По сліду каменем котила,
піском кропила, де ступну,
моя насущнице, немила,
у гніві я не обернусь…
Долоні багнуть відлетіти,
обернена душа назад,
де замикають сині квіти
прояснений осінній сад…
Де слідьма яблуко котюче
вминає дощовий пісок —
незрима ниточка сполучень
так хутко зменшує клубок,
що я спинився, кам’янію,
в кристалах згаслих зав’яжу,
як іскру, маківку надії,
що я в тобі убережусь…
Покотять сиротливо руки
стоокий жорен по піску,
нав’ється ниточка розлуки
іржавим дротом на клубку.