Не чую часу течію,
не помічаю, бо не хочу,
хоч розторочують мою
плоть нитяну щодня, щоночі…
Та нитка рветься — на краю
затягся вузол заполочний.
І зауваживши рубець,
а чи морщину, посміхаюсь;
та, губ торкнувшись, морозець
той сміх на ойкіт обертає.
І озираючись на світ,
на безбереге неба плесо,
я бачу рівний-рівний лід
і хмари круглі, мов колеса.
Додолу котяться вони,
сліди лишаючи на небі;
крижано-білі валуни
на тебе котяться, на тебе.
А із-під ніг рве течія
швидка, нагайчаста, глибока,
і дивиться душа твоя
з безодні зірко, однооко,
і мов підморгує: кліп-кліп,
мовляв, нічого, не журися,
хоч землю вимито з-під стіп,
проте злетиш, як птиця.
Все зайве виторочив час, —
зосталася основа, —
щоб розлучить на хвилю нас
і поєднати знову…