І оком не зглянути — поле та поле далеке,
і пада з крила на крило споловілий лелека:
хитнеться земля то ліворуч, то піде праворучма вгору,
під шаром повітря пульсує прожилка прозора.
— Хвала усевладній сподіваній волі,
що день заопуклює на видноколі! —
І котить поволі за хвилею хвилю гарячу,
пісок нагортає на шлях, бо слідів не побачить.
Колеса вже змащені, світить дзеркальне обіддя,
та плуг перекреслить сторінку безсліддя,
рідесенька прозелень землю покропить ретельно,
щоб збурить нудьгу і фарбу пекельну.
Воскреслий метелик зеленим крилом перемірює поле,
щоб знати безмежжя в розімкнутім поглядом колі,
щоб бачить за обрієм обрій далекий —
це звідси приніс нас колись — а навіщо? — лелека.
Чому він, чому він мене обминає?
На хату я колесо викотив — сів і чекаю…
Летить він, байдужий до кола й мого сподівання,
мабуть, заважкий я і рано мені до літання,
бо крокви ще гнуться, і пада додолу солома,
і тягне донизу оселя в щербаті проломи.