Пресвітлий-світлий день. Із дива кам’яніє,
судомлячи гілки, розчахнута верба,
і срібний літачок у небі ледве мріє,
і ковза синя тінь по сонячних горбах.
По сонячній струні, по променю тонкому
зісковзує униз не пташка, а сльоза.
Мов хтось сплакнув було на радість в світі тому,
і покотилась вниз запалена сльоза.
На шибці товща скло від краплі. А вербена
поволі розповзлась, мов сажа по щоці…
Ота, ота сльоза — то знак якийсь для мене:
поглянь: л е т я т ь, летять до мене верхівці.
Розполовинь перо і вихлюпай чорнило
на світ, що у вікні, аби не помічать,
як б’ється об вікно лункий листок, мов било,
і коні вороні летять, летять, летять…