Мур саморослий непомітно
загнався високо в блакить,
аби закрити сонце літнє
і нас навіки порізнить…
За ним зосталися дерева…
Попереду ж — чорнів гудрон…
Труба гриміла металева,
і сум… мов після похорон…
Подумав: «Де ти?» Раптом голос:
— Для сущих місця тут нема…—
Самотньо… Ні душі навколо…
І що не крок — пітьма, пітьма…
Це сон? Чи ніч? Чи очі зшиті?
Чи те, що й вимовить боюсь?
Йду, натикаючись на плити,
й не знаю, чи назад вернусь…
Чи очі я привчив до пустки —
весну зітер, тебе зітер…
Усі надії, згадки сплюскли,
з усього часу є «тепер».
Не проростає тут нічого,
немає жодних сподівань,
і поміж плитами дорога
гадючиться для кружелянь.
Та з неї я зійшов раптово,
крізь вирву глянув у стіні:
там одяг чистий мій святковий
топтав хтось люто так в багні.
Мої читаючи нотатки,
він реготавсь, їх шматував,
стирав сліди, а кожну згадку
рубцями вгору вивертав.
Ураз він тінь мою помітив
на мурі і… почав трощить —
і в отвір ливонуло світло,
щоб навіть дух мій спопелить.