(За мотивами народної пісні)

По льоду, по льоду
свою долю поведу.
Доле моя швидкоткана,
під тобою крига тане…
Жовта тріщина біжить,
щоб заткати білу нить.
Луб’янії личаки
ковзають уздовж ріки.
Перейду, переведу
свою долю молоду.
Бо на тому боці, доле,
полотняне тчеться поле,
тчеться поле полотняне —
ще й волошка вишивана…
Та нагострений струмок
тне підошви що не крок…
Обізвалась доля тихо:
— Не напитуй собі лиха. —
То ж воно, як тінь слідком,
ходить-ковзає льодком…
— Лихо, лишенько моє,
тнеш підошви ручаєм
і викошуєш льодок
із-під мене що не крок. —
Доле, доленько, талан,
тчеться спереду туман,
гостра тріщина співає —
переймає, переймає…
Поведу-поведу
своє лишенько-біду…
Чи недолею ти стала,
чи ти, доленько, пристала…
На льоду, на льоду,
підковзнувшись, упаду
і скажу тобі, недоле:
не тримай мене за поли,
бо душа моя давно
тче по той бік полотно.