Тільки й видно було, що руку,
а за нею не розпізнати імені,
ані змісту очей, ані жодного звуку.
Тільки широка долоня, ширша за світ.
Гойдати колиску, місити тісто, пестить тиху кульбабу.
О руко!
Няньчиш вогонь, запліднюєш землю
і кладеш камінь на межі з холодом,
благословення твоє п’ятиперсте відкриває простір,
вперед простерта — іде… іде… дорога…
Піднята вгору — то спрага неба,
і зшивається очерет, щоб падать на землю,
і підноситься вежа, щоб далеко глянуть з-під руки.
За небом — небо, за обрієм — обрій,
а внизу — джерела,
ось тут — рука лягає на землю: насіння,
ось тут — це оселя, криниця, нива,
тут — це ти,
утверджую себе рукою,
рукою впотужнюй,
відкривай долоню — хай будуть друзі,
здрастуйте, ви!
З руки в руку — щирість,
передай келих,
поділи хліб,
візьми цілушку
і приклади до серця руку…
Рука, що стискає горло,
завжди скоцюрблена —
в гнізді долоні вигріває камінь,
вона ділить землю на схід і захід,
вказівним пальцем визначає північ
і тицяється на південь — вода скляніє.
Все мало, мало,
бо т а м її т у т.
О руко, будь проклята!
Бо ти наділа залізні наперстки і пустила вогонь,
зашморг пустила гуляти по світу
і кинула камінь в простерту долоню.
Трухне колиска, гіркне тісто,
але назустріч встає долоня
і ловить стріли.
О руко-рученько, листочку кленовий,
губами виймаю стрілу
і цілую пучки:
велику, вказівну, середню, підмізинець, мізинчик…
— Здрастуй, руко!