Повертаюсь і я. І ніхто не затрима.
Озирається світ на моє вороття:
рівнозначне скресанню — воно ледве зриме,
додається снаги — прибуває пиття.
Покрапли… похвилинно, поп’ядно вертаюсь,
важча крок, проте легшає плоть щодоби,
і сідає на мене жовтобрюшок зграя,
і чіпляє лопух реп’яшків для сівби…
Степ налип і обтяжує стопи,
чорний куряви стовп вироста на плечі,
до джерел повертаюсь, ламаючи опір,
і встромляю у них я дзвенючі ключі.
Розверзається світ, і в розломі зіяє
свідровина гудюча, що всмоктує час.
Невагомий вже я — оболонка прозора злітає
у продухвину круглу, де сонце висвітлює нас.