Над ким ті сурми плакали?
П. Тичина

Срібно-рожевий дим. І висота дзеркальна.
Я відкидаю сніг. Та музика печальна
раптово вчулася, схитнулась кругла мідь,
і тінь лягла на білене подвір’я
так, ніби був не ранок — надвечір’я,
а хто де грав — того не зрозуміть…
Зіпершись на лопату серед двору,
я наслухав: летіло щось прозоре,
і нагло сніг обрушився з верби,
і слід снувавсь прозоро-голубий
за тим, що неозначено незриме
здіймалось вгору по сусідству з димом.
То не душа. Причулося, здалося…
Та що це? Спів? Луна дзвінкоголосся,
ухикання допліскує здаля.
Танцюють, мабуть, — двиготить земля.
— Добридень, Павле, — привітавсь сусід. —
Чому з лопатою? Земля ж тверда, як лід,
її кайлом довбати, мабуть, слід
або ж ломком поцюкать доведеться…
Була людина золотого серця..
Царство небесне… — І зашурхав у сніг.
…По хвилі на лопату я наліг,
міркуючи, то той, кого не знаю…
З’явивсь ізнов сусід (той самий): — Вас вітаю!
Лопату кидай, йдемо свальбувать.
Такі музики! Грають на всі п’ять!
Аж ноги трусяться і просяться до танцю.—
Подався геть… А я, як в лихоманці,
стояв, тремтів… і падала із рук
лопата в сніг. Впотужнювався звук
сумно-веселий, сплетений утроє,
бо я кричав і бачив над собою,
як нависає тінню крижаною
членистонога хмара, мов павук.
Вона кришилась — розлягався стук:
груддя скипіле падало додолу,
і сипавсь сніг вечірнього помолу.