Муміну Каноату

Ми їхали, і повозок рипучий
котився сам, вирівнюючи кручі;
і скріплювана подихами вісь
захоплено крутилася навкіс…
А з-під коліс, із-під юрливих жорен,
мов борошно, виборсувався порох,
сідаючи на скроні та на плечі
одноманіттям жовтої пустечі;
порожній посуд глухо торохтів,
потовщуваний мимоволі мливом,
і прилипали до затвердлих стіп
шляхи, якими прокотились зливи.
Яка нам грань покладена в єстві,
що вигуки виваблює поволі,
і де межа для мандрівничих стін,
чому нас вічно вабить видноколо?
І материнська на ходу рука
розважує повітря по легенях:
тремтять долоні — кисень протіка,
окислюючи простір у зелене.
Хоча б, хоча б… не товщали шляхи
і не злітали ободи зітерті,
то б вивіз повоз на найвищий схил,
де можна захлинутись від безсмертя.