Промкнулося світло, і впало на світле — ясне,
а зверху осоння яріло зелене;
зітхання злетіло, засвічене днем,
немовби душа відлетіла від мене.

Цей день промине… По рожевих снігах
хуртована сутінь відхлине,
і скупо зав’яжеться в синіх очах
солона від смутку перлина…

Невже випробовує нас ліпота
малиновим небом, снігами,
аби не ставала глуха чорнота
попереду нас і за нами?

І світло струмує крізь плетиво віть
у теплі провали — холодне,
що зір був спроможен крізь крону узріть
в продухвині неба безодню?

Невже збережеться в очах лише ніч,
і світло знебарвиться в чорне?
Хіба ж не осяде в зіницях на дні
перлина прозоро-солона?