Підстав аж забагато, щоб радіть:
сріблястий берег, муром небо-море,
та в сплесках хвиль печальну чую мідь
і бачу попіл на вітрах прозорих…
Ушкоджений, напевне, слух і зір,
пошукуєш в печалях осолоду?
— Яка блакить?! Ти їй не вір, не вір,
бо сам сльозам цю воду уподобив…
Всередину зіниці обернув,
бо ж боляче на розкіш цю дивиться,
і бачиш досі на столі труну,
в причілок стука птиця-віщівниця…
Усі веселощі лягли, немов у спрят,
втягла у горло спів свій комишанка,
і сліпить сонце, щоб не бачив втрат,
спрозорюючи пам’ять, наче склянку.
Навіщо зосередженість зіниць,
і пам’ять ця чіпка тобі навіщо?
Заплющиш очі — зразу гурт черниць,
як мул крізь пальці, проступає з тріщин…
Невільник ти, невільник, хоч гадав,
хоч думав, що забув усі скорботи,
та про журу нагадує вода,
що сіллю тонко осідає в роті…
Життя твоє, затруєне колись,
очиститись не може і подосі.
Стань прямолиць і в себе не дивись;
співає хвиля, чуєш, чи голосить…