Рветься осінь руками кривавими

до далекого сонечка любого;

кров на шатах препишних шаріється,

оксамит і парчу залива.

Так для сонечка осінь убралася,

мов цариця у свято врочистеє,

все, що є на сім світі найкращого,

все зібрала на пишний убір.

Але дні все коротшають, міняться,

гляне сонечко й знову захмариться…

Журить осінь-сухітниця сонечко,

бо нема в ній весняних надій.

Рветься осінь. Терни невидимії

їй все тіло поранили, змучили,

а вона розпачливо всміхається:

«Сонце, сонечко, глянь, я сміюсь!»

Заховалось за горами сонечко,

з гір повіяло холодом, вогкістю,

сиві хмари на небо насунули,

«Ось я йду!» – обізвалась зима.

Осінь шарпнула шати кривавії,

аж до ніг їй упали, розсипавшись,

непокрита, нічим не захищена,

застогнала: «Іди, бо вже час…»