Відбуваючи покуту,
білість втративши лунку,
мов ганчірка, сніг забутий
дотлівав собі в ярку.
Вкритий рваним шаром бруду,
він відразу викликав:
сніг — не сніг, якась полуда
чи облуда ворушка.
Споневажений землею,
він відблискував сталево
недоречно при траві,
переживши власний вік.
Та комусь він був потрібен,
хтось відвідував його,
хтось, хто танув теж безслідно,
кого чистий тлив вогонь.
Він місив набряклу глину,
погляд зсунувши з трави,
бо носив важку крижину —
холод спину так ломив!
А за ним студеним крапом
позначався кожен крок,
і ходила косолапо біла тінь чи холодок…
Він вдивлявся в сніг всім зором,
лячно пальцями торкавсь,
шепотів: — Вже скоро-скоро…
зійде сніг і скресне час…