Вже сумно вечір колір свій міняв
з багряного на
сизо-фіалковий.
Я синій сніг од хати відкидав
і зупинився… Синій,
оркестровий
долинув плач до мене. Плакав він,
аж захлинався на сухім
морозі:
то припадав зеленим до ялин,
що зверху червоніли при дорозі,

то глухо десь одлунював в саду.
І від луни в повітрі оддавало,

немов, на тон не строючись в ладу,
там тисячі оркестрів разом грало,

мішаючи мотиви…

Усе міняється, оновлюється, рветься,
у ранах кров'ю сходить, з туги в
груди б'є,
замулюється мулом, порохом береться,
землі сирій всього себе
передає.

Над ким ті сурми плакали?
Чого тарілки дзвякали?
І барабан
як в груди бив —
хто вік свій одробив?

…Потухав багряний колір.
Водяно-зелена

світилась хмара. Мутно світ стояв —
немов він був просвічений з
рентгена…
І я зірвався і побіг! Такий,
такий же вечір був тому й два
роки,
як з другом я прощався. Кінь баский
подаленів тоді і зник… І
строки
минули — вдарила війна. І друг
подав про себе вістку: вся ж
країна
гордилась ним, який, немов той плуг,
в'оравсь у ворога! І кров
зміїна
круг нього по коліна піднялась…

Та друг мій, Ярослав, ще й після того
не раз був на устах усіх. Велась

жорстока боротьба за Харків. Строго
його оточували наші. Все ж

нерівні були сили, й Ярославу
прийшлося битись в загравах пожеж
всю
ніч проти восьми. Ще більшу славу
він заслужив собі, як врятував
людей,
що їх збирались саме вішать
фашисти. З військом він одвоював
село, та й
сам погинув… Злішать, злішать
мене ця смерть навчає! Вранці я
по радіо
про тебе, о мій друже,
почув — і враз в очах моїх твоя
труна
заколихалась… Дуже, дуже
хотів би я тебе — хоча б в труні,
хоч мертвого
побачить!

Усе міняється, оновлюється, рветься…

…І хитався
передо мною катафалк, як в сні.

Процесію догнавши, я вглядався
у гроб закритий, хоч і добре знав,
що
Ярослав не тут: його ховають
без мене… там… на фронті! Й заридав
оркестр
ізнов.

Усе міняється, оновлюється, рветься,
усе в нові на світі форми
переходить.

І дивно! Сурми грають,
військові йдуть в процесії,
а я
(ніяк подвоєності не позбавлюсь!)
дивлюсь, як бурякова течія

зника на заході… І не цікавлюсь —
Над ким ці сурми
плакали?
Чого тарілки дзвякали?
І барабан як в груди бив —
хто вік
свій одробив?

Та хто ж — хіба потрібно тут питать?
В труні цій воїн — значить, той, хто
волю,
країни волю боронив! Світать
від нас же стало на весь світ. По
полю
такого розцвіло було квіток —
братерства й дружби… вже зоря
слов'янства
й на Захід сяяла!.. І ось — не в строк
знялось виття
фашистського поганства.
Шарпнуло кігтями — і без остач
усіх нас
зачепило… Сумно грають
в оркестрі,— а мені здається: плач
це з України…
Сурми хай ридають!
Хай розговорять горе удови
і матері, що йдуть за
гробом, тужать
і плачуть — руки простягають… Ви!
трикляті гітлерівці! Не
подужать
все 'дно вам нас ніколи! Так за що ж
ви мучите народ безвинний?
Може,
од нас ви вищі? благородніш? Лож!
Собаці благородство не поможе,—

тим більше вовку.
…Мов на лапах вовк —
на
заході ощирилася туча.
Упали сумерки. Оркестр замовк,
і стало тихо… Рота
Всевобуча
назустріч нам пройшла. Повезли он
білизну в госпіталь на
санях. Діти
з собакою пробігли. В хриплий тон
завод загув і стих. Взяло
темніти.
І місто на очах мінилось. Сніг
на вулиці одсвічував фосфором.

Від ліхтаря процесії все біг
вперед промінчик… Сум мене наліг —
і
реквієм душа співала хором.

Усе міняється, оновлюється, рветься,
у ранах кров'ю сходить, з
туги в груди б'є,
замулюється мулом, порохом береться,
землі сирій
всього себе передає.

Усе в нові на світі форми переходить,
перебуває в тьмі — й на
сонці, як в раю.
Із краю в край людина світ весь перебродить,
щоб цілу
вічність знов одлежувать свою.

І кожен день, і кожную ясну годину
розторгується й
закривається земля.
І перемелює вона в зубах людину,
як випадковая із
хаосу змія.

Та ні, життя тримає строгу послідовність,
і що здається хаосом
— є тонкий лад.
В історію поглянь: до боротьби готовність
одсвічує тобі
од всіх її свічад.

Готовність стать на битву за свою свободу
народам гнобленим й
безправному рабу.
В безсмертя не увійдеш, як не знайдеш броду,
щоб
перебрести через правди боротьбу.

Й сама земля — не є змія, а рідна мати,
яка тебе всякчас і
носить, і глядить…
Законів боротьби нікому не зламати,
закони
материнства не перемінить.

І те, що в світі рух іде стрибком, не плавко,
говорить нам:
Іди! лиш наша вірна путь!
П'єш кров, фашистськая ти, гітлерівська п'явко!

Ще буде — не турбуйсь! — води тобі не подадуть!

І здохнеш без води. Народ твій зостанеться,
який, як сам не
раб, прокинеться ж до боротьби.
Усе міняється, оновлюється, рветься,
до
світлої іде народолюбної доби.

Тобі в крадіжечках — як злодію ведеться.
Та попадешся ж ти,
обскубана, як птах.
Усе міняється, виліплюється, мнеться,
мов глина
творчая у скульптора в руках.

А скульптор — сам народ, який стоїть, не гнеться,
хоч ти його
й спішиш рабом своїм зробить.
Усе підводиться, встає, росте й сміється,

і мертвому тобі — живих нас не убить.

…Оркестр заграв. В заулочок якийсь
процесія вся наша повернула —
і
блиснули огні заводу… Ввись
зробилось якось вище: світлі дула

прожекторів урізались аж ген
у вишину — й пересуватись стали…

Обапол, наче китиці знамен,
з засніжених ялин униз звисали
обривки
глиці…

Усе міняється, оновлюється, рветься,
у ранах кров'ю сходить, з
туги в груди б'є,
замулюється мулом, порохом береться,
а потім знов
зеленим з-під землі встає.

А! Та ось уже
й кладовище. Спинили коней. Ніжно

взяли труну на руки. (Мов драже —
посипалась крупа з дерев і сніжно

скотилася із віка). Взяв і я
труну піддержувать плечем. Несли ми,
а
нас все обганяли (бо ж життя
спішило) — хто з вірьовками важкими,
хто з
заступом. І кожен угрузав
в снігу,— як грузли й ми. Все ж темнотою

дійшли ми якось між хрестами. Брав
мороз на ніч. Ми з ношею святою

добралися до ями й, знявши з плеч
труну, поставили її на глину,
що
од країв була.

— Червоний меч! —
тут виступив промовець,— всю
країну
боронить од фашиста! (Ближній гай
враз зашумів. Упала з криком
жінка:

— Труну одкрийте!.. Синку, ручку дай!
О, що зробила вам моя
дитинка?
…І друга вслід зайшлась — та не плачем,
а реготом ридання: — Ой
проснися,
Степаночку, проснись!) — Оцим мечем! —
промовець знов,—
повинна одсіктися
тевтона голова! На бій стає
вся наша техніка, живії
сили.
Нам партизан он руку подає
із Югославії! Вже задзвонили

повстанці на розбір свячених тих
ножів у Польщі! Бачка, Закарпаття

кипить!.. Народу гнів ніяк не стих
і в Чехії! Там розлетівся в шмаття

вже не один тиран… Братове! Жить
в віках той житиме, хто Батьківщину

обороняв! —
Промовець стих на мить,
на гроб
вказав і мовив: — За Вкраїну
замучено Степана… що й не взнать.
І от —
привезено його додому.
(При цих словах знов почали ридать
дружина й
мати. В мороці нічному
стояли ми як тіні. Мовчазний
мороз нам душу
пропікав!) — Герої
не знають страху! Подвиг їх ясний
нас заклика: На
ворога! До зброї!

…Тут гримнув залп. Зчинилося таке,
мов буря всіх крилом своїм торкнула.

І плач, і крик, і стогін!.. І важке
щось попливло у землю… І ковтнула

його могила. Й сипать почали
на нього груддя. Й глухо стугоніла

труна. І крики змішані були
з риданнями оркестру. Лиш ясніла
у небі
зірка…

А сурми сумно плакали.
Тарілки дзвінко дзвякали.
І барабан
як в груди бив:
ти славно вік свій одробив.

…Й виплакався ж я!
Не знаю: як і з ким я
повертався.
Фосфором блискотіла вся земля…
І реквієм в душі моїй
співався:

Усе міняється, оновлюється, рветься,
у ранах кров'ю сходить, з
туги в груди б'є,
замулюється мулом, порохом береться,
а потім знов
зеленим з-під землі встає.

І як вернувсь додому я: в дворі
в снігу стирчала ще моя лопата.

class=sh10>І прегірка
була темнотна тиша. Лиш вгорі
зеленкувата

блищала зірка…
Блищи, світи і сяй! Ми діждемось,

як заступом своїм в тісну могилу
всіх звірів закопаємо! Ось-ось
їх
перекинем силу…

Усе підводиться, встає, росте й сміється.

Ми битись будемо, бо ми живі!
І мститись ворогу не перестанем!
Аж
поки на фашистській голові
ногою ми не станем.

Хоча і тяжко нам,
хоча й болючі жертви —
ми не дамо себе
врагам
пожерти!

Я ні до кого в хаті не озвавсь:
на тверду постіль кинувсь, щоб заснути.

…І катафалк ув очах колихавсь,—
і було чути —

Усе підводиться, встає, росте й сміється.

І було чути —

Усе в нові на світі форми переходить.
і мертвому тобі — живих
нас не убить.

І наче вже Степан устав і ходить,
і Ярослав із ним. Весна! Блакить!
У
поле трактори ідуть. І в'ється
співучий жайворон. І молоде
із-за гори на
конях покоління
летить сюди. І той, хто їх веде,
говорить: — Вашого
уміння
од вас ми позичаємо тепер —
бороти ворога! Стражданням, горем

болів народ. Але народ не вмер —
фашистів ми поборемо, поборем!—
І
наче всі, напившися води,
що винесла їм мати Ярослава
й Степана мати,
знов свої ряди
зімкнули й полетіли в бій. І слава
їх супроводила —
вгорі, вгорі
аеропланами…
Та тут зненацька

збудився я. Ой темно ж! Ніч. В старі,
в тонкії стіни стукала хижацька

рука сухого сніговія. Сніг
по шибці шарудів… О що це? Де я?
І раптом
все згадав. І вже не міг
склепити вій. Могутняя ідея
свободи й
справедливості життя
мене піднесла, як в руках дитя,—
і стало видно все,
мов на долоні.
Ще будем жити ми — і ти і я!
Ще пов'ємось як плющ по тій
колоні.
Міста ще відбудуєм, ще сади
посадимо, піднімем особовість.

Так згинь же, дух фашистської орди!
Ізгинь і не плямуй людини совість!

Чого ти став, проклятий, на путі?
До чого сатанинськая арена
знущань
твоїх? Ти ж мертвий у житті!
Ти ж мертвий!
І моторошно в
темноті,
буран завив, як та сирена…
Послухавши хвилину, знов я
ліг.
І так схотілось до Дніпра-Славути!
Зашарудів по шибці сніг…
І
було чути —
як сурми там десь плакали,
тарілки тихо дзвякали,
і
барабан все глухо бив:
— Ти славно —
вік —

одробив…

1942