Академіку Б. О. Рибакову

Сухі галузки непомітно на вітрі граб горбатий ронить,
колінкуватий звук із гаю вибігає,
а на угрівку вже зеленіє голосно мишій торішній…
Благословенний час початків… Глибини!..
Цембрується гніздо сороче, твердне шкаралуща,
жук-скарабей розпрочиняє землю,
і вітер-припутень витрушує із реп’яха останню насінину,
бо задля многості він чинить так, задля утіхи,
щоб гнів було на кому свій зірвати!
Жебрак, нищун, торбешник, що за душею в тебе,
окрім гордині,
голоколінник явний, ти — урвитель, на позичках розжився:
то у трави, то в дерева, то в річки… А де ж твоє?
Ой, роз-ум!
Роз-сохле дерево, соха, роз-сохи-роги і скалкуватий камінь.
Махнеш — знак на землі, на дереві зарубка і карб
на злитку срібла —
Карб-руб, карб-кара…
Ого-огонь, і ген, і гони-перегони, і гнів огненний…
Ти — чоловік зугадний, землі доглядний був, тобі в насліддя
було все віддано: і води, і ґрунти, вогонь і
небоптаство, і
звір’є польове. Що ти вчинив? Осот не виполов,
порівці-терену на хміль спожив, а голками ізшив
труну, і пришпилив метелика до серця, і уподобив
собі безликий камінь. Це — кам, двійник, основа
усіх основ, оселя снів — пашниці пригорщі йому на
споживання. О кам! Дай міць кіст-кам і терпеливості
тілу опанувати світ незрозумілий, збагнути і
«навіщо», і «чому» — все пережити треба одному:
життя коротке і тривале тління, щоб зберегти зусилля
на насіння? Стоптати землю, заскородити кібами,
зернину схоронити, на окоренку сісти і чекать;
землиця рушиться, із-під землі в шоломі виходить парість:
земизелень, зрадзілля чи будяк?
Відтак намалювать обличчя сонця на камені
і бичка-назимка привести на заклання!
О небопростір, освячені всі сторони твої крильми!
Жертовний дим в тобі зникає, мов іскра в камені,
а зело пучкою промацує незглибну глибину.
Продовжуй звук і рогом, і калиною, і просто двома
долонями. Підпережись ужиною,
бо сонце стороною проходить,
земля минає літо,
а розпач ударився в голос!
Проте в кошари слабовите береш ягня, збираєш
вовну по волосинці,
лаштуєш затишок під лопухом пожовклим:
нехай ідуть сніги, стяги довільності! Це —
самоволя неба…
Аби відчути самоту гостріше, побачити, як
червоніють руки.
Веселе, зорне все, блакитне, стіною — світло, а
глибиною — спокій.
Спить камінь, спи і ти, подвоєний… В тобі шукає
затишку дух
дерева, дух глини, дух трави — їх у кров пусти.
Ставай вмістилищем всіх запахів і звуків, обтяжуй пам’ять,
аби звільнитись словом. Живи ізсередини — на два кінці
чи на два боки. І, розпростерши руки, ти здатен
обійнять усі сніги, весь світ, всі відстані та всі хви-
лини. І ліве зімкнеться із правим, дводільність тво-
го єства замкнеться кінцями пучок. А в про-
різ, що між долонями, ні дерево не стане,
ані стебло. А лише пустка, що означає — все…
Спи, розметавши руки під пеленою снігу, і подивом
похитуй його ласкавість. Бо по правиці схід, а по
лівиці — ніч, під головою — камінь. У снах-пред-
віщеннях і заохота до добрих вчинків. Бо кров
чужу ти не пролив, не розтоптав мурахи,
і непохильним був при камені, коли