Обличчя небом налилось. Під пахвами — повітря струм.
Спадають капці з ніг — і ось лечу: несе мене самум.
Пух тополиний… Пух кульбаб…
Пташині пера — кружеляють…
Лечу, бо чує владний ваб душа, що об’єму немає…
Квадратні шиферні дахи, подаленілий небосхил,
безверха і глуха дзвіниця —
з віч витікають, як живиця…
Бо непотрібна форма там, де неподільна повнота,
де йде злиття, не стрічі,
де все, струмуючи, вроста, як згляд — з очей у вічі…
Не тіні там зустрінеш ти —
тепло незгасне й світло.
І спогади всі відпусти, що прижились сирітно…
Стають початками кінці, закінченням — початки…
Вже грає промінь на щоці, а на губах — печатка…