Прорізався промінь і даль розпечатав:
кругліють на пагорбі сірі ягнята,
і стежка невмітно повзе до воріт,
де вічність спинилась, притишивши хід…
Вкрива забуття імена тимчасові,
і мох проростає у кожному слові;
рукою ведеш по гранітній скрижалі —
гладенька, немовби і слів не бувало.
Іржа доїда на надгрібках розп’яття —
чи то за життя ще триває розплата?
А хто? І звідкіль? І якої був долі? —
питай хоч дерев, а хоч вітру у полі…
Вербовий свисток павутинку сотає,
і вітру клубок з косогору збігає.
Малий пастушок, прихиливши вербицю,
у небі пасе позолочену птицю,
байдужий до того, що вогнище мідне
роздмухали труби під небо погідне,
і тлиться залізо, і тоншає камінь…
Летить павутинка тонка над віками.