Проходить оподаль суцільність вербова,
і снігу яскравість на чорній основі…
І котяться яблука вниз по щоці —
їх круглість червона горить в кулаці.
Синиць на воринні! Нема їм числа —
перечина кожна пірцем обросла…
Скрипіння нізвідки товсте, наче повсть,
послалось до лісу, де мешкає лось…
Морозяні персні кітькочуть зі стріх,
і далі — по борознах білих доріг
вода біжить чиста,
стружеться вогонь,
і пісні намисто
лунає: — Ого!..
Лось вийде, лось гляне
у невідь кудись,
де зблиски весняні
уже зайнялись.
Ламаючи важко улежаний сніг,
до сну повертатиме лось в оборіг.
І, вирвавши з ніздрів гамовне кільце,
за ним поспішатиме ніч…
От і все…