Час хутра минув, проступаюча зелень
на повсті густішає, ширша щодня,
крильми одкидав перелітний метелик,
немов свою тінь на землі обганяв.
Під вигином неба душа прямостійна
навшпиньки стає, аби хмари сягнуть,
і вітру степлілого хвиля олійна
лягає на плечі, щоб постать зігнуть.
На новому колі, на тім узвороті
не можу збагнути нічого про час:
це грудочка цукру чи солі у роті,
що танула в роті і твердла не раз?
Чи це кропива, що крізь листя потрухле,
пронозячи вінчик, росте, щоб зів’ять,
чи крила квітчасті, щоб тінь свою рухать,
і радістю плоть весняну обганять?
Чи, може, у вибалку сніг поминальний,
що кров’ю спливає і землю чорнить,
щоб радість зимову завершить печаллю,
бо будиться спомин і серце щемить?
Літа перебулі дорівнюють миті,
задивлений погляд у стале земне,
і голос зозулі, немов перемитий,
гукає з узлісся ізнову мене.
— Ой! — звук відокремивсь, скотивсь в позачасся,
душа відхилилась чи плоть відлягла,
і, ніби у розщіп, промінчик незгаслий
травинкою входить у зморшку чола…
Зелений, земний, ясний, воскресальний,
в губах забриніло зелене пірце.
А час — неплямований аркуш дзеркальний,
з якого зникає поблідле лице.