Так далеко — ледве й видко,
як грози сталева нитка
пересновує туман,
і луни щербатий злиток
деренчить, мов тріслий дзбан.
Так далеко, що й не чути
крапель, спійманих відром.
Біла марля, чорна сутінь
пеленають круглий рот…
Дихай, дихай крізь весь простір,
крізь набряклу криком повсть…
Бовваніє час навпроти…
крізь туман іде навпрост?
І несе він, мабуть, м’яту —
відсвіжити всі чуття,
і полотна непочаті,
щоб сповить твоє життя.
Він несе тягар важенний —
в роті вічності ковток,
вдмуха він тобі в легені
синє полум’я квіток.
І, роздмухавши задуху,
наче вогнище в грозу,
подарує на потуху
ще й перлинясту сльозу.