Ненатлий дух часу, усепоїдучий,
розлущивши серце, облуду лишив,
корогву зелену пустив на онучі
і камінь, як попіл, роз-поро-шив…
Зостались у мізкові обриси літа,
і слово «зозуля» звучить, як «зола»,
лиш тіні у небі снують перелітні,
та в кожній із них колись пташка жила.
І час ошукати — це марність безглузда,
свій лик карбувать на дрібних срібляках,
та ж час, як мишва прошивна, швидколузна
разом із повітрям у кров проника.
Чого ти гаруєш, надсаджуєш силу,
муруєш не житло, а склеп родовий?..
Та більше свого не прожити, дурило,
на власні руїни хоч раз подивись.
Лишилось дароване вітром імення,
і спогадів скринька, квитанцій сувій,
що свідчать про вперті зусилля даремні
продовжити вік помарнований свій.
Скидаєш взувачки, щоб бруду не внести,
з кишень ти витрушуєш тертий тютюн…
Так чисто — немає ущербку на честі,
вдоволений ладом своїм, клопотун.
І раптом вривається протяг в кімнату,
тебе видуває в розбите вікно…
Висить капшучком чиясь тінь пухирчата
на груші, усохлій давно-предавно.