Ні мислю пройняти, ні словом отямить
байдужості дня, що крізь тебе тече.
Весь світ у тобі зав’язався шляхами,
і ти — його центр! Його вісь і плече.
Це ти — перспектива його безкінечна,
усі покладання, надії в тобі.
В безмежжя розходяться зору кілечка,
і світ переймає твій зойкіт і біль.
Події поплюскли, спресовино дати,
і відстань незмінна між «я» й поміж «ти»,
хоч думка марнотна обчислює втрати,
та ти за набутки усі заплатив.
І, змалений підсумком, власним законом,
ти пахолком став невтоленних жадань.
І спіднім потоком, і плином верховним
обкатаний ти, наче камінь, поглянь.
Зійшлися в тобі всі часи, всі народи:
товчуться тварини і птиці кричать,
щоб ти зодностайнив усе і узгодив,
поклавши на все свого слова печать.
Чи ласки в тобі не стача, чи любові,
аби усе суще зігріть, прихилить?
Чому поверхове твоє кожне слово?
Мов крапля, торкнувшися шибки, збіжить…
Та в слух западає воно, наче в рани,
і сіллю пече, і серце ятрить…