не родичка. Це я вигадала, бо він і так страшенно розсердився, коли я приїхала, і не бажав мене взагалі бачити, а сказала, що буду вдавати з себе його сестру, і все. І він терпів. Він добрий. Я його люблю, розумієш, люблю. І все. Він мій. Вже більше року, як ми разом. Я була й залишилась його першою. І він завжди такий добрий. І нам було так чудово разом. Я знаю, що це все скінчиться, але зараз ще рано. Я йому допомагала: і коли він школу закінчував, і коли до університету вступав. Я йому й далі допоможу, коли він знову вступатиме. Хай ще хоч трохи він побуде моїм. Я не можу без нього. Я його кохаю. Я знаю, він все одно повернеться до мене у Києві. Я знаю. Хай навіть й не дивиться нині на мене. Я тебе благаю. Залиш його. Це – пляжне знайомство. Ти поїдеш до Львова. Він у Київ. Все мине. Ти собі знайдеш кращого, свого, там, у Львові. А цього не чіпай. Я все витерплю, тільки б бути з ним. Хоч ще трішки, скільки зможу його втримати. Я молю тебе, не дивись на мене так. Мені не щастить у житті. Ти ще того всього не знаєш і не уявляєш, як може бути важко з чоловіками, й узагалі мені не щастило ніколи й ніде. І Роберто – єдине моє щастя, єдиний мій світлий промінь. Прошу тебе – облиш його. Як хочеш, що хочеш роби. Але не забирай...
Леся сиділа мовчки, вже не реагуючи на Лялині слова, її огорнув невимовний спокій, цілковита байдужість до того, що говорила Ляля. Лесі все не мало ніякого значення. Образа важко повисла на ній. І закрила усе. Глибока, зла образа. Як він міг так?
Вона дивилась на Лялю, вже не дуже вникаючи в суть її слів, дивилась й бачила, як у тієї зморшки павучками зібрались біля очей. Ще маленькі, тоненькі, однак вже досить помітні. Бачила кирпатий ніс, на якому шкіра вже роздробилась і виглядала не зовсім здоровою. Бачила з якимось злим задоволенням сліди, вже покладені роками на обличчі цієї ще зовсім молодої жінки. Гарної, ну миловидої, але все-таки значно старшої за неї.
Лесі ставало гидко дивитись, як тремтіли у Лялі губи й обличчя міняло колір, і як вона ставала просто негарною у цьому своєму хвилюванні, їй стало дивно, що ще годину тому Ляля була їй досить приємна. Вони так любо розмовляли учотирьох на пляжі.
А Роберто! Роберто! Образа знов нагорнулась на неї, і сльози підкотили до очей. Роберто! Тепер вона розуміла ту незвичність, дивність у стосунках Лялі та Роберто серед їхньої компанії. Брат й сестра! Так, так! Вони, мабуть, і тут... Як це гидко! Вона відчула, що зараз заплаче.
– Я так і думала, – промовила вона вголос. – Я відразу здогадалась, лише тебе побачила. Мені, зрештою, байдуже, це ваші справи. Просто вся ця комедія... якась... гидка. От і все.
– Лесюню, золотко, тільки ж ти йому не кажи нічого про цю розмову. Хай це буде між нами. Я дуже тебе прошу. Я завжди пам’ятатиму цю жертву. Адже для мене це майже сенс життя...
Леся підвелася.
– Гаразд. Я повинна йти. На все добре.
Вона встала, поправила сукенку, і Ляля дивилась на її струнку постать, на довге русяве волосся, що спадало на оголені плечі, на свіже обличчя, на якому лежала тінь образи, прихована за маскою холодності та спокою, й відчула, що втомилась. Відчула, що програла.
– Тільки, – Леся дивилась спокійно, але губи її стяглись у вузьку смужку, – тільки я сподіваюсь, що ми вже не будемо більше бачитись. Не варто. Принаймні тепер, поки вони ще не повернулись. Не приходь сюди, Лялю! Бажаю усього найкращого.
Леся пішла пляжем поволі, і Ляля проводжала її поглядом, не рухаючись з місця. Вона стежила, як Леся підійшла до сходів, що вели з пляжу на набережну, як піднялась нагору. Й коли Леся зникла з очей, Ляля опустила голову і сльози потекли по її обличчю. Вона стримувала їх спочатку, витирала хустиною, а потім перестала й лише дивилась у землю і думала. А сльози стікали по її щоках, далі до підборіддя й капали на холонучу гальку.

XIV
Вже декілька днів нічого не писав, бо все було ніколи, та, власне, й події були якісь не те що незначні, а важкі для стислого описання, тому вирішив записати їх трохи пізніше. Так мені здавалось тоді, та й умов не було до писання – зйомки з ранку до вечора. Нарешті закінчились. Й ми знову в Алушті.
Судак мені не надто сподобався. Там зараз широке будівництво і тому багато бруду. Проте вже на другий день я зрозумів його переваги. Значно менше отакого лінивого типу товстозадих курортників та їхніх дружин.
Сюди все-таки далі від південнобережного центру, та й природа суворіша, менше всіляких зручностей. Й тому менше людей. Залишки природного морського берега, а не „суперцивілізація” та повнолюддя, як в Алушті чи Ялті. Але й там своє, звичайне. Загалом, у Судаку було непогано. Тільки ми вимучились, бо нас „розстрілювали” цілих півтора дня майже без перерви, а потім півдня відпочинку – й знімали навпаки, як нас допитують.
Всі вже звикли до світла юпітерів, до камери, і зйомки тривали, як висловивсь Камінський, нормально. Він навіть підійшов до мене й сказав: „Нічого! Слухай, а взагалі, ти можеш зніматись. Добре тримаєшся перед апаратом”, і щось ще таке, і хоч я не подав вигляду й все це, звичайно, дурниці, втім, одначе мені було приємно. Роберто трохи лаяли за сонний вигляд та за сповільнені рухи. Він дійсно був млявий, замислений та водночас знервований. Я навіть здивувався. А тоді, звісно, подумав: „А що я знаю про нього? Звідки я можу бути впевненим хоч у чомусь, коли зустрічаюсь з людиною чужою, незнайомою, врешті, просто іншою людиною?” Лише зараз я зрозумів його настрій, бо минулої ночі він нарешті виговорився мені, розкрився.
Зрозуміла річ, хочеться вірити. Власне, мабуть, незрозуміла річ, бо опісля того, як мене так обпікало на людських зв’язках, на близьких стосунках, я б не мусив довірятись так просто сторонній людині. Ніби й не довіряюсь, але коли мені людина подобається й виникає взаємна симпатія, то хочеться думати, що це направду щиро і що новонароджені стосунки так і залишаться щирими та добрими, одне слово, такими ідеальними, якими вони ніколи не бувають.
Напевне, люди просто нездатні бути постійними чи, вірніше, здатні дуже рідко й усе залежить від обставин, адже недаремно: чужа душа – темінь.
Як я завжди на себе злюсь, що приймаю все надто близько до серця! І сто разів виявлялось, що даремно, але я все одно у сто перший потрапляю в ту саму ситуацію чи подібну і знову залишаюсь у програші.
Те, що розповів мені Роберто про себе і про цю історію з Лялею, мене просто збило з пантелику. От тобі й свята простота, наївний хлопець, захоплений романтик! А вже відколи має дорослу коханку. Я навіть розгубився і не знав, що на це йому відказати. Але він був настільки щирий в цій розповіді і настільки, видно, було потрібно йому моєї поради чи просто якоїсь сторонньої думки, що мені стало приємно, коли він отак усе розповів. Та що я міг йому порадити?
Кожному приходить пора колись стати дорослим. Ставити крапки, коли їх треба ставити, і дивитись правді й самому у вічі, коли підходить час. А він все хоче якось уникнути відповідальності за себе, тікає від проблем, заховавши голову під крило, мов страус. Він питає у мене поради, а це передовсім ще й бажання вибалакатись і цим частково перекласти свій вантаж на іншого, пошук спільника у своєму внутрішньому безладді.
Як мені все це зрозуміло! Скільки свого часу я мріяв про когось, з ким можна бути справді відвертим, як мені треба було людини при моїх проблемах з Ганею! І не було нікого.
Я мовчу. І ще, певно, довго мовчатиму. Бо як часто потім картав себе за відвертість, за потяг до людини...
Він, мабуть, просто ще малий, цей Роберто. В чомусь вже зовсім дорослий, а в чомусь малий.
Я ось міркую, що музика, мабуть, до певного віку, особливо допоки не знала життєвих трусів, не спроможна спів пережити щось, діапазон її настроїв та почуттів ще обмежений.
І зараз для Роберто, мабуть, зовсім незрозумілі мої проблеми, мої вагання та сумніви. Та й ця історія з одруженням. Як він може це по-справжньому зрозуміти? Тільки теоретично, бо для нього це високі матерії, щось у майбутньо- му, десь там за сто років, а попереду – довжелезне життя. Я ж і сам так думав, а ось тепер бачу, що життя значно коротше, ніж здавалось раніше, а проблем багато. І є проблеми, що постають однаково перед людьми різного віку, як ось переді мною та Роберто. У цьому парадокс життя. Вік та досвід не допомагають. Люди припускаються таких самих помилок, хоч між ними десять років різниці, бо тут спрацьовує якийсь дивовижний закон емоцій, якому однаково підлягають усі.
Що таке кохання?
Я не знаю, коли зрозумію не лише логікою, а насправді глибоко отой вибух людських емоцій, що зветься коханням. Ніби банально і просто, як день, як світло, як сонце, й важко до неможливості, бо страшенно заплутано.
Любов – якась особлива субстанція, якій підкоряється кожен, усякий індивід, у котрому хоч трохи живе його біологічна сутність, й разом з тим не можна ставити знаку рівності між усіляким коханням, бо воно різне, як різні люди.
Як кохає людина іншу? Для кого вона кохає? Можна кохати егоїстично. Сильно, нестямно навіть, до болю, однак егоїстично, для себе. Тоді вимагається усього від об’єкту твого кохання, вимагається повної віддачі на заміну тому, що даєш їй, незалежно від глибини та вартості того, що ти даєш. Вимагаєш повного, безвідмовного злиття з тобою, хоч сам інколи даєш лиш частину. Це – кохання егоїстичне, тваринне, первісне, кохання самця чи самки, кохання примітивне, хоч і палке.
Є й інше почуття, яке важить значно більше. Воно стриманіше й не себелюбне, але саме це, напевне, кохання справді людське. Те, що дано природою тільки гомо сапієнсу як індивіду біологічному, представникові роду людського, котрий уособлює світ розуму, світ свідомості. Це – кохання жертовне, кохання, в якому робиш передовсім щось, що було б приємним чи корисним для об’єкту твого почуття, а не тобі самому. Своє особисте залишаєш на потім, а вдовольняєшся спілкуванням з улюбленою людиною, усвідомленням того, що ти допоміг би чимось, підтримав, навіть коли щастя своє вона шукає не в тобі. Вище за власне задоволення, це справді людське, не підвладне тваринному, почуття.
Не чекати, не вимагати нічого, лише приймати як дарунок долі відлуння почуттів коханої тобі людини. Самодостатність розвитку взаємин, віддача без вимоги при обопільній щирості – запорука високого злету кохання у обох закоханих.
Кохати по-справжньому – це забути своє „я” й довіритись іншому, хай навіть вже після перевірки на виживання почуття, але врешті зняти з себе сумнів й довіритись в усьому – будь що буде. Це означає – кохати.
Чимдалі важче стає зносити тягар самотності, тягар нескінченної ваги чужих слів, емоцій, почуттів, думок, сповідей. Хочеться самому спертись на когось, і в пошуках опори раз по раз потрапляєш на фальш, на поверхову цікавість, на зовнішню рефлексію, а не почуття. Чимдалі замикаєшся, стаєш обережнішим, сумніваєшся більше, але інколи не можеш не дозволити собі віддатись почуттю симпатії, почуттю раптового потягу до людини, несподіваного настрою, що змушує тебе розкритися перед незнайомцем, якого ти зовсім не знав два дні тому. Навіть жахаєшся часом цього, але вже не в силі відмовитись від нового почуття, нового настрою, йдеш за ним, може, й передчуваючи помилку, однак десь ще глибше почуваючи неспроможність опертися довірі до людини, ще одній спробі власної істоти пробитися крізь товщу загального скепсису.
Вистачає лише однієї усмішки, лише поруху губ чи брів, щоб заронити в людському серці несподівану симпатію, неусвідомлене почуття, яким люди, зрештою, керуються у всіх життєвих випадках – брати чи не брати на роботу людину, ставити чи не ставити вищу оцінку, дати чи не дати можливість просунутися. Може, помиляюсь, але, здається, окрім поверхової, зовнішньої об’єктивної оцінки людини, існує і оцінка суб’єктивна, неусвідомлена, яка часто не сприймається до кінця самою людиною. Й дуже часто саме ця оцінка і є вирішальною. Хто піде у наряд в армії – вирішує сержант. Іваненко, Петренко і... вибираючи з ряду солдатів, він вибере найменш йому симпатичного, ну, скажімо, Сидоренка. І все. А чому саме цього? А така його воля. А чому така його воля? Не питатиме ніхто.
Так-так, ну і що я собі нині скажу на оці роздуми? Почитати стороннім оком, то, здається, зрозумів чоловік суть проблеми, глаголить сам до себе й пишається сам собою, який я мудрий та тверезий, який я нещасний, але гордий. Як там кажуть – то нічого, що погано вдягнені, натомість ми гарно виховані!
По суті, я й тепер з усім цим погоджуюсь, ну, майже, з усім, але ж тон, тон тут який! Боже, ну невже я так розмовляю з Роберто, невже таким менторськи-повчальним тоном?
Та ні, все ж епоха самозакоханості в мене, здається, мину ла, може, якісь там рецидиви хвороби ще й бувають, однак думаю, що ні.
А щодо симпатії, то таки правда. В різних обставинах помічав, несамохіть зауважував, як ось і зараз, дивлячись на хлопців з нашої кіно групи, бачу трохи більше. Бачу, що режисерові явно до вподоби Юрко й тому він тягне його у всі можливі епізоди. І Роберто, коли б менше був зосереджений на своєму коханні до Лесі та більше слухав режисерів, знімався б більше. А то він так – знімаюсь, ну й добре, а ні – то й ще краще. А Микола Андрійович це побачив і розсердився, хоч він очевидно до нашого іспанця має симпатію.
Щось таки є в цьому хлопцеві неординарне. Я ось тепер аналізую свої до нього почуття й намагаюсь вирізнити, що мене приваблює у ньому, як, до речі, і багатьох. І справа не в його „іспанськості” – її тут кіт наплакав. Є ж у нас кілька справжніх іспанців, а їх ніхто не наділяє надмірною увагою. А Роберто усі симпатизують, намагаються з ним якось спілкуватись. Це не дивина й аж ніяк не поодинокий випадок. У цій групі і до мене ставляться з симпатією, тільки я відразу дав зрозуміти: я сам по собі, а ви самі по собі – й мене не зачіпайте. Трохи це ображало, проте звикли.
А Роберто чомусь не став отак віддаляти і не хочу. Причому підсвідомо. Бо що мене, зрештою, пов’язує з вісімнадцятилітнім хлопцем?
Десять років різниці! Навіть смішно. Яким наївним я був десять років тому. Боже, як багато з тих пір минуло, як багато я пережив, зрозумів. Став іншим.
Мені видається, що у Роберто є риси, схожі на мої, коли мені було вісімнадцять. Тільки у нього, як загалом у цього покоління, вони індивідуальніше висловлені, виразніше.
Приваблює життєва сила, спрямованість на пізнання життя відразу, повністю, прямолінійність у настроях та почуттях, інколи кумедна та навіть у чомусь жалюгідна, однак чиста й тому виправдана.
Шкода, що я втратив частину його юнацької спрямованості, що не можу так спонтанно віддатись почуттю, не усвідомлюючи його сили та його слабкості, його невтримної правди та його неможливої наївності. Напевне, ще й тому мені симпатичний цей хлопець, бо тут, серед моря і гір, мої власні емоції в чомусь знекровлюються, а в чомусь простішають. Тут моя перевага виразна – я старший і досвідченіший, та не розум мій виграє, не досвід життєвий, а фізична сила та почуття впевненості, яке з’являється, коли, власне, осягнеш, що програвати нічого.
Він ще боїться поразки перед кимось, він боїться виявитись гіршим, ніж він є, і тому програти а чи навіть показатися таким, як є, бо собі він не подобається. Дивак малий, не розуміє, що програє кожен, хто в собі сумнівається, що цінність всередині кожного неповторного людського індивіда, в його єстві, його поглядах, його характері, а решта – лише додається.
Дивуюсь собі. Ув’язався в цю метушню з кіно. Загалом ніби й цікаво, хоч сум’ятливо і неспокійно. Щоправда, побачив ближче, що таке кіно.
Ото сидів би на пляжі і спочивав, так ні – думки й далі крутяться навколо цього дивного хлопця та його стосунків з дівчатами. А тут вже й мої настрої домішалися. Я ж кинув було оком на оцю його „сестру”, таки є в ній певна привабливість. Навіть хотів було підколотися під настрій, але щось зупиняло. Аж ось воно що зупиняло: мій хлопчак – її коханець вже понад півтора року.
Врешті-решт, нічого тут несподіваного нема. Досить себе згадати. Але кожен старший на випадок таких відкриттів скаже: „Ну, я – це окремий випадок, але тут – ні, це неподобство...” А якщо подумати, то невідомо, що більше неподобство: чи коли хлопець гуляє з молодою, неодруженою жінкою, чи коли той дорослий святенник, котрий його осуджує, зраджує своїй дружині десь у відрядженні, почуваючи при цьому, окрім провини перед дружиною, значно менше емоцій до предмету свого хвилинного захоплення...
В першу хвилину це мене все ж вразило. Навіть дуже. А потім я спитав себе: чому? Чи тому, що ця жінка сподобалась і мені, а чи тому, що мені подобався й подобається хлопець, якого я чомусь вважав простодушним та чистим?..
А що сталося, питаю себе? Що від цього змінилось у моєму до нього ставленні? А чи повинно змінитися моє ставлення навіть до неї?
Чоловіче, а в тобі заговорила біологія, проста, банальна біологія! Отямся й глянь на все реально! Чи на твої двадцять вісім за тобою мало гріхів такого плану, за які було б соромно перед цим хлопцем при всій його „зіпсованості”?
Отямлююсь, бачу, що не тільки неправий, а повинен мовчати, повинен бути тверезим до себе як до людини, що пройшла вже певну життєву фазу й віднині переходить у іншу.
Може, в мені спрацьовує інстинкт старшого по відношенню до молодшого – не пускати перед собою, не давати можливості вийти вперед, бо інакше ти, старіший, прирече ний на поразку перед молодим, сильнішим, приречений на біологічну смерть. Може, так. Варто бути чесним. І якщо я людина, гомо сапієнс, то здатен перемогти у собі примітив ний біологізм, повинен бути вище таких настроїв.
Напевне, притягує молодшого до старшого теж біологія, як слабшого до сильнішого, як слабшого у пошуках підсвідомого опертя. А старшого до молодшого притягує почуття біологічної сили молодшого, невикористаних ресурсів, можливостей вибору, вже втрачених (часто даремно) старшим. Сила та досвід у даному випадку поступаються перед біологічною силою молодшого, перед спрямованістю його на пошук, на відкриття себе та світу.
Я завжди допомагав молодшим, коли бачив цей пошук справжнім, й завжди це робитиму, хай навіть ціною часткової втрати своїх можливостей. Але щось, напевне, і я при цьому дістаю, важко лиш зважити, що саме.
Ось я вже і в „предки” себе записав. Хоч певні підсумки пора підводити. З осені, видно, почну зводити з собою рахунки – що, як та скільки зроблено, що попереду. А зараз дозволю собі ще трохи відпочити.
Добре, що я у такій незвичній обстановці. Й ця кіногрупа екзотично дивна, і цей симпатичний Роберто зі своїми жінками, коханням і чимось справді людським, щирим, добрим у серці.
Придивлюсь до нього ще цих декілька тижнів. Втім, схоже на те, що і він буде в мене частим гостем. Вдома, у Києві.
Все ж вірю в інтуїтивність сприйняття людей. Його я сприйняв з першої миті знайомства, ще не усвідомлюючи. Розумію це лиш нині, бо спершу поставивсь до нього ніби скептично – теж мені іспанець, ще й ім’я Роберто.
Слід подумати, як допомогти йому вилізти з цієї історії з „сестрою” та Лесею. По-дурному все вийшло. Особливо коли зважити на його вік і всі оці
сентименти. Але що робити?
Думаю, що це вже справа нашого повернення в Київ та його настроїв там.
Якщо все збережеться по відношенню до Лесі напротязі найближчих півроку, то все згодом владнається.
Найперш він сам повинен відійти від зовнішніх пристрастей та з’ясувати для себе свої настрої. А то від усього цього ще віддає дитинністю – ой, я зараз закоханий, ой, я завтра закоханий до смерті в іншу. Час – найкращий вимір усім почуттям. А потім може поїхати до Львова, і все стане на свої місця, якщо доти втримається.
А оскільки я на своєму місці, спробую йому якось допомогти.

XV
Що робити? Що робити? Не знаю. Як це так? Як вона могла? Поїхала! Вона ж знала, що сьогодні ми повернемось, а за два дні – у Київ. Й більше не побачимось. Могли побачитись, та тепер – ні.
Чому вона поїхала? Усі втрьох поїхали. Світлана з сусідньої палатки крізь зуби процідила: „Їх немає. І не буде кілька днів. Вони поїхали у Севастополь. До Мартиного брата чи щось таке”. А далі на всі запитання казала: „Не знаю”, – і тільки дивилась якось співчутливо й водночас злорадісно. „Що, маєш?” – ніби промовляв її погляд.
Маю. Що ж робити? Як її найти? Чому вона поїхала?
Ляля! Мабуть, вона щось сказала?! Я їй покажу! Як вона могла?! Що вона хоче від мене? Як же, зрештою, з нею бути?
Знав я, що вона хоче! Знаю! Але не можу! Я їй казав, що вже все, й досить... І вона ж ніби погоджувалась. А тепер – отаке! А може, не вона. А що тоді? Як же бути? Що робити нині? Що робити?
Ой, навіть під ритм кроків видзвонює мені у вухах це питання: „Що робити?” Справді, що ж зараз?
У нас вільний день. На збирання. Завтра вранці рушаємо звідси. Я бреду у цю мить набережною, й мені хочеться плакати від образи. Ну чому мені так не щастить?
І ця мушля. Даремно старався. Шпурнути її у море! А все-таки шкода. Я так зрадів, коли побачив її. Леся ж так хотіла привезти додому мушлю з моря. Але велику. Й ця, що я купив у Судаку, таки велика. Справді велика та гарна. І чути в ній, як море шумить.
Лесю, Лесю! Що ж ти наробила! Як же так? Я ж кохаю тебе, кохаю, розумієш, кохаю! Та ти ж розумієш, ти ж знаєш. Я бачу твої очі і відаю, що ти все знаєш, що ти розумієш усе, що я міг би сказати, й воно не варте слів, бо очі говорять краще. Я люблю тебе, Лесю!
І тепер? Що тепер? Що робити?
Ага, Юрко! Юрко знає тебе, він з вами вчиться. Я з ним порозуміюсь. І передам для тебе цю мушлю. Хай це буде навіть прощальний подарунок. Але я тобі писатиму. Візьму у Юрка адресу. Все йому розповім, і він допоможе.
Ні, спочатку до Віталія. Він порадить. Цей знає, що робити. Віталій завжди знає, що робити. Мерщій до нього. Тільки де ж він? На пляжі чи вдома? Швидше всього десь тут, на морі. Сьогодні ж таке сонце! Всі над морем. Останні наші дні в Криму.
Боже, як гаряче! Здається, я зараз зомлію від спеки. Палить і палить. І нікуди й втекти. Скрізь задуха і спека. Прокляте сонце. Йому байдуже, що з людьми коїться. Палить, й усе. Нищить своєю байдужістю. Так, мабуть, люди гинуть в пустелі, коли немає води. Прокляте сонце! Ну й спека! Я вже мокрий весь, просто струмки течуть.
Лесю, Лесю! Я все відклав на сьогоднішній день. І Віталій так добре мені порадив, як говорити, що казати. Якби його не було, що б я робив нині? Де ж він?
Боже, скільки людей на пляжі, як же його знайти? Він мав бути десь біля причалу або там, поблизу скель.
Ой, вже немає сил йти. Це сонце! Сяду, трохи посиджу. Голова ще розболілась. Тисне у скроні, мало не лопає.
Що ж робити? Боже, як все невдало! Як мені не щастить у житті! Все ніби добре, але завжди всіляка радість зсередини зіпсована. Ніколи не пам’ятаю, щоби мав повне задоволення від чогось. Одне щось добре, то друге зле. Й так завжди. Й тепер. Невдалий вступ до університету. Натомість Крим, кіно, Леся. Надто добре! Що ще? І ось – прошу ще. Де ж ти, Лесю? Чому ти так вчинила зі мною?
Треба відшукати Віталія, бо сам я так не витримаю. Де ж він? Серед маси цих тіл зараз важко когось помітити. Отак йтиму набережною повільно до самого причалу й вдивлятимусь. А тоді назад, якщо не побачу. Віталій має бути десь тут. Всі вони тут, окрім Юрка.
Шкода, що Камінський Юрка попрохав з цими відомостями возитись. Якби ми разом пішли, може, більше б довідались. Він казав передати Зірці, що прийде відразу після дванадцяти. Може, зачекати на нього? Ні, краще не буду. Зараз розмовляти з ним не хочу. Ні з ким не хочу. Юрко чудовий хлопець, але я мушу оговтатись. Я з ним побалакаю. Проте пізніш. Хай ще сам піде й довідається. Може, йому скажуть?
Все-таки це Ляля. Недаремно вона теж поїхала. І ця її записка. „Я поїхала! Пора на роботу. Люблю, Ляля. Якщо захочеш, подзвони, коли приїдеш”.
Злякалась – втекла. Нашкодила й утекла. А може, їй насправді потрібно на роботу? А може, це не вона? То що тоді? В мене голова лусне від таких думок. Де ж Віталій?
Та чи я потрібний йому у цю хвилину зі своїми клопотами? Втім, він же казав, що завжди, коли буде необхідність... Ні, я мушу його знайти.
Він мені теж багато розповів. І про цю свою дівчину, й про одруження. Пережив багато. Він мусить знати. Але що він може знати про неї? Лесь, де ти є? Що ти робиш? Про що думаєш? Чи уявляєш, що зі мною робиться? Ні, таки не уявляєш, бо не вчинила б цього. Ти ж не байдужа до мене, Лесю, я знаю, я почуваю... Ага, ось, здається, Віталій...

XVI
Що спонукало мене узяти нині з собою до Криму оці свої щоденники з минулих років? Не розмислював тоді, кинув просто у валізу. А тепер думаю: мабуть, назріла потреба подивитися на себе збоку, подивитися на свої роздуми, на свої сумніви й побачити, що ж тепер, що робити далі. Перевірити себе ще раз. Навіть писане у хвилини нервового напруження, виплеск почуттів, навіть негативний – все це несе в собі частку вищої щирості, якусь більшу істину про нашу особистість, ту, що її й самі ми не завжди усвідомлюємо, коли розум працює тверезо і наші чуття під підпорядковані логіці.
„Вогні великого міста. Барвистий калейдоскоп дивного життя, не знаного тобою досі, юначе. Куди ти? Зупинись на мить, озирнись навколо! Чи варто мінятись на невідоме? Ти ще не знаєш, що тут, за цими вогнями. Яке воно, життя великого міста?
Але ти не замислишся й на мить. Передчуття нового життя, нових можливостей гнатиме тебе далі, вперед, вперед. Вперед. Але ж часто і в нікуди. Все ще не спускаю чи свій романтичний прапор, ти збагнеш цю страшну істину, друже мій. Не один раз, може, побитий і обманутий, ти згадаєш про дитинство, до якого немає вороття, про світлий, безтурботний час минулого та обмежений, проте свій, рідний світ провінції. Вороття не буде, юначе. Тільки вперед. На пройдені висоти людина добровільно не має повертатись. А вогні манять, зачарову3ють, кличуть до пошуків, до пізнання усього. За кожним частина світу, яку ти не знаєш. А чи ж варто добиватись знання? Знати добро – знати і зло. А що вибереш ти? Без путівника, сам продиратимешся крізь людські хащі, спочатку дивуючись, потім жахаючись, потім божеволіючи з розпачу, потім
звикаючи.
Доля. Зелену ватру лісів намагатимуться затулити тобі сліпими руками сірі модні слова, чужі настрої. А як же цвіт папороті, котрого ти прийшов шукати в ці краї? Як же, хлопчику? Ти ще радітимеш спочатку своєму вмінню йти в ногу з часом, з тим страхіттям, яке йменується серед людей „модою”. Модно вдягатись, модно зачісуватись, модно танцювати. Модно мислити. Модно кохати.
Лише праця, лише вперта, напружена праця допоможе тобі. Праця над собою, ствердження себе не через заперечення чогось, а через творення нового. „Кожен повинен вирощувати свій сад”. Може, й важко знайти його, важко випростатись на повен зріст, але тільки праця дасть тобі спроможність зберегти себе, бути собою, повірити в себе. І ще в когось. І пам’ятати – що б не трапилось, ще не вечір, бо справжній вечір западає тільки з кінцями людського життя. Знайти свою зірку й не зрадити їй. Не повернути назад. Бо той. хто йде за зіркою, ніколи не вертається назад.
Якщо вистачить глузду та здорового дідівського начала, якщо не пригасить у тобі його мода, навіть заблукавши, схаменешся колись, і стане тобі гірко за марно витрачений час, за даремні страждання, за розгублені почуття. І стане тобі лячно, бо не знатимеш. куди йти далі.
Шукатимеш нового шляху. Ламатимеш себе, свої звички, свої настрої у пошуках витраченого часу. Може, й віднайдеш. Тоді вартістю обернеться твоя гіркота від пережитого у місті, досвідом стануть свої провали й невдачі, умінням
вибрати єдиновартісно – твоя розчарованість у коханні. Тоді ти станеш людиною, зугарною жити в світі.
А як йтимеш далі, всотаний трясовиною модних почуттів, загубиш себе навіки, зрадиш своїй природі та своєму родові, дедалі менш покаянні погляди кидатимеш з глибин щоденної коловерті, доки не перетворишся вкінець на один з придатків вогняних реклам – стандарту людини міста.
Бережись вогнів великого міста, юначе! Вважай!”
Найважче людині жити, напевне, після великого розчарування. Цікаво, що я і після свого невдалого одруження все ще задавався питанням, а може, власне, тому й дошукувався: що таке любити іншу людину? Скрізь у зошитах розпач та зневіра, а за ними все-таки сподівання найглибше, найзахованіше, однак сподівання, що на неправді людина не кінчається, що між людьми може існувати гармонія почуттів та поглядів, скоординованість життєвих рухів. Разом з тим вже тоді починалось й само усвідомлення, початок самосвідомості, спроможність критично оцінити збоку себе і свої настрої. А відтак розуміння й власного егоїзму, неправоти, банального намагання ствердитися в чомусь.
Хто сказав, що усвідомлення помилки вже ліквідує половину її значення?
Коли б мій художник Максим не занурювався так глибоко у своє творче життя, то, може, ми з ним були б ще ближчими, бо ж різниця у віці ніколи нам не заважала. Ми з Максимом завжди допоможемо, завжди підтримаємо один
одного. А ось виговоритись достоту навзаєм вдається нам рідко. Не раз, бувало, зустрінемось, а розмови не виходить. Максим втомлений, думає про якусь свою чергову картину, говорити він взагалі не мастак, а тут ще ця його Ніна потелефонує... Й хоч сидимо у нього в майстерні удвох і вечір ніби в нас вільний, а вже заповнюється він чимось чужим – й нема розмови. От вже послав йому бог дружину! Все ж ніби і добре, і тихо, і мирно. І все ж таки...
Ну, та гаразд. Менше пристрастей, менше проблем. Кожному своє. Тільки після такого вечора ми, звичайно, довго не зустрічались. Та все-таки Максим єдиний, хто лишився у мене. Хоч якось, та залишився...
Але справа, зрештою, далі, глибше. Справа у питанні, що повинне за своєю природою мати оптимальний варіант розв’язання, а його аж ніяк не видно. Все ж я вірив і тоді, вірю й зараз. Можна по-справжньому спілкуватись з людиною, пробитись до неї. Звісно, при багатьох умовах, і головною з них є, щоб і та людина пробивалась до тебе крізь товщу слів та непорозумінь.
Мені не вдалося і, можливо, й не вдасться спізнати це до кінця. Але я вірив, коли був наївним, сім років тому, вірив і потім, вірив і два роки тому, коли все зламалось й вірити, здавалось, нема у що. Я не вірив, але вірив.
І ось ці записи, хаотичні, трохи псевдофілософські, проте щирі, свідчать про це. Дивно, читаєш написане тобою два роки тому як зовсім незнайоме...
„Розчарування в житті, коли юнак вступає в доросле життя. Біль, образа, озлоблення. зневіра, втрата дитячої чистоти, щирої чуттєвості, безкомпромісності.
Зрілість.
Слабкий, безвільний стає злим, циніком, розбещеним, п’яницею, пристосуванцем, нечесним.
Сильний духом пробивається крізь життя, зберігаючи віру в добро, в ідеал, в любов, у щирість та правду, у політ думки, у сенс життя. Зберігає спроможність любити.
Справжня, висока любов – це завжди вихід за межі власного „я”.
Не проста прив’язаність, але спроможність жертвувати чимось заради коханої людини, рахуватись з тим, що їй найважливіше. Взаємне щастя – у взаємному розумінні.
Мистецтво любити.
Вміти любити. Спромагатись любити.
Різні люди – різне кохання. Люблять всі – злі, зрадники, вбивці, злодії. Люблять діти. Юнаки. Старі. Жінки. Чоловіки. Всі – одне одного. Як?
Обманите меня… но совсем, навсегда…
Чтоб не думать зачем, чтоб не помнить когда…
Чтоб поверить обману свободно, без дум,
Чтоб за кем-то идти наобум…
И не знать, кто пришел, кто глаза завязал,
Кто ведёт лабиринтом неведомых зал,
Чьё дыханье порою горит на щеке,
Кто сжимает мне руку так крепко в руке…
А очнувшись, увидеть лишь ночь и туман…
Обманите и сами поверьте в обман.
(М.Волошин)
Тварини теж люблять. Іноді вірніше, ніж люди.
Люди.
?
!”
Не знаю, чому захотілось комусь це показати ці свої записи, вивірити на іншому. Одначе враз равлик загорнувся назад у свій дім – ні, я ще беззбройний, й аж так розкритись – ні. Може, колись...

XVII
Врешті вляглися ми, але чую, що і зараз, хоч минуло вже понад годину, як згасло в нашому купе світло і ми побажали один одному на добраніч, жоден із нас не спить, думає про своє, й водночас, здається мені, думаємо ми загалом про те ж саме.
Кожного з нас поймає своє, особисте, але над цими думками одночасово десь ззовні та зсередини підіймається вище спільне відчуття, яке й спричиняється до того, що особисті переживання товаришів стають близькі іншому, ми починаємо, ні, вже почали, бачити себе й один одного...
Їдемо у Київ. Мене запросили зніматися ще у кількох епізодах, і ось за рахунок кіностудії маю квиток до Києва, а потім звідти до Львова, маю оплачений готель у Києві та пристойний заробіток як за тиждень. Мені місяць треба працювати за цю сотню карбованців, аж ось воно тут, саме прийшло до рук... Пощастило тобі, Юрку, врешті, витягнув щасливу лотерею – ось і цікаві пригоди, і гроші якісь, і стільки всього нового!..
Але ж ні, ні, ні! Не в цьому мені пощастило. Не це доля мені дарує нині, а більше, набагато більше, що існує тепер у цьому затемненому купе в поїзді „Сімферополь–Київ”, у котрому сплять чи вдають, що сплять, на своїх полицях поряд зі мною Віталій, Роберто та Сашко.
Ми, четверо, різні за віком, за фахом, за походженням, за усім на світі ми різні, одначе щось з’єднує нас чимдалі більше, особливо в оці останні декілька днів, і я знаю, що й вони відчувають те ж саме. Бо логічна чіткість Віталія, запальність Роберто, незграбна довірливість та сторожка розчуленість Сашка, коли кожен із них виголошував тост, раптом переконали мене – те ж відчував і я в оці останні дні, таки правда. Й майже несподівано для себе, коли настала моя черга щось сказати про нас усіх, переповів їм відомий мені ще з армії грузинський тост.
„Воювали між собою молодий князь та старий князь. В одному з боїв вбив старий князь сина молодого князя. Але не плакав молодий князь, зібрав своїх воїнів і пішов знову війною на загарбника. Й коли його запитали, чому ж ти не плачеш, він відповів: „Я ще досить молодий, я матиму ще багато дітей й не дозволю собі плакати”. Знову під час нападів забив старий князь кохану дружину молодого князя, і знову не плакав мужній воїн, а зібрав своє військо та пішов вперед на ворога, й знову, коли його запитали, чому він не плаче, відповів: „Я ще досить молодий, я матиму ще одну дружину й не дозволю собі плакати”. І знову йшли кровопролитні бої, й гинули люди, і врешті у одному з боїв вбив старий князь найближчого друга молодого князя. І заплакав тоді хоробрий воїн. Запитали його здивовано: „Ти не плакав, коли загинули твій син та твоя дружина, то чому ж ти плачеш тепер?” І відповів молодий князь: „Я ще досить молодий, я матиму ще одного сина і ще одну дружину, але мені вже надто багато років, щоб мати ще одного близького друга!”
Тож вип’ємо за дружбу!”
Коли я промовляв це, пам’ятаю, відчув певну ніяковість, момент піднесення десь змінивсь внутрішньою скованістю: чи не забагато я кажу, чи таке освідчення не ставить мене у незручне становище, чи не нав’язуюсь я зі своєю дружбою цим хлопцям, чи вони зрозуміють мене?
Мить панувала мовчанка, а тоді я побачив, що сказав те, про що думали й вони. І коли задзвеніли наші чарки і погляди наші, усіх чотирьох, з’єдналися, я відчув себе раптом таким щасливим, яким, може, ніколи у житті й не був.
А тоді Віталій вимовив кілька слів, котрі я пам’ятатиму віднині усе життя, бо хто ще їх може сприйняти так гостро, як я, людина, у якої на світі нікого немає. Віталій, як завжди стриманий та зібраний, дивився на нас, й водночас погляд його був ніби звернений усередину себе, коли він почав говорити повільно й виразно: „Кажуть, що батьків та друзів не обирають. Батьків, зрозуміло, що ні. На перший погляд, ніби й несумісне таке порівняння! А ось – друзі! Та хіба ми вибираємо собі когось чи то кращого, чи то гарнішого, чи розумнішого, чи за якимись іншими мірилами? Ні, воно стається само. Це трапляється, і все. З
якихось складних та невідомих нам, не підвладних осмисленню причин люди тягнуться одне до одного, раптом знаходять спільну мову, спільні інтереси, минає час, який вивіряє й або заглиблює, або нівелює ці взаємини, й раптом цей феномен живе. Люди стають близькі, ніби народжені саме для таких взаємин, це вже не підвладне нашому розуму. Це стається, і вже жити нам на світі легше й дихається вільніше. Думаю, що це теж дарунок долі, не кожному природою даний, – спроможність на безкорисні високі почуття, на духовну близькість, на вірність та самопожертву, бо ж саме ці якості визначають, як ото у піснях співається, справжню чоловічу дружбу”.
Всі погодились з Віталієм, а Сашко, розчервонівшись трохи від вина, раптом сказав просто, вголос, здається, те, про що думав кожен з нас: „Мені б дуже хотілося, щоб ми всі й далі залишалися друзями, щоби час минув і виявилось, що це правда, що це трапилося з нами чотирма! І ось давайте вип’ємо просто за нас!”
Звичайно, всі його підтримали, а він, видно, вже давно силкувався щось таке виголосити і хвилювався, бо опісля цього відразу йому ніби полегшало, він пожвавішав та почав сипати дотепами, навіть у Криму ми його таким не бачили.
Потім ми розмовляли збуджено, радісно, кожен про себе і про спільне, але про що б ми не говорили – це була спільна розмова. Велося чимало сьогодні про дівчат, про вміння розгадати їх, і конкретно про Лесю, про Зірку, про усі наші пригоди. Я розповідав хлопцям, власне, Роберто, про наших дівчат, про Львів, обговорювали ми їхній раптовий виїзд. Видно було, що Роберто силкується про щось сказати, увесь час поглядаючи на Віталія, ніби шукаючи підтримки, чи за дозволом, чи за порадою...
І врешті той знизав плечима і посміхнувся: „Та, мабуть, кажи все, ти ж почуваєш, що й вони – свої”.
І Роберто розповів нам про Лялю і всю оцю історію. У Сашка, щоправда, очі трохи на лоба не полізли, але Віталій сказав йому: „Ось бачиш, Сашко, на чужих помилках теж часом можна вчитись, дивись. Поспішиш жити, то де знайдеш, там і загубиш. Всьому свій час. А понад усе прав да. Відвертість та правда, яка б не була навіть неприємна, важитиме більше, ніж підмальована неправда”.
Я не став описувати їм свого життя, проте як далеко отим „проблемам” Роберто до того, що довелось пережити мені на моїх переплутаних життєвих дорогах. У нього все просто, тільки й того, що закохався у Лесю, а там забрехався перед дядьком, якого дуже любить й котрому раніше довіряв, а тут, спіткнувшись об перші жіночі чари, схибив. І пішло.
Я сказав йому: „Все це умовність, Роберто! Ти вибач, але справді умовність. Прокажи собі – ні! І все! І їй скажи чітко та певно, без образ і ображань – ні! І поясни! Це неприємно, боляче, а особливо це соромно, однак поглянь життю у вічі й будь тверезим. І все у тебе стане на місця. Якщо твоє кохання до Лесі здолає трохи час та простір, якщо запали ви одне одному в душу насправді, то порозумієтесь рано чи пізно. Й повірить вона тобі, бо то було вчора, а
ваше життя йде у завтра. Тільки ж ти себе ще не знаєш, певне, й сам. Не ображайся, що я до тебе звертаюсь ніби з позиції старшого. Тут не вік важить, а життя моє так складалось, що я все мусив вирішувати завжди сам. І зрозумів, що чіткість у всьому – запорука успіху. Я ніколи не поспішатиму переконати себе у своїх почуттях, а надто когось іншого. Ніколи не поспішатиму. А як переконаюсь, то іншого в мене не буде, а тільки це...”
Щось я йому говорив, а Віталій тільки кивав схвально й додавав: „Цілком згоден. Власне, мої слова про правду – це те ж, що Юрко каже про чіткість”.
Одне слово, Роберто трохи повеселішав, бо домовились, що він приїде до Львова, я його влаштую в гуртожитку, і ми там все владнаємо.
Роберто закинув, що ми, власне, земляки, бо ж він з-під Луцька, та й я звідти ж. Тільки я йому кажу: „Ти ось в Луцьку в школі вчився, а я там тільки бував, доки не скінчив школу в дитбудинку в Бо ратині. Це майже Луцьк, але, точніше-таки, село під містом. А потім повіявсь – профтехучилище, армія, і ось – Львівський політехнічний. А в Луцьку був ще одного разу у хлопця з нашого курсу, коли ото твого дядька бачив, й усе. А що мені там робити? Нікого у мене там немає...”
– Поїдемо до мене, – загорівся Роберто, – у нас там така родина! Там нас так приймуть! Вони будуть страшенно раді! Обов’язково поїдемо, Юрку, у мене ж батько – директор школи у нас в селі, це від Луцька усього вісім кілометрів, а мій дядько, отой Андрій Школа, там голова колгоспу, він же Герой праці, депутат і та далі. Там знаєш який колгосп!.. Ой хлопці, а може, усі разом поїдемо? Віталію, давай? А тобі, Сашко, ще легше! Що там у школі! Якось підгадаємо на канікули, домовимось?..
Так ми й вирішили, що поїдемо у гості до батьків Роберто усі разом. Ось тільки встановимо, що зі зйомками, коли це все скінчиться і нас відпустять...
Довго розмовляли, й шкода було припиняти цю розмову, бо кожен розумів, що ранок ніколи не повторює вечір, а наступний день ніколи не буває таким, як попередній, і хоч не сумнівались ми, що і завтра нам ще буде добре разом, і післязавтра, й до Роберто, мабуть, таки поїдемо, а чому б ні, не хотілось зараз розлучатися навіть для того, щоб поринути в сон, відокремитися від того спільного тепла, яке зблизило нас і створило, як каже Віталій, наше спільне біополе, у котрому ми так легко та приємно чулися.
Та ось ми вже лежимо на своїх полицях, і я думаю, трохи навіть зі страхом, чи не надто починаю вірити у справжність приязні цих хлопців, ми ж такі всі різні, так мало знаємо один про одного. А завтра вранці приїдемо у Київ, і всі побіжать кожен до себе додому, а я з рештою групи, не киянами, – у готель, і зберемося разом тільки після обіду. Кожен вже охоплений буде своїм особистим життям, й зустрінемось ми вже трішки іншими. А що буде далі?
Гірко вчило життя – не поспішай, Юрку, вірити у вияви почуттів, бо їх може викликати тільки збіг обставин, переплетіння життєвих доріг, а не отой глибинний, внутрішній зв’язок, що народжується позасвідомо, взаємна привабливість, симпатія зовнішньо необумовлена, народжена ніби з нічого. Ось вона найглибша, найсправніша. Як рідко тепер листуються зі своїми колишніми друзями в дитбудинку, а ми ж збирались писати одне одному завжди, пам’ятати, підтримувати. Втім, були хлопчаки, діти, котрих доля звела в один дитбудинок, в один клас у школі, а коли почалися справжні дорослі дороги, на давніші зв’язки вже не стало нам ні часу, ні енергії. Не було потреби. Спочатку ця потреба існувала, як ось у перші півроку в армії, допоки не звик до оточення, не обжився. Потім, здавалося, будемо підтримувати дружбу назавжди з товаришами по армії. Але де вони тепер? Я писав, писав усім, кого любив, хто був найближчий, кому звірявся, з ким два роки бік-о-бік проходили гартування в десантній частині у Фергані. Як ми там здружились! Скільки ж ми писали один одному? Від Наталіча дістав два листи, від Коцюби одного, від Захара Семенчика, щоправда, п’ять. А вже з півроку нічого ні від кого. А думали ж – назавжди! Не я замовкав, не я відписував, а вони. Чому?
І я знаю чому! Тому що в кожного є родина, дім, батьки та звичне оточення, тому що повертались всі вони додому, туди, де їх чекали, а я вертався у нікуди. Якби не вступив до вузу, довелося б вербуватись кудись на заробітки! Я – перекотиполе, й, мабуть, тому цих листів і потрібно було найбільше мені...
Але є ще й інше. Є ще таке сумне й погане слово, як лінь. Через нього люди втрачають в житті половину своїх можливостей, бо не хочуть, не можуть, простіше – лінуються зробити зусилля. Психічне напруження – важко. „Потім напишу, – думає кожен. – На днях або раніше”. Й ніколи.
Такі в людських зв’язках. Я знаю, щиро говорилося усе це і в дитбудинку, а з плином часу задавила оту щирість лінь писати, лінь сповідатися, підтримувати зв’язок, який вже в душі почав в’янути...
Спершу я ображався, переживав, а тепер – ні. Зрозумів. Якщо правда, як каже Віталій, то і знайдуть тебе, і напишуть, і потрібен будеш, якщо правда глибинна, небуденна, невипадкова, якщо правда. А якщо ні, то який сенс?
І друге – якщо насправді потрібна тобі ця людина, бережи її. Якщо дзвенить у тобі струна психічної близькості, однакової тональності душ, обов’язково ця людина піде тобі назустріч, тож бережи її, бережи той зв’язок, цінуй його, викохуй, вирощуй. Тоді, може, щось виросте надовго, насправді, назавжди.
Ось тому я і виголосив цей тост.
А з нами сталася дивна річ. Ніби випадково, що ми разом, доля звела нас на зйомках фільму про Іспанію, де ми запалилися інтербригадівським духом, відчули й себе вищими та кращими. Одначе це й не випадок, бо колись неодмінно трапляється так, що кожен повинен випробувати себе, зважити високі цінності та співмірити себе з ними.
Якщо ми хочемо бути справжніми, живими, а не ходячими манекенами, то кожне зіткнення з життям змусить нас рано чи пізно побачити, що таке правда про нас самих та що таке велика правда, правда життя.
Згадую – довкола рейвах, балаган, пристрасті киплять вигадані, постріли холості, але із цього виростає щось справді реальне, те, що не вміщається в кадр кінофільму й що насправді переживаємо саме ми, ті, хто бере участь у створенні картини.
Ми різні за віком, але, звідси виходячи, кожен, однак, став дорослішим. Звичайно, ми аж ніяк не інтербригадівці, а все ж з нами відбулося щось, що на частку, а таки наблизило нас до тих героїчних подій, до тих людей. Сказати б, відбувся якийсь зсув реальності, і хоч потім усе стало на свої місця, та ми вже інші. І ми побачили один одного насправді.
Може, це прорізалось лише сьогодні, оце тут, у цьому купе, хоч готувалося увесь цей місяць, може, це просто проростало в нас з кожним днем нашого спілкування, а може...
Може, насправді ми отак злучилися, бо саме нас чотирьох знімали у сцені розстрілу в Судаку.
Троє інтербригадівців та один льотчик з есесерівської України – я. Один ще зовсім хлопчик – Сашко, інший – комісар роти – Віталій та один боєць інтербригади – іспанець Роберто.
Ми стояли вчотирьох під скелею. Я – поранений, мало не до смерті катований Сашко, побиті, брудні, в розшарпаному одязі Віталій та Роберто.
Заходило сонце над морем, освітлюючи м’яким, червонуватим світлом скелю та морську воду, а ми стояли плечем до плеча в останню свою хвилину перед дулами фашистських гвинтівок. Коли пролунала команда: „Гвинтівки до бою!” – і в наступну мить ті, чиї образи втілювали ми зараз в екран, мали піти в небуття назавжди, стати нічим, тільки пам’яттю в історії людства, ми мимоволі притули- лись один до одного, злютувались разом в одне ціле, я почував під руками плечі Віталія та Сашка, спираючись на них, дивився просто в очі гвинтівкам, і вже було в нас злите в одне ще живе й гаряче наше тіло, я чув себе вже пораненим, на грані смерті, щось котилось у мені високе та прекрасне, мороз йшов по шкірі, ми стояли в цю мить, щільно притиснувшись один до одного. Коли ж пролунала команда „Вогонь!” і уявні гвинтівки вистрілили холостими набоями, якусь мить ми ще не падали, ще стояли разом, а тоді першим упав Сашко, а потім Роберто, а потім я та Віталій, і вже по другому пострілові, лежачи, розстріляний фашистами, я почував себе справді винесеним на хвилю найвищої гідності людської, перед могутністю якої відступає смерть, неспроможність зрадити, відступити, здатися, відійти, забути...
Після цієї сцени ми весь час тримались разом, немовби були з’єднані в одне ціле вогнем гвинтівок, нашою уявною спільною смертю, цією силою життя проти смерті, котру ми увічнювали перед кінооб’єктивом.
Ми планували, як гарно проведемо останні дні в Алушті, аж тут дівчата викинули цей коник. Але дні були напружені, я спершу намагався жартувати з Роберто, жарти мої не діяли, і ми перейшли на інший тон спілкування, було не до цього, я лише сказав йому: „Не хвилюйся, я ж поїду туди, розраховуй на мене, допоможу тобі в усьому, чим зможу, й завжди зроблю все. Ось побачиш, ви помиритесь!”
Йому ніби аж з душі спало, обличчя прояснішало, однак в глибину розмови ми не вдавались. Роберто тоді про щось довго розмовляв з Віталієм, аж потім Віталій якось підійшов до нас з Сашком й сказав, що до Роберто краще зараз ставитись як до хворого, це в нього шок, а за день-два перейде. Сьогодні він вже був більш-менш у гуморі, а в поїзді ми розбалакалися всерйоз, і він усе розповів.
А я сьогодні увечері в нашому купе відчув себе, як ще ніколи й ніде. Можливо, тому, що не знаю власної родини, не знаю батька-матері, нікого в мене немає, а може, що з багатьох-багатьох і мені самому незнаних причин. Важливо тут лишень одне – тепло, якого мені так бракувало серед людей й у яке від однієї лиш Зірки в останні місяці я почав вірити, тут воно пройняло мене відразу, попри всю мою упередженість до поспішних висновків, до віри у міцність та щирість людських взаємин.
Кожен запрошував мене жити до себе додому, але я вирішив – краще в готелі. Я ще чужий, я ніби і їхній, проте ще чужий, кожен із нас ще чужий іншому. Це може бути потім, не варто поспішати. Нехай буде зарезервований готель, нехай буде гарантія, що як тільки відчую, що комусь заважаю, завжди можу піти до свого номеру в готель. А так, може, й переночую у того ж Віталія чи в Роберто. Дуже вже запрошував мене до себе Сашко, так йому, вочевидь, хочеться, щоб його сприймали насправді, всерйоз, щоб бачили у ньому вже не просто підлітка, а рівного іншим, просто людину, і хочеться, видно, і вдома показати – ось мої друзі! Але він сам ще не відає, як зреагують на те, що він запросив когось жити в них, мати й батько, як можуть вони, при всій довірі до хлопця та повазі до кіно, з нехіттю чи недовірою подивитись на старшого товариша, якого Сашко приведе з собою. Він ще цього не знає, одначе знаю я, бачив, як кривились з тих або інших причин при моїй з’яві обличчя батьків моїх ровесників, – як мені хотілось відразу втікати світ за очі! Проте я змалку навчився блазнювати: „Ой, чуєте-знаєте, я ж зовсім забув, що у мене побачення з учителькою, я математику їй повинен відповісти, вибачайте!” – зі сміхом та жартами вилітав я у двері, й далі хоч плач, хоч скач – у нічогість часу... То ще шкільне, боратинське, а було й було... Не знаєш ще цього, Сашку, не треба тобі й знати б... Я прийду до тебе, я підтримаю твою першу віру, що випадкова здруженість може перерости в щось більше, а далі... А далі?
А далі – побачу, як воно буде. Хочеться вірити, ой, як мені зараз хочеться вірити, що не згубимось ми, не забудемо, не розійдемось назавжди, що слід іспанський залишиться на нас до кінця нашого віку і життя наші десь перетинатимуться в часі та просторі, десь знаходитимуть один одного попри все. Так хочеться вірити!
Мені думається, що кожен із нас нині при таких сумнівах й кожен хоче вірити. А треба, мабуть, не тільки хотіти вірити, а просто вірити. Ось я слухаю себе і кажу собі – не бійся, Юрку, наберися мужності й повір цього разу – і чую, що насправді я давно вже повірив їм!
І з вірою цією в те, що нині, й те, що буде, засинаю і з нею прокинусь завтра!

XVIII
Було ще зовсім рано. Та на пляжі вже й зараз де-не-де повлаштовувались найзапекліші аматори засмагання та вранішньої купелі.
Дівчата лежали на своїх підстилках, не роздягаючись, а Леся навіть закутала ноги. Сонце лише почало пригрівати, й проміння його хоч і могло діяти на шкіру, одначе тепла особливого в цій порі на землю не слало. Леся лежала навзнак, підставивши обличчя сонцю, і дивилась у небо. Потім заплющила очі. Якийсь час дівчата мовчали, врешті порушила тишу Зірка.
– Марто, а тобі не здається, що ми з тобою поводимося як дві дурепи? Допитуємось у Леськи, допитуємось, а вона – зараз ні, дівчатка, потім розповім! День минає, два, три – ані слова! Ну, ми терпимо, чекаємо, що наша люба подруга розповість нам зрештою, чого ради ми зірвались з місця й ні з того ні з сього повинні були пертися у той Севастополь, хоч ми збиралися заїхати туди тільки на зворотньому шляху. І там треба було висидіти рівно три дні, аж доки наші кіношники не щезли геть з Криму. Й що було у тому Севастополі стільки сидіти? Місто маленьке, охайне, але пляжі нездалі... Ну, подивились там панораму, пройшлись містом – і гайда б. Але ж ні, ми чекаємо, турбуємось, мовчимо, аж ось їй перейде – і побалакаємо разом, порадимось... Приїхали назад – знову вночі не спить, реве... А ти не позирай на мене так, Лесюню, я все бачила! Ні світ ні зоря схопилася й на пляж, бо ж останні дні в Криму, треба нахапатися сонця! Так? А насправді аби кудись, аби щось... Бо не терпиться, не можеться! То скажи ж, не роби з нас зовсім дурних! Я уявляю, що там Юрко про це все думав!
Леся мовчала, не змінюючи пози, і рівно, спокійно дивилась у небо. Обличчя у неї було холодне та незворушне.
Марта зітхнула й сумовито поглянула на Зірку, а тоді на Лесю:
– Просто закохалася до нестями в Роберто, ось і все!
Попереджали ж – не поспішай до нього прив’язуватись, не звикай, бо невдовзі розлучитесь, а тоді невідомо що та як... А я ще й казала, хлопець дуже симпатичний – і гарний, і розумний, і порядний як на вигляд... Тільки що ж ти про нього знаєш, чи хто що про нього знає? Трохи обережніше із собою, бо ж так ось закохаєшся, а тоді будеш мучитись, де він, та що він, та як він? Ясна річ, що Ляля щось сказала їй про Роберто! Бо з тої пори Леся ледве слово промовить. А як щось і говорить, то вже аж ніяк не про Роберто чи наших хлопців з кіногрупи. А що Ляля могла такого сказати – ну, може, був у нього там у Києві хтось, ну, може, гуляв з якоюсь дівчиною, то й що? Важливо, як тепер він до тебе ставиться, як ти до нього, як усе може розвинутись далі...
Леся мовчала. А Зірка, скрививши обличчя, що мало означати Лесин настрій та тон, заговорила, перекривляючи Лесю: „Якщо ви мені подруги, то їдьте завтра до Севастополя! На три дні. І не питайте мене ні про що, й не кажіть нічого. Прошу вас! Прошу! І все!” Що було робити? Поїхали ж, все, як прохала. Й мовчали, й не питали! А нині? Ти нам чи не довіряєш, чи соромишся чогось? Я вже просто не можу витримати цього мовчання! Марто, ну скажи їй що-небудь, розворуши її!
Леся мовчала.
– А що я їй казатиму? – відповіла Марта. – Леська, як завжди, думає передовсім про себе. А що когось обходить, то вже потім! Головне, аби на своєму настояти!..
– Ну що тобі бракує, Марто, ти мені скажи? – раптом обізвалась Леся. – Ти так кажеш, ніби тебе усе життя кривдять! Ти така вже нещасна! У тебе ось вбрання усякого, як у нас із Зіркою на двох, і то у нас менше. У батька твого машина. Ти – єдина донька. З тобою носяться, все тобі дозволяють. Гроші в тебе завжди є. А ти ще скиглиш. Ось пожила б ти у мене на Підзамчому та попалила б пічки цілу зиму, то знала б, що таке холод взимку на кухні й немає теплої води, щоб посуд вимити, тоді б казала щось...
Марта зблідла й сіла, повернувшись до Лесі.
– Слухайте, дівчата! Ми вважаємося подругами. І я завжди, завжди – Підборіддя її затремтіло раптом, але вона пересилила себе, хвилину помовчала, й у цю хвилину стало важко і Лесі, і Зірці. Леся б уже радо забрала свої слова назад, проте Марта продовжувала: – ...Я завжди ділилась з вами всім, чим могла. Чи я в тому винна, що мій тато має таку посаду та багато заробляє? І мама працює й теж заробляє. І я одна в них. Шкода, але так є. І самотньою часто почуваюсь, і заздрять мені. А ви? Коли ми в інституті здружились, я була щаслива! Я для вас все готова завжди, а ви мені, як сторонні, отаким дорікаєте. І ти, Лесю, ти ж знаєш, як я до тебе!.. І ти оце говориш? Якщо ви так до мене ставитиметесь, то нашій дружбі прийде кінець. Я того не стерплю, зрештою. Я ж вам завжди даю вдягати все, що хочете. Тільки, – вона шморгнула носом, і вже сльози покотились з її очей, – хіба ж я винна, що у вас такі фігури, а я мала та товста...
Леся підхопилась з місця і, обійнявши Марту, почала її цілувати та промовляти:
– Мартусю, дурна я, дурна! Ти мене не слухай! Я сказилась. Не слухай мене. Я тебе люблю, дуже люблю, й Зірка любить! Я то все зі злості сказала. На себе лютую, Мартусю, тільки не плач. Бо мені й так зле, дуже зле! Я не хочу, щоб ще й ти на мене серце мала! Благаю тебе, Мартусю, не треба...
Лесине співчуття, здавалось, ще більше розчулило Марту, і вона захлипала, уткнувшись в Лесине плече.
– Я б, може, все зараз віддала, аби мати своє щастя. Ось у Зірки Юрко, за тобою завжди всі хлопці, й цей Роберто, такий гарний, теж за тобою впадав, а ти ще гребуєш... А за мною ніхто, і танцюють зі мною лише тому, що ми втрьох. Я все знаю, одначе терплю й не маю до вас заздрості, а ви мене не розумієте...
Вона потроху перестала рюмсати і в обіймах Лесі почала витирати собі сльози.
– Ну, не страждай вже так, Марто, – втрутилась Зірка. – Ось Віталій, між іншим, часто з тобою танцював. Ніхто його особливо не закликав. Й навіть коли нікого не було, тебе запрошував. І на фігуру свою не скаржся, бо фігура нормальна. Зате з обличчя ти гарніша за нас. Яскрава, чорнява – викапана циганка!
– Ой Зірко, до чого ж ти вмієш говорити. Раз-два – і вже купу компліментів набухала. Й усе неправда, й нічого Віталій до мене не мав, так просто...
Марта вже всміхалась, хоч ще виднілись під очима мокрі розводи від сліз, і з її слів можна було зрозуміти, що їй дуже хотілось, аби Зірка ще раз сказала про Віталія, заперечила її сумніви.
– Впадав за тобою, впадав, всі бачили, не прикидайся... – вела своє Зірка, та раптом жартівливий вираз зник з її обличчя, і вона замовкла, вдивляючись у щось поперед себе, а тоді заговорила зовсім іншим тоном.
– Знаєте що, дівчатка? Здається, ми зараз балакаємо зовсім не те, що слід би, та й не так, як варто... Збились на якісь зовсім приземлені, а може, точніше, спрощені теми, й ніби нічого нас більше не обходить. А все ж не так. І я знаю, і ви знаєте, що не так, а робимо вигляд, що нам нічого більше не важить, окрім того, як і хто на нас дивиться. А відкинути на мить наші порожні суперечки... Ну нехай в когось так, а у когось інакше. А якщо правда, то цей час, що провели ми, товаришуючи з хлопцями з кіногрупи, не
минув безслідно, і думаю, що не забудеться ніколи. Не знаю, як ви, але раніше для мене оця іспанська історія видавалась ніби казкою, чимось далеким та нереальним, щось там десь було, й усе. Попри все те, що розуміла я, – інтербригада, війна з фашизмом. Втім, то все було окремо, а я окремо. А тут раптом ніби постала переді мною частка справжньої Іспанії. Що не кажіть, дівчата, а навіть Роберто який не є, а іспанець!
– Наполовину, – зітхнула Леся й дивилась далі у пісок перед себе, опустивши голову.
– І все ж таки! Думаю, що й поезію іспанську ми інакше читатимемо тепер, й того ж Лорку сприймемо інакше, „По кому б’є дзвін” Хемінгуея перечитаємо з іншим відчуттям. Ми несамохіть ніби доторкнулись до чогось важливого та великого. До справжнього.
– Знаєш, Зірко, а я вже думала потайки, може, почати вчити іспанську мову... Мене таки захопило, тільки я соромилась про це сказати... – зізналась Марта.
– От бачиш! І нехай Леся мовчить нині, але ж вона перша запалала цим „іспанським вогнем”. Згадайте, як ми тоді обговорювали всю цю кіноепопею й що говорили. Що і ми б поїхали, й так далі... А тепер, коли почались особисті проблеми, то ніби щось змінилося в головній темі. Та ні ж!
– Твоя правда, Зірко! – Леся говорила повільно, зважуючи кожне слово. – І я від своїх слів не відмовляюсь. Дійсно, захопила і мене, та й нас усіх, ця іспанська екзотика, і героїка цього фільму, й те, що наші знайомі нам розповідали... Тільки... Все тут, на жаль, позірне, камуфляж, гра. А насправді...
– Не треба, Лесю! Насправді була Іспанська республіка, насправді батько Роберто та його дядько воювали в Інтербригаді, і нехай він сам має до цього тільки побічне відношення, а таки має... Що та як би далі не було, а ми таки спізнали нині частку того, що є значно більшою правдою життя, ніж правда буднів, залицянь та ревнощів...
– Але все одно вони вже поїхали, як би там не було, й ми вже їх ніколи не побачимо... – сказала Марта.
– Побачимо чи ні, то ще питання. Все може бути. Ось Юрко ж писав.
Зірка витягла з сумочки папірець, складений учетверо, розгорнула й почала читати.
„Зірко, ви що, подуріли зовсім? З твоєї записки я нічого толком не второпав, а лише одне – вас загітувала Леська. Ну, знаєш, все-таки це свинство отак втекти. З тобою ми все з’ясуємо у Львові за тиждень чи там скільки ще лишається до початку навчання. А от хлопці дуже переживають. Роберто просто місця собі не знаходить. Та й Віталій якось не в собі. А Роберто Леська зовсім звела з розуму. Він не їв сьогодні цілий день і десь пропав під вечір. Ми з Віталієм та Сашком довгенько його шукали. Зрештою знайшли. Лежав на великому камені на тих Чорновських скелях. Поки ми до цього доперли, вже було за сьому вечора. Сашко здогадався туди зазирнути. Подерся було до нього Віталій, але Роберто відразу сам зліз й ще вибачивсь перед нами, що не попередив, де він. Ну, словом, з того усього настрій у нас в компанії неважний, за що вам, дівчатка, велика дяка, особливо гадючій Лесьці, я ще сам з нею побалакаю, коли до Львова приїду. Такого хлопця мордує! Зірусю...”
Ага, це вже вас не стосується. Ну, одне слово, бачиш, Марто, все ще попереду – листи, адреси й таке все.
Але зачекай, хай все-таки Леська розповість, що сталось поміж нею та Роберто. Що ж тобі таки казала ота його сестра Ляля? Таки щось через неї?
– Та ні, зовсім ні, з чого ти взяла? Ой, я зараз не можу, дівчатка, любі, потерпіть. Я вам усе розповім, тільки не зараз.
Сонце вже вигрівало на повну силу, дівчата роздягнулись і підставляли промінню золотаві, засмаглі тіла. Леся раптом встала й пішла у напрямку скель.
– Я стрибну разочок. Гаряче, – промовила вона на ходу.
Леся підійшла до каменів, зайшла по пояс у воду й легко почала забиратись нагору, їй було приємно підносити своє тіло на м’язах, видираючись вище, спираючись об морські виступи теплого сірого граніту.
Ось вона вже вибралась на скелю. Глянула згори на море, що виблискувало зелено-полив`яно під сонцем, й пішла далі на великий камінь. Раптом її погляд наткнувся на щось, і вона зупинилась.
Білим вапняком чи крейдою величезними буквами по всьому білому камені вирізнявся напис: „Я кохаю тебе, Лесю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю...” і підпис – Роберто та дата – вчорашній день.
Леся закусила губу. Ця несподіванка вразила її гостро, болюче та водночас приємно. Стримуваний біль, образа та радість змішались в одне, і сльози потекли по її щоках.
Мить вона стояла непорушно. Потім підбігла до краю скелі, сильно відштовхнулась й стрибнула у воду.
Вода прийняла її, остудила та погладила. Леся пірнула, й опісля тьмяної зеленавості моря сонце, яскраве, жовте, гаряче, вдарило їй у вічі, і все знову ожило в її пам’яті.
Вона повернулася і попливла від берега спокійними, впевненими рухами, розкидаючи воду, а сльози текли з її очей та змішувались з одвічною солонуватістю морської стихії, розчиняючись у ній, стаючи часткою великого солоного океану.

Джерело: один з останніх збірників творів Ю.Покальчука (назва не збереглась).

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Юрій Покальчук»