Правобіч гляну та й побачу,
як тонкосльозо скрипка плаче
над згаслим соняхом в степу
і як ступає тінь незряча
за скрипалем стопа в стопу.
Він, наче дріт, снує жалобу
поміж стернею в три струни,
і виснуть хмари крутолобі
над ним, мов круглі валуни.
Лівобіч гляну — слизне річка,
і в’яжеться вода в вузли,
і язь, спалахнутий, мов свічка,
свій блиск понурює углиб.
Тут тихо. Спокій круглоокий
твій погляд зачарує враз,
і, вкопаний, не зробиш кроку,
щоб розплести із кілець час.
Тож і дивись поперед себе:
з волокон снігу сплівся шлях,
щоб перегнать летюче небо
з рахманним полем на стопах.