Леся Українка

Північні думи

 Годі тепера! ні скарг, ані плачу,

Ні нарікання на долю, – кінець!

Навіть і хвилю ридання гарячу

Стримать спроможусь. Нестиму вінець,

Той, що сама положила на себе.

Доле сліпая, вже згинула влада твоя,

Повід життя свого я одбираю від тебе,

Буду шукати сама, де дорога моя!

Мрії рожеві, тепер я розстануся з вами,

Тихо відводжу обійми ясних моїх мрій.

Довго проводити буду сумними очами

Подруг моїх легкокрилих зникаючий рій.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Згинули мрії, і темрява слід їх закрила…

Ледве що зникли, а в мене вже знов над чолом

Полум'ям віють огненні широкії крила,

Мрія новая літа надо мною орлом.

Мов зачарована, слухаю голос надземний:

«Ти блискавицею мусиш світити у тьмі,

Поки зорею рожевою край твій освітиться темний,

Треба шукати дороги тим людям, що ходять в ярмі.

Глянуть всі ті, що живуть у великій темниці,

Скажуть: "Се в нашій країні настала весна, –

Грають по небі зірниці, ясні блискавиці,

Темна ще ніч, та вже хутко минеться вона».

Мріє новая! твій голос і крила огнисті

Ваблять мене, я піду за тим світлом ясним

Через простори і дикі дороги тернисті,

Так, як Ізраїль ішов за стовпом огняним.

Знаю, куди ти мене поведеш за собою:

Там без упину лютує страшна, невсипуща війна,

Люди там гинуть у тяжкому лютому бою,

Кров там не ллється, панує там смерть потайна.

Кличеш? Я йду! за тобою усюди полину,

Знов повернуся у той занапащений край,

Де, може, волі не буде мені до загину,

Мріє новая, з тобою і там буде рай!

1895